Тіло коротке, щільне. Здатне округлятися, як шапка. Спина вкрита твердими голками. Живляться їжаки безхребетними і дуже активні вночі. Їжак. Тільки їжак! Ночей не досипатиму. Віднині ми будемо вирощувати для потреб трудящих готову шапку. Першими в світі. Чуєте: першими в світі! — кричав Ховрашкевич, і від того крику у кабінеті Ковбика обсипалася стеля й тремтіла вода в карафці.
Так була винайдена "Третя теорія", що асоціювалася у Ховрашкевича з п'ятою Симфонією Бетховена ван Людвіга і третім законом Ісаака Ньютона. Але подібність, повторюємо, була чисто цифрова.
РОЗДІЛ VII,
в якому розповідається про вавілонські ріки, катання на яхті, зелені лампочки, Креза і Нобеля, німфу Ехо, нащадка аристократичного роду, його походження, деякі біографічні дані, "морського вовка" й університет
Мурченко сидів у готелі й плакав. Розгублений і трохи схвильований Сідалковський походжав по двоспальному номеру, наче капітан по палубі перед початком шторму, і давав розпорядження, яких команда не збиралася виконувати. Славатій на нього не звертав уваги, а Тамара, що сиділа в кріслі, тільки похитувала ногою й іронічно посміхалася. Сідалковського ця картина нервувала, як тореадора флегматичний бик.
— Славо,— повторював Сідалковський.— У такому стані ви не можете служити взірцем для підростаючих поколінь. Встаньте. Витріть очі рушником і не утворюйте в готелі вавілонських рік.
— Сідалковський, ви демагог і периферія. Ти мене обдурив,— глянув поверх окулярів Мурченко.— Ви мене всі обдурюєте.— Мурченко підвівся і почав підтримувати стіну, яка, здалося йому, не хотіла підтримувати його. Стіна раптом повисла, ніби небо під крилом літака, що йшов на посадку, і Мурченко перелякано, але впевнено й твердо зайняв попереднє положення.
Сідалковський підійшов до нього, узяв під пахви і голосно повідомив:
— Славо, катання на яхті відміняється. Робіть оргвисновки...
Він не договорив. У двері постукали.
— Товариші, треба й совість мати. Уже всі відпочивають. Ви не вдома — в готелі,— невдоволено нагадала адміністраторка.— А жінкам,— додала вона і глянула на Тамару змішаним поглядом любові й ненависті,— у номері, між іншим, дозволяється бути тільки до 23-ї години.
— Сідалковський, чув? — засміявся Славатій.— До двадцять третьої години. Совість , у тебе є? — передражнив Мурченко адміністраторку й зареготав: — Ха-ха-ха!
— Мені пора,— Тамара підхопилася.
— Виховна година закінчена. Діткам пора спати.— Сідалковський підійшов до Мурченка, взяв його в свої обійми і кинув прямо на постіль, не знімаючи з нього ні одягу, ні черевиків.
Та Слава його не відпускав. Обхопив Сідалковського за шию, намагаючись поцілувати в щоку.
— Ляжте,— наказав Сідалковський.— Хай солодкий сон рятує вас від гіркого цирозу!
— Сідалковський, я не алкоголік,— образився Славатій.— Чуєте? Я пив в ім'я дружби! — Мурченко упав на подушку — йому стало недобре.— І з солідарності,— додав він.
Стеля пішла обертом, як під куполом цирку. Славатій сів, потряс головою, ніби кіт, якого витягли з ванни, і йому начебто полегшало.
— Прощавайте, Славо! До кращих часів! До нових зустрічей! — сказав з порога Сідалковський.
— Слава "Фіндіпошу"! — гукнув Мурченко, коли Сідалковський з Тамарою щезли по той бік дверей.— Привіт Стратону Стратоновичу!
Та Сідалковський уже цього не чув. Він походжав по спустілій Бессарабській площі, як директор ринку, де він (так йому думалося) щось означає і водночас не означає нічого. Зелені лампочки таксі, які Сідалковський щоразу вітав театральним жестом, реагували на нього, як мертвий на поставлений діагноз.
У такій дикій ситуації, як казав Тамарі Сідалковський, він ще не був. Хміль у нього вивітрився, як ефір з розкоркованої пляшки. Життя, яке п'ять хвилин тому здавалося, як і Тамара, прекрасним і дивовижним, несподівано стало сумним і невеселим. Тамара мовчки посміхалася, і це раптом почало Сідалковського дратувати.
— Скажіть,— звернувся він до неї,— ви розмовляти вмієте?
— А що це дасть? — в свою чергу запитала вона, і Сідалковський раптом поліз у кишеню з єдиним наміром: покінчити з останньою купюрою, що шелестіла, наче осінній лист на замороженій яблуні, і з Тамарою, котра йому чомусь почала набридати.
"Синеньку" він витяг, як міліцейський жезл, і показав на зелений вогник.
— Куди? — заскреготіли гальма.
— Вперед! — промовив Сідалковський, схопившись за ручку дверцят.
Водій збирався було натиснути на стартер, та Сідалковський зупинив його і кинув, наче пароль:
— Здачі не треба!
Він рвучко відчинив дверці, пропускаючи поперед себе Тамару, яка несподівано, як і настрій у Сідалковського, покращала.
"Ідіот,— подумав Сідалковський-перший, що раптово прокинувся у Сідалковському-другому.— Остання п'ятірка. Десятку ти викинув на коньяк. Що ти завтра робитимеш, піжон? Куди ти без грошей підеш? Кого ти із себе корчиш? Креза чи Нобеля? — лаяв Сідалковського-другого Сідалковський-перший.— Невже ти не можеш обійтися без цих фокусів? Бути, як усі,— нормальною людиною?!"
"Ну, досить моралі. Набридло! Мені від неї уже млосно,— відповів йому злісно Сідалковський-другий.— Я не хочу над цим думати. Чув? Те, що можна зробити сьогодні, я не відкладаю на завтра..."
Він рішуче примостився біля Тамари. Зблизька вона йому подобалася більше, ніж здалеку. Від неї віяло чимось кімнатним, лагідним. "Біля неї затишно, як біля електрокаміна в однокімнатній квартирі вдови",— чомусь подумалося Сідалковському. Тамара сиділа, заклавши ногу на ногу, і похитувала нею, як усі сентиментальні й непостійні натури. Свіже нічне повітря вривалося крізь вітрове скло бажаним гостем, освіжало їх, і тепер Сідалковський приступив до самоаналізу: "Для чого я їду і навіщо вона мені здалася?!" І все ж сказав уголос:
— Прошу вас нікого не підсаджувати. Моя подруга любить тісноту, але тільки зі мною.
— Я вас зрозумів,— промовив шофер голосом людини, що перевиконала денний план і якій "чайові" ніколи не обривали кишень.
Тамара вдячно посміхнулася Сідалковському і дозволила присунути себе ближче, ніж дозволяла класність водія та асфальт, по якому вони вже їхали. їхали довго. Бо Тамара, як згодом виявиться, жила на околиці міста, в гуртожитку, що стояв на пересіченій місцевості і ще не вписувався в жодний мікрорайон. Їхали мовчки, бо з такими дівчатами, як Тамара, розмовляти важче, ніж із стіною лісу. Ліс від себе хоч відбиває якісь звуки, як німфа Ехо, і луна все-таки йде. Від Тамари ж не йшло нічого, крім теплої посмішки, яка Сідалковського не зігрівала.
Поки в машині висить тиша, ми, незважаючи на напіврожеву темряву в салоні авто, беремо на себе сміливість описати Тамарин портрет. Якщо нам не вдасться точно визначити колір її зачіски, то спробуємо сказати про те, що Сідалковський сприймав на дотик, тобто про рельєфність її фігури. Але спочатку про колір її зачіски. Зачіску Тамара носила, як здалося Сідалковському, темно-каштанову, неначе імпортний гарнітур. А вираз її обличчя в ці хвилини нагадував обличчя гравця в спортлото, котрий сидить перед екраном телевізора і з нетерпінням чекає, коли спалахне табло з таким необхідним для нього числом.
Тепер переходимо до рельєфності. Плечі (це він уже знав достеменно, бо за них тримався) податливі й округлі, за які не зовсім зручно під час руху триматися. А особливо на вибоїнах. У Тамари, до речі, все було піддатливе: і плечі, і руки, і пружний стан.
Загалом усю постать Тамари можна віднести до раннього ренесансу. За вагою — це богиня Місяця й Полювання, що ж до форми одягу на даному етапі — швидше парадна, ніж модна, XVI — початок XVII століття на Україні.
"Але вона тобі зовсім не потрібна,— знов у Сідалковському-другому прокинувся Сідалковський-перший.— Нащо ти дівчині голову словесами забиваєш? Закохуватися ти ж не збираєшся? І ця для інтересу?"
"Слухай, ти,— зневажливо кинув йому Сідалковський-другий.— Не забувай про честь і шляхетність. Я скоріше вмру, ніж порушу правила честі".
"Джентльмен! Лицар XX століття",— знущався з нього Сідалковський-перший.
"Ти мені вибач, але ти дурень",— відрубав йому Сідалковський-другий.
"А ти аристократ?!"
Діалог перебив шофер:
— Здається, тут?
Тамара кивнула головою. Таксист зробив жест касира гонорарного відділу, але Сідалковський відповів йому жестом людини, яка тільки прибула у відрядження.
"Йолоп! — гукнув йому Сідалковський-перший.— Візьми здачу. Назад нічим буде доїхати. Подивися, скільки на лічильнику..."
"Уже пізно",— відповів Сідалковський-другий.
Таксист подякував йому посмішкою бухгалтера-економіста і щез за поворотом, як спринтер.
— Ви що, банкір? — втретє за вечір заговорила Тамара голосом суфлера із районного Будинку культури.
— Я Нобель, помножений на Креза,— відповів Сідалковський і повів її під стару й одиноку липу...
Над лавочкою, на якій вони вмостилися, висів чорний металевий абажур, схожий на дамський капелюшок. Там, де колись був патрон для лампочки Едісона, світилося небо, з якого Сідалковський не міг подарувати Тамарі ні місяця, ні зірок.
— Ніч на Україні. Вид на Борщагівку,— дивився він на небо і висотні журавлині крани на його тлі і кидав фрази, наче вголос читав титри під час демострування фільму.— Я вам, Тамаро, даруватиму сьогодні паралелі і меридіани, поскільки зірок над собою не бачу. Але при умові: в обмін на поцілунки.
Тамара мовчала, як студентка перед екзаменатором, котра, проте, була певна, що компенсує відсутність знань своїми зовнішніми даними.
У вікні гуртожитку спалахнуло світло.
— Когось потягнуло на воду,— промовив Сідалковський,— щоб погасити жар перепаленого шлунка.
— Ви судите по собі? — осміліла Тамара. Сідалковський пригорнув її й промовив:
— Таке селяві. Йому потрібно світло, а нам навпаки — темрява.
Він узяв Тамару за стан, який намацувався так само важко, як адамове ребро. Десь там, очевидно, у неї знаходився важельок чи вмикач, бо Тамара при першому ж дотику заплющувала очі й розтуляла уста, як матіола пелюстки. Тьмяне світло віддаленого вікна освітило разок зубів кольору азбестово-білого корала.
"Цікаво!" — подумав Сідалковський і прийняв руку. Тамара стулила губи, розплющила очі й запитливо глянула на Сідалковського, ніби кажучи: "Ну чого ж ви?"
Євграф повторив експеримент: очі знову заплющилися, а уста почали розквітати, як троянди напровесні.
— Сідалковський, а справді, хто ви? — запитала, передихнувши, Тамара.— Я чула вашу розмову з Мурченком Славою і помітила, як ви викручувалися від його запитань.