Вони всі — водій і два матроси-десантники, які й після визволення островів лишилися служити на Курилах, наблизились до "вовчої ями".
… Доля примхлива — через багато літ після того, як Іван Затуливітер урятував японського смертника Мукудорі, вони зустрінуться знову: один, утверджуючи правду й справедливість, другий ("Хейко банзай!") — сіючи зло.
ПОВЕРНЕННЯ
Полонених, тих, хто вчасно не виїхав на батьківщину, з Південного Сахаліну переправляли тепер у порт Абасірі.
Море почало штормити ще зранку. Вітер несамовито звихрював воду, важкі хвилі глухо били в лівий борт. Від кожного удару судно здригалося, перевальцем виповзаючи на крутобокі вали.
Невдовзі минули Нідзйо ган — Камінь небезпеки, що витикається з води за кілька миль од мису Крильйон. Перепливли нешироку, з стрімкою течією посередині, протоку Лаперуза. І ось — Японія, північна околиця острова Хоккайдо: пустельний мис Сойя, смугаста, восьмикутна вежа маяка на скелястому пагорбі.
Цю місцевість бачив, добираючись на далекий курильський суходіл, дядько Мукудорі, полковник Сімура. Місячна ніч, що стояла тоді, викликала в душі самурая ліричний настрій, і він продекламував про місяць, який схожий на свіжий зріз дерева.
Нині мис був похмурий і ніби спопелілий. Призахідне сонце, пробившись крізь хмари, всіяло його полум'яно-червоним, мовби припорошило покропленим кров'ю попелом.
Якби Мукудорі, що зараз стояв на палубі, вдивляючись в обриси знайомого берега, знав лірику свого великого земляка, він би неодмінно згадав рядки:
Отрутою дихають скелі,
Червоною стала трава,
Навіть роса забагрянилась[64].
Вантажно-транспортне судно з репатріантами[65], колишніми японськими солдатами на борту, наближалося до берега. Помітивши в кінці довгої піщаної коси скелю, Мукудорі подумки відзначив: "Вона зветься Ватара. За нею мис Сірето, далі гора Мокото — і я вдома!"
Порт Абасірі — сиві, вибілені вітрами дерев'яні будиночки — розкинувся в гирлі неширокої річки Абасірігава. Звідси до рідного висілка Мукудорі шапкою докинути. Він не раз тут бував, вирушаючи з рибалками на лов.
Через кілька днів після прибуття в Абасірі на попутній шхуні добрався до рідної оселі.
— Мукі, синку! — вибігла назустріч мати.
Як усі матері на світі, кому випадає щастя діждатися з війни синів, вона була безмежно рада. Тим паче, що надії на повернення Мукудорі майже не лишилося.
Мир настав. Колишні солдати Квантунської армії, які воювали в Маньчжурії й Кореї, і ті, з Курильського архіпелагу й південноморських островів, були вже дома. Лише про Мукі ніяких вістей.
Все ж мати вірила, що він живий. Ждала щомиті. Навіть після того, коли одного разу в їхній виселок Фурабоку, який притулився до пригірка, на берегах звивистої затоки, буря загнала невеликого човна і якийсь незнайомий рибалка — то був Томіяма, товариш Мукудорі по нещастю, — розповів про втечу її сина з острівного барака.
— А потім нас, військовополонених, вивезли з Сюмусю на Карафуто, і більше я його не бачив. Він зник безслідно. Ніби у воду канув, — невтішно додав Томіяма.
І ось після тяжких поневірянь Мукудорі в рідній оселі.
З тих пір, як йому вручили червоного папірця — мобілізаційну повістку — і він пішов у далекий край, щоб захищати імператора — намісника бога на землі, минув не один рік.
Висілка свого не впізнав. Біля старезних хібар, у яких жили місцеві рибалки, поставили будинки переселенці з Хонсю й демобілізовані солдати, послані сюди з інших місць: уряд вже кілька років заохочував освоювати майже пустельні землі Хоккайдо.
— Окасан, окасан, — як колись, пригортаючись до матері, розчулено шепотів Мукудорі.
На мить відчув себе малим, шукаючи захистку в цієї найдорожчої для нього людини. І таки знайшов: дотик натруджених, у задубілих виразках рук — мати разом з іншими жінками Фурабоку працювала в кооперативі по обробці риби — повернув його до щасливої пори. Вже не було ненависного Сюмусю, страшних дотів та "лисячих нір" на ньому. Ні рейсів баржі в океан, ані полону…
Мукудорі вдома.
Хоч виселок невпізнанно розрісся, але в рідній домівці все було таким, як і раніше: невеличкі, перегороджені хитливими перетинками, кімнати. В одній з них, у стінній ніші, домашній вівтар з урнами праху діда й батька. Решта — спальні та їдальня, де колись, бувало, збиралася вся родина.
Мати від Мукудорі не відходила. По-святковому накрила стіл. З усього було видно: в хаті нестатки. Проте задля такого урочистого випадку позичила в сусідки трохи рису, приготувала улюблену синову страву — тцукікоме.
Усівшись на циновках біля низького столика, сестри запобігливо прислуговували брату. Сусіди розпитували його про далекий острів. Охкали, зітхали; дехто з них ще й досі не діждався — хто сина, хто батька чи брата.
А Мукудорі — живий.
Живий! — бриніла радість.
Він знов у звичному для себе середовищі, в світі назавжди втраченого дитинства.
З шурхотом б'ючись об шибку гостролистим віттям, під вікнами перешіптується бамбук; з блакитної далини неквапно піднімається сонце. Стрілчате проміння пронизує розлогий кущ, і тінь від листя падає на фусума — розсувні стіни вбогої хатини: ніби хтось невидимий наносить легкі, розмашисті штрихи тушшю.
Усе таке дороге, знайоме.
Мукудорі не залишало почуття, що він хлоп'я. Але ж душа… Душа його на тисячу літ постаріла й безповоротно переінакшилася. Він довгі роки, вимуштруваний казармою, чинив зло, і це ремесло смерті змінило його колись правдиву душу.
Тоді, на острові, потрапивши в кам'яну пастку підземелля, клявся:
— Якщо виживу, відмовлюся од всього лихого.
Та, як видно, минуле не просто відпускає від себе: воно й нині простягає огидні щупальці.
"Японія зазнала поразки, — залишившись у кімнаті сам, думав Мукудорі. — Ми, велика нація, розгромлені. Навіть імператор змушений був зректися свого божественного походження. Все це так. Проте дух Ямато-дамасія ("Вісім кутків світу під одним дахом") живий. Отже, тенно-хейка банзай — імператору десять тисяч літ життя!".
— Хе! — скептично мовив, глузуючи з самого себе. — Банзай — ради чого?
Справді: хіба він мало натерпівся?
Втім, повернення додому розвіяло накопичені в душі прикрощі, приколисало страх перед невідомим майбутнім. Пережите якось одразу подаленіло, відійшло в небуття, ніби все те страшне, що сталося з ним, було з кимось іншим.
І все ж здоровий глузд узяв гору. Засинаючи, твердо вирішив: "Буду, як і раніше, рибалити. З минулим покінчено і ніколи не буде вороття".
Уранці його розбудив голос наймолодшої сестри, Акіко.
— Мукі, до тебе гість, — защебетала вона, розсуваючи висячу, з нанизаними бамбуковими брязкальцями циновку, за якою на підлозі покотом спав її брат.
— Хто там? — спросоння запитав Мукудорі.
— Це я, — почулося у відповідь.
На порозі, переминаючись із ноги на ногу, стояв смаглявий, з непомірно великою головою й довгими, розчепіреними руками коротун.
— Кокі?!
— Як бачиш, — розпливлася посмішка на вилицюватому обличчі прибульця.
То був земляк Мукудорі, Кокікі, з яким він колись разом плавав на риболовецькій шхуні.
Через цю вилицюватість та велику, схожу на химерну горошину голову, друзі прозвали його Сіндзю, що означає: перлина.
— Ти, Кокі, — пащекували вони, — не лише тезко знаменитого Мікімото[66], а й виплодок його підводних плантацій, штучна перлина-сіндзю.
Кокікі тішило таке порівняння, хоч воно, якщо вдуматися, було образливе. Називаючи удавано щирого коротуна штучним виплодком, отже, підробним, товариші ставили під сумнів його порядність, натякали на причетність до військової жандармерії кемпетай, інформатором якої, догадувалися, він був.
Простак Мукудорі ні в що тоді не втручався й до Кокікі, цього таємного агента, ставився доброзичливо — не хотів задумуватися, хто ж той насправді й чому його на судні побоюються й уникають.
Через багато літ — несподівана зустріч… Що привело Кокікі сюди?
— Коннітіва[67], — шанобливо привітався господар, запрошуючи гостя до кімнати.
Військовополонені, серед яких тривалий час перебував Мукудорі й хоккайдці-односели, — всі були виснажені, худі, тому що кожного торкнулося горе.
Лихоліття посіяло голод. Нічого було їсти, дарма що по картках, "хайкю", одержували пайок. Замість натуральних продуктів якісь, сумнівної якості, сурогати: опилки — не опилки, але й на рис не схоже. З одягом теж було не краще.
Обличчя ж Кокікі аж лисніло від жиру. І якби він навіть не сказав, що служив у загоні особливого призначення, Мукудорі з його благополучного вигляду здогадався б про це.
Шия Кокікі була обмотана білим шовковим шарфом, обов'язковою приналежністю "обранців долі". Щоправда, темно-синій бушлат й шкіряні, з короткими халявами чоботи, які гість скинув перед порогом, свідчили, що Кокіні з колишніх військових моряків. Багатоликий чоловік.
Так чи інакше, з усього видно, що це не звичайний японець, людина, якій війна завдала горя. В цьому Мукудорі переконався ще більше, коли вони завели розмову.
Мати, вибачаючись за бідний сніданок, запросила їх до сусідньої кімнати. На столику стояло вбоге частування: кухлик із дрібкою рису, в полив'яних блюдцях трохи місо[68] й соєвого соусу.
— Сідайте, Кокікі-сан, — запропонував йому Мукудорі почесне місце навпроти себе.
Гість, завагавшись, сказав, що він, мовляв, зараз вернеться, й вийшов у тісну передню, де залишив бушлат і невелику поклажу. Вернувся з якимось пакунком у руці.
— Про смак страви довідуються, коли вона в роті, — вирік, кладучи пакунок на стіл.
— Що це?
— Зараз побачимо, — й Кокікі розірвав паперову обгортку.
З неї висипалося кілька банок із барвистими наклейками та квадратна солом'яна коробка.
— Марімо?
— Так, консервовані водорості, — кивком голови підтвердив прибулець. — А це — тушкований кальмар і сусі[69].
"Боже мій! — подумав Мукудорі. — Та я забувся, який смак у тих марімо. А ще кальмар і сусі… Ні, він таки чародій, цей Сіндзю!"
А гість із кишені вже діставав круглобоку, схожу на протитанкову гранату пляшку.
— Саке? — ще більше здивувався Мукудорі.
— Ні, Мукі, віскі. Американські, — уточнив.
Дивина! Згорьований, голодний люд Японії радіє кожному рисовому зернятку, а тут, бач, вишукані страви і навіть заокеанське питво. Вони заходилися снідати. Після чергової чарки Кокікі запитав:
— То, кажеш, ти з Сюмусю? Як же ми з тобою не зустрілися! Адже я там бував майже щодня.