І подався до сараю, поїти корову.
Відтоді, як не жаль було Миньові слив'янки – Крамник просто не вартий був цього святого напою! –плашку до його хати він усе ж таки доносив. Як не-як, а Крамник — сільський спеціаліст, і завжди треться біля начальства, отже "має слово". Саме через це його "слово" Миньо змушений був прощати Крамнику все, навіть чутку про "звільнення од комори".
Ось і зараз, дочекавшись Крамника – літнього приземкуватого чолов'ягу, з багряним гіпертонічним обличчям та помітно викривленим носом, — і випивши з ним на столику під вишнею перший келишок сливовиці, Миньо, як завжди, почав з "політики моменту".
— Воно, Ільку Федоровичу, як не крути, а політика моменту така, що в нашому колективному сільському підприємстві, в КСП тобто, як тепер заведено називати колишній колгосп, вважай, налічествує вакансія.
— Вважай, що вже налічествує, — підкинув поліно у вогонь Крамник, туди-сюди зиркаючи своїми злодійкуватими очима. Говорячи з Миньківським, він завжди вживав його ж таки слівця, і Миньо ніяк не міг позбутися підозри, що ветеринар знущається з нього. – Кожен старий чоловік колись та виходить на пенсію – така вона, оця ваша "політика моменту".
Миньо й цього разу стурбовано зиркнув на Крамника, але той лише посіпав, за звичкою, кінчик носа і, глянувши на Миня невинними, вічно червоними очима, підсунув до себе пляшку. Він чомусь ніколи не відмовлявся од того, що пропонував Миньо, і спустошував пляшки з особливою насолодою, неначе з помсти за його скаредність...
— І кого, приміром, голова КСП має на приміті? – похмуро запитав Миньо, вважаючи, що за слив'янку вже час розраховуватися.
— Та, бач, думає, приглядається. Може, когось із райцентру запросить, із дипломом. Хоча навіщо нам оті, з дипломами, — вже явно підігрував Миньові, підлаштовуючись під його настрій, — як у нас, он, є свої люди, котрі і мають за плечима кілька курсів сільгоспакадемії, і дідько знає відколи при керівному складі ходять, та й господарники тямущі, — остаточно увіходить у роль Ілько.
Вдаючи з себе вкрай обуреного "думальниками з правління КСП", він виповнює свій келишок і, забувши про Миня, одразу спорожнює.
— А й справді, чого шукати по тих містах? Кого вони там зараз знайдуть такого, щоб до сільської роботи був придатний? – розпачливо похитує головою Миньо.
— Ну, от візьмімо хоча б вас, Мироне Миновичу, — підступно провадив своєї ветлікар. – На всіх ділянках господарства були? Були. Освіта теж... ну, скажімо так, майже підходяща? Вважай, підходяща, бо ж і на курсах бригадирів, і майже три роки десь там по академіях столичних училися... Та й батько ваш усе життя колгоспові віддав, отож, із якого боку не глянь, а виходить, що ви — наша, селянська кістка...
При згадці про батька, Миньом аж пересіпнуло: "Вважай, що організовував спокутський колгосп, на ноги його ставив, а так і пробув усе життя різноробом, дурінь старий, гить-тіть-тіть!". Проте вголос не мовив нічого. Від заснування, то від заснування. Як згадати про це, де і коли треба, то, може, щось і вродить.
— З дипломом сюди чи піде хтось, чи не піде, а якщо й пришлють когось – довго не втримається, гить-тіть-тіть! – Погляд Минів крижаніє, а голос стає хрипким, мов після триденного весілля. – А якщо й спробує втриматися, то... виживемо, до дідька, з села, хай іде собі, звідки прийшов. Бо таки брехня – виживемо! — додав уже впевненіше. — Політика моменту така, що треба спиратися на власні кадри. На власні! – грюкнув волосатим кулацюгою по столу. Але ти, Ільку, все ж таки не крути, а чесно скажи, бо ж ти все знаєш: кого з наших можуть призначити?
— Дмитра Бражника, — ні на мить не замислюючись, каже Крамник, і вже не відводить погляду, як раніше, а безсоромно дивиться просто Миньові у вічі. З оцими словами він немовби аж враз потверезішав. І Миньо теж розуміє: цього разу він таки сказав правду. – А що... чоловік роботящий, непитущий, молодий. Та й у технікумі вчиться, на заочному. Отака вона, виходить, "політика моменту".
— Але ж у нього ні досвіду, ні бажання працювати на цій грішній землі.
— Тому й кажу: якщо мова зайде про вас, Мироне Миновичу, я свою думку висловлю. Що думаю, те й мовлю, щоб по справедливості, як є…
Миньо з хвилину стояв напроти свого співбесідника з налитими кров'ю очима, і, ледве стримавшись, щоб не вчепитися зашкарублими пальцями йому в горлянку, проричав:
— "Щоб по справедливості", кажеш? Ну-ну… Перевішати б вас отут усіх, та випалити це кляте село дощенту, щоб отак уже – всім, та по справедливості, гить-тіть-тіть!..
КЛАДКА
— То й роби їм добро!.. Ти роби їм добро, а вони того не розуміють, вони чинять тобі збитки – і їм від них аж легше… Я старий. Скільки в мене тої сили лишилося, що маю її так марнувати? Ади, яке болото… Таку трясовину може хіба що молодий перескочити. Та й то не кожен. А старший – то лізе в нього по самі коліна. Лізе і кляне цілий світ. Кляне, але не візьме якоїсь дошки та не зробить кладку…
Старий Ромко стоїть біля хати і виказує свої жалі. Але люди йдуть повз нього, наче й не чують. Дістаються заболоченого потічка та й зупиняються, щоб вигадати якийсь спосіб перейти на той бік.
Зупиняються і мусять слухати дідову мову.
— Дав мені дідько біду на моє сумління. Мені, мо', хтось за мою працю платить, а чи хоч дякує? Тай дяки їхньої не потребую. Лиш хочу людям розтлумачити, що то я для них добре роблю. А вони не дбають. Вони так собі по світу ходять, нібито старого Ромка вже й на тамтому світі немає. І чинять йому назбитки… Їм не розходиться, що я ношу те каміння цілий день – аж мені очі з голови лізуть. А наношу, то йду шукати дошки, аби їм було по сухому ходити. Мені тої роботи на цілий день. А котрийсь іде присмерком, поцупить кладку, тай пре собі до двору…
Ромко піднімає камінь.
Ступає кілька кроків і заходиться потом. Але поблизу вже немає нікого, хто б допоміг.
На протилежному боці сходиться малеча. Так дріботить босими ногами, ніби її хтось калачами зманює.
— А диви, скільки вас, як тих опеньків після дощу! Та всі великі, всі розумні… Нащо вам чинити старому Ромку зле? Він хоче, аби вас мами не били, що ви такі в болоті, як тоті свині… О, ба, вони знову втікають! Нема чого вам боятися. Я — чоловік старий, але не кусаюся. Подивіться-но мені в рота: два зуби – і ті з'їдені. То ще добре, як це дитяча робота. Воно мале. Але ж старі люди зі мною таке виробляють. А я не можу їм ніяк розтлумачити, що мені з тої роботи ніякої крихти. Нічого з того не маю. Лиш би людям добре було…
Довго припасовує камінь до каменя, обкладає їх мулом. Так ніжно обмацує, наче обмиває немовля.
Аж смакує своєю роботою.
Перегодом надходить якийсь хлопчина, засукує рукави і стає поруч.
Ромко здивовано мовчить, позирає на його роботу і поступово розпрямляє плечі.
Люди йдуть собі кладкою й гадки не мають, чому біля неї крутиться старий Ромко. Чому він крутиться, а очі його зблискують, мов ледь потьмарені перли.
А по той бік стоїть мала Янька і сушить на сонці ріденькі почорнілі зубенята.
— Вже й ти прибігла? – ласкаво запитує Ромко.
— Плибігла.
— То й ходи до діда. Але не йди болотом. Ступай по цій дошці. Диви, яку дід тобі кладку поклав, щоби мати тебе не сварила.
— А я піду болотом.
— О, воно своєї знає!..
Минає якась хвилька. Старий уже забув про малу Яньку і пливе зі своїми невпокійливими думками тихою течією слів. Що собі намислить, те й каже. І так у нього завжди. Є люди — слухають. А нема їх – то є трава, є сонце, є потічок. Старого слухає все, бо, коли він був молодим, то слухав їх. Усе життя слухав – так розумно промовляли до нього.
— …А тепер маєте кладку. Ви по ній давно ходите, але того й не знаєте, що то старий Ромко її тут день при дневі лаштує.
— Дєд дулной! – кричить чорнозуба пустунка. – Дєд геть і савсєм дулной! – і втікає до своєї хати.
Сходить сонце, зводяться люди, й облягається спати ніч. Ранок забарвлює далечінь у червоне. І від тої червоності займається витонченим різнобарв'ям роса. Ніби полум'ям відсвічує.
Ромко ступає у те полум'я і відчуває, як воно лиже йому ноги своїм пекучим холодом. Проте на стежку не звертає, бо дуже хоче зароситися.
Притяг дошку до потічка, старанно приладнує її на підпори.
— Таке зі мною робите, що мушу тоту дошку на ніч тягти до хати. Мушу пильнувати, бо ви її візьмете на господарство, а самі будете лізти в болото. Як не можу зібрати вас усіх разом та сказати вам, що то є саме добро, то мушу отак носитися щодень із дошкою. Маєте собі йняти віри, що є чоловік, котрий людям лише саме добро робить. Навіть коли ви йому чините на збитки. Але то треба скуштувати життя, аби мати таку віру в чоловіка…
* * *
…Ото так, майже благоговійно, освятивши свою голгофну спокуту во ім'я односельців своїх, старий Ромко стомлено вертався до давньої зубожілої садиби, а село – сучасне, в котеджики та супутникові антени вбране – смертним боєм било та й било йому в спину:
"Дєд дулной! Дєд геть і савсєм дулной!..".
Січень 1967 — січень,2004 років.
РІКА ОПІВНОЧІ
1
Грім востаннє вдарив у поглухлі дуби, що бовваніли на березі збожеволілої ріки, і потім довго і лунко згасав десь за розмитими пагорбами. Разом із відлунням його, відшумували струмені дощу, а кривавий просвіток, що несподівано зблиснув поміж хмар, поступово зайшовся місячним сяйвом, і на гребенях скель почали зароджуватися смерчі позливних вітрів.
Тим часом ріка все набрякала й набрякала, мов гігантська фіолетова вена на тілі змученої землі, що вже не в змозі була тамувати накопичені в ній утому й розпуку, й ось-ось мала виплеснути на випалені засухою прибережні лани все, що досі терпляче притлумлювала в собі.
У ці хвилини ріка нагадувала хірургові Роману Ульяшеві вагітну жінку, що надлюдським зусиллям стримує зойк розпачу. І вже ніхто не міг би з певністю сказати, допоки їй вистачить терпіння і коли саме пролунає страхітливий стогін, разом з яким сотні нових рік і течій, що зародились у її лоні, вирвуться з берегів і затоплять усе, що піддасться їхній руйнівній силі.
Слизькою стежкою, що кам'яним струмком збігала з вершини пагорба до ріки, Роман Ульяш поспішав до берега, мовби й справді щось там могло залежати від його присутності чи від його волі. Десь у верхів'ях кілька днів підряд спадали зливи, і тепер ріка по вінця скелястих берегів виповнювалася дощівкою, знесеним чорноземом, рибою зі ставків, поламаним гіллям, кладками і розтрощеними човнами, а ще тесом, пляшками й усім тим, що нагло було скинуто стихією у її каламутні вири.
Ульяш довго стояв над вирвою, у якій зникала стежка, потім побрів понад берегом, аж туди, до руїн водяного млина, які ріка мало не щовесни затоплювала, але які все ще залишалися невмирущими.