Неписав до вас, бо не було кому. Тут чужениця чужа, наших людий не бачу, не чую, а чужі то не свої. Я їх не розумію, а ви ще більше. Роблю, гарую, очі мені вилазять, але славлю господа нашого милосердного, що тримає мене при здоровлю. Думаю про вас, з думки не сходите мені і не знаю, як там вам. Пустіть мені пару слів на пошту, най знаю. Посилаю вам десять доларів в цім листі, а як припишете, пі-шлю більше. Тай як трохи більше зароблю, то приїду...."
Матвій задивлений кудись перед себе говорив далі свої слова і плакати йому хотілося і з радости і з жалю. А пяний Словак шкрябав пером та й не допитувався нічого. Тільки як Матвій закінчив і спитав, чи вже, то Словак похитав головою і сказав, що жінка про все знатиме. Матвій дав йому десять-доларовий папірець, а Словак на його очах заклеїв і заадресував листа. Самий Матвій не знав куди треба нести цей лист і попросив Словака дати його на почту. Словак ніби не хотів, отягався, та згодом, як Матвій купив йому ще горілки, згодився.
Минали місяці, минув третій рік, а від жінки ніякої вістки. Не догадувався бідний Матвій, що Словак обманув його і листа цілком не посилав.
На четвертий рік пішов Матвій робити в підземелля, бо там можна було більше запрацювати. Аж тепер пізнав він, що тяжке це щастя в Америці. Однакове воно чи тут, чи там, в рідному краю. Ось він, міцний, як дуб, три роки день в день робить, живе, аби не вмерти, у всьому відмовляє собі, а грошей тих по правді не так дуже багато. А як їхав в цю Америку, то инакше думав... Та пропало. Ще два роки. Два роки тяжкої праці і його терпіння скінчаться. Він повернеться до своїх любих, дорогих, він житиме разом з ними. Докупить поля, працюватиме. Буде своя худібка, минуться тяжкі злидні. Ще два роки...
Надів, довгі по коліна, ґумові чоботи і з оли-вяним каганцем на шахтярській шапці пішов глибоко під землю. Пів року накидав вугілля у малі візки і возив їх по малих рельсах до жолоба. Перевертав візок і вугілля з лоскотом та шумом летіло в безвісти, яких не міг збагнути Матвій своїм простим розумом. Він знав тільки свою роботу і виконував її, як ніхто ин-ший. За час своєї праці вивозив він кожного дня по 100 візків. Піт заливав йому очі, боліли всі кости, але він мовчав. Робив, бо за це платили йому, бо це для щастя його.
Бачив Матвій в тому глибокому підземеллю мовчазних-замурзаних людий і ще мовчазні-щих мулів. Чомусь прирівнював він себе до тих нещасних звірят, що ночували й днювали під землею і аж до смерти були там. Мали очі і були темні. Так, як Матвій. А згинули, то ніхто й не згадав...
На другий піврік попав Матвій на нову роботу. Старий шахтяр потребував помічника до праці і взяв Матвія. З того часу працювали разом. Матвій довбав діри, шахтяр ладу-вав їх динамітом і вистрілював. Заробляли добре.
Знову минали роки цілі. З дня на день, з тижня на тиждень жив Матвій своєю працею і надією на недалекий поворот, його обличчя вкрилося синіми-дрібними цяточками і шрамами. Це від дрібних шматочків твердого вугілля, що звалося антрацитом. Як довбав його, то воно прискало в обличчя, калічило до крови і залишало по собі сині — вічні сліди.
Під чорним склепінням, у вічній небезпеці, добігали два роки. Нераз потерпав Матвій за своє життя, бо обривалося чорне небо, вбивало людий, але він мав щастя. Каторжна, страшна робота давалася в знаки й йому. Він вже не чув тої сили, що колись. І стало страшно. Як-же так? Сила пропадає, а щож потім? Матвій бачив инших робітників, що при виплаті стояли біля брами і жебрали. Це ті, що колись були міцними, як й він, а тепер сили стратили і роботи для них немає і жебрають. На згадку про це Матвій дрожав. Ще з більшою запопадливістю складав гроші. До шахти брав з собою несолоджену — чорну каву, шматок хліба і ковбаси. Так день в день. Вечеру й сніданок давала йому господиня і за це в місяць платив її 10 доларів. Тільки дуже жаль було йому, що при виплаті грошей йому і кожному робітникови обтягали на ріжні видатки. На лікаря, шпиталь, "Червоний Хрест" і навіть на попа. Брали ще на умивальню, яка була влаштована для робітників на горі, але Словаки і Матвій з ними не платили нічого, бо не йшли вмиватися. Після праці повертали до дому за-мурзані, йшли в пивницю, де стояв цілий ряд цебрів з водою і там милися по пояс. Господиня приходила теж і хто удостоївся її ласки, тому змивала власними руками плечі. За це одержувала після кожної виплати якийсь дарунок.
Шестого року Матвій посумнів і подався цілим тілом. Він страшенно почав тужити за рідними, почав лякатися за себе і за свої гроші. Після різдва їхало двох Словаків до дому і він не видержав. Поїхав з ними. Гроші виміняв на паперові, поскладав їх в своїй скринці разом з паспортом, купив скромні дарунки жінці й дітям і подався в довгождану дорогу. Так радісно билося його серце, що сам собі не вірив. Гей! Тепер він заживе. Шість літ гарував, сонця божого не бачив, бо не було коли, але ось, в скринці своїй везе півтора тисячі доларів — а це — гроші! Тяжкі гроші, піт і кров Матвія Шавали. Шість літ безнастанної пекельної праці. Але є! Є це, чого не було.
Знову рівномірно стукають колеса, а в Мат-вієвому серці воскресає співанка. Ой така люба, ой така рідна. Колише його радість, в пелени пеленає...
...А-а-а-а-а-а...
Коти два-а-а
Шурі-бурі обидва-а-а-а...
Це Марія так співала над колискою малого Митрика. А він вже сьогодня великий. Шість років! А Анничка? Дванайцять!
Любі, дорогі! Тато ваш вже їде. Мчиться вітром до вас, з щастям, з бажаним щастям... Чи ждете ви? Чи здорові?
...А-а-а-а-а-а...
Коти два-а-а
обидва-а-а...
На морі Матвій, як не свій. Місця не може найти собі. Така радість, така велика радість. Він-же їде до них, він повертається не голіруч. Руки його чорні та тверді, але він цілує їх тихцем, бо тільки вони заробили йому і його дітям кращу долю.
Ріжний народ їде разом з ним, але за шість літ самотности Матвій привик з ніким не говорити. Хоч тепер хотів-би він відкрити комусь свою душу і поділитися радістю своєю. Він темний, забитий життям, вимучений. Шість літ не знав хвилинки спокою, а тепер вільний, тепер вертають давні сили. Ах! Чому так повільно їде пароплав? Як-би так крила, поли-нув-би понад море, понад гори, до своїх, до коханих!...
Десь в половині дороги підійшов до Матвія гарно одітий чоловік і заговорив незрозумілою мовою. Матвій похитав головою і розвів руками.
— Румун? — питав чоловік. Матвій знову похитав.
— Словак?
— Ані не Словак — відповів чоловікові.
— Так-же й кажіть! — аж закричав невідомий і подав Матвієві руку.
Неначе в серці зацвіла весна, неначе з очей спала полуда і в ухах Матвія пробилася болонка. За шість літ вперше почув рідне слово. Ах, як міцно і щиро стиснув він руку незнайомого. Хотів кинутися на шию йому і росцілу-вати.
— Боже! Ви значить, свій?
— А чого-ж ви мовчали так довго?
— Не знав. Народ скрізь чужий, думав нікого з наших...
— А куди провадить бог? До краю? — питав чоловік.
—. Та час вже. Шість літ гарував...
— Ви шість, а я десять. Ще хлопчиком приїхав.
Розбалакалися і стали приятелями. Чоловік назвав себе Василем Карасем і росказував Матвієві про своє тяжке життя в Америці. Працював він у Філядельфії, в великій пекарні, а перед тим і в ресторані і в каменоломах, але доробився трохи і вертає в рідне село. Як довідався, що Матвій з долинського повіту, то аж вдарив його дружньо по плечі.
— А щоб вам приснилася Америка! Та-ж я з Калуша. Сусіди!
— Боже! Як то є! — радісно крикнув Матвій. — Шість літ не бачив нашого чоловіка, а тут тобі не тільки свій відразу, але ще й сусід...
Нащастя сусідове ліжко було напроти Мат-вієвого і вони цілу дорогу не розлучалися. Сусід росказував про все Матвієві, Матвій йому. Поділився своєю радістю, згадав про жінку, про діточок і про свій тяжкий заробіток.
— За шість літ — пятнайцять соток зложив. Тяжкі вони дуже, але хоч на старість не піду з торбами...
— Ви пятнайцять, а я двайцять. Правда, я не шість а десять літ гарував. Ой Матвію, гіркі ті сотки...
— Гіркі Василю, але — божа воля. Нічо сьогодня нема без мозолів...
Такий любий отой Василь, хоч до рани прикладай його. Виходить на двір, то все просить Матвія:
— Матвію, ви киньте оком на мою скриньку, доки я вернуся... Бо ріжний народ їде, аби ще хто не полакомився на мою кервавицю...
Матвій це саме робив, як виходив кудись. Василь стеріг його скриньку.
Аж одного дня не було Василя з самого ранку. Вийшов кудись і не повертався. Десь коло полудня прийшов і безсило сів.
— Що вам Василю?
— Слабий брате, дуже вялить мене... Забігав біля нього Матвій, як біля рідного.
І води йому приніс і хлібом своїм поділився. Але Василь тільки сумно хитав головою.
— Матвію — каже тихо згодом. — Як-би ви були такі добрі і пішли, тай купили мені пива. Чую, що перейшло-би...
— Ой господи, а чомуж ні? —. А ви знаєте, де продають?
— Та не знаю, допитаюся.
— йдіть отою вуличкою, що до кухні, а там на право буде мала комірка. Геть, аж в самому кінці. Навіть нікого не питайтеся. Ось вам гроші...
— Боже борони, що це в мене нема грошей? Я зараз, а ви приляжте...
Василь сумно похитав головою і ляг, а Матвій побіг. Коритарі росходилися в ріжні боки і він неміг найти потрібного. Крутився, бігав і заблудив. Надійшов матрос. Спитав його одно слово і показав рукою, як-би пив щось. Матрос усміхнувся, махнув йому, ніби казав, щоби вертався, і пішов. Але Матвій побіг за ним. Він спішився, бо тяжко було йому знати, що добрий сусід лежить хорий, а він не може допомогти йому.
Пароплав три рази затрубів.
Матрос щось кликнув до Матвія і луснув дверми, але за хвилю вийшов знову, схватив його за руку і силою повів за собою. Вивів на малі сходи і пустив. Матвій був певний, що він показав йому, де продають пиво і побіг що сили в гору. Здивувався, як вибіг на палубу пароплава. Та ще більше здивувався, як побачив, що пароплав стоїть в пристані і люди висідають. Стрілою кинувся до своєї кімнати, але маса людий у входових дверях здержала його. Боротися з ними він не міг, тому стояв, доки всі перейдуть і беріг очима Василя. Довго-довго виходили люди, товпилися і кричали, а сусіда все не було.
— Бідний лежить і не може встати... — думав Матвій.
Як пройшли люди, він кинувся в середину пароплава.