Нічого нема... Санітари, сестрички тягнуть поранених і вбитих, і вже ніяких думок. Про польовий лазарет годі й казати, де тільки набираються терплячості і лікарі, і сестри! От їм усім би поставити пам’ятники та дати нагороди, а не тим, хто нагорі. І от там лежиш, і коли перший біль відступив, — я вже казав, у мене зовсім легке поранення, не співчувайте, але там багато думаєш. А втім, коли дізнався про можливість приїхати сюди, зрадів неймовірно. Так навіщо мені ця домішка попівських комедій? Досить уже цього вінчання — ну, це вже так годиться, так заведено, бог з ними! Для Ади, для її батьків, моєї тьоті це найголовніше. Я й знаку не подаю, що виконую обов’язок, тим більше що це не так важко, зрештою. Пробачте, адже ви також віруюча.
— Я вірю по-своєму, — тихо сказала Літа. — Я люблю божу матір, бо вона добра і милосердна, їй я молюся. Я намагаюсь не думати про бога, бо я багато не розумію, особливо тепер, коли війна і стільки сиріт навколо, — в чому вони винні? Чому на них гнів божий і якесь там "іскуплєніє", яке я не розумію? Я намагаюсь не думати і ні з ким ніколи про це не говорити. Чоловік мій абсолютний атеїст, а мати дуже релігійна, як ваша тьотя, читає богословські філософські книги, хоча, як і ви, не любить попів і навіть ходить на лекції розстриги Петрова — чували, звичайно, про такого? Я їй завжди, коли він приїздить, купую квитка на нього. А я, не смійтесь, дуже забобонна, як проста, темна баба. Я вірю у сни, в злі зустрічі. А може, я просто не знаю, не тільки я, а люди не знають чогось непізнанного, таємничого, прихованого ще від нашої свідомості? Я вірю в засвіти. Це було б дуже несправедливо до всіх людей, коли б засвітів зовсім не було. Я б навіть пішла на панахиду по загиблих воїнах, яку правитиме Неофіт... — вона говорила сумно і серйозно. — Я вірю в долю. Але як ублагати долю? Тому я молюся божій матері. Адже вона добріша за бога. Я нікому цього не кажу. Для одних це гріх, для інших мої думки — сміх!
— Ви така мила, — раптом сказав Ігор. — Який щасливий ваш чоловік! Ні, не розповідайте нічого про нього, а то я йому дуже заздритиму. А я вже повинен дякувати долі, що зустрів вас і з вами був у цей мій останній юнацький вечір, і ні на яку панахиду ви сьогодні не підете. Я вас просто не пущу. Хай уже завтра помолитесь за всіх убієнних і спасенних воїнів, і мене в тому числі, — усміхнувся він.
— А завтра у вас буде інше життя, ви цілком заспокоїтесь, — ласкаво сказала вона.
— Завтра буде вже зовсім інше життя, — роздумливо повторив Ігор.
Вони пройшли трохи мовчки тією ж бузковою алеєю, що вела до річки.
— А ви завжди хотіли бути вчителькою? — спитав Ігор.
— Ні, — одверто призналася Єлизавета Миколаївна, — після гімназії я хотіла вчитися далі, бути лікарем.
— Чому ж ви не пішли на медичний, хіба не від вас залежало?
Він уявив її враз у білій косинці на фронті...
— Так вийшло, що одразу після гімназії я мусила йти працювати, я й пішла в учительки, це ж все-таки здавалося кращим, ніж сидіти десь у конторі, це ж живе діло. Та, власне, вибирати не доводилось. Спочатку на село послали. Мені там теж було цікаво, — вона згадувала з задоволенням, — знаєте, ще й тепер, коли мене вже давно до міста перевели в трудолюбську школу, однаково карлівські баби, — те село Карлівкою зветься, — щороку, як приїздять на ярмарок, одразу до мене, як до родички, їдуть. У мене, правда, там на селі багато хрещеників лишилося, — засміялася вона, — а от моя мала дочка вже й зараз мріє бути вчителькою.
— А коли ви вийшли заміж, ви не кинули праці? І ваш чоловік нічого не мав проти?
— А що б він міг мати проти? І як би я кинула свою працю? Про це й мови не заводилося! — Вона раптом замовкла. Звичайно, вона ніколи б не кинула праці, і хай, коли Галинка виросте, завжди працює і буде самостійна. Подумки вона всміхнулася, адже, крім того, що вона працює в Трудолюбії, їй ще завжди потрібно мати приватні уроки не для власного задоволення, а щоб газета чоловікова виходила і сім’я жила пристойно. Про це вона могла розмовляти з бабусею. Навіть сестри були впевнені, що у них все гаразд: "Літка живе, як хоче, їй можна тільки заздрити". Лише брат Ілько, поки вчився і жив у неї, знав, що улюблена сестра Літка завжди "викручується", і ніхто, крім неї, не дбає про бабусю і хворого батька. І батьки чоловікові живуть у них у флігельку, і вона навколо них крутиться, — "папашо, мамашо..." Навіть смішно, коли б він, Ігор, знав про її життя! "
— Ви, напевне, лікарем були б найкращим, та й скрізь, ким би не працювали, — замислено мовив він.
Він помітно став спокійніший і вже, ні про що не розпитуючи, сам спокійно розповідав про фронтових товаришів, і виходило, що всі вони дуже хороші, вірні друзі, казав, як він їм розповідатиме про монастир, шкодував, що їх не буде на весіллі.
— Ви б тоді познайомилися з ними, і правда, вони б вам сподобалися.
Але здавалося, що він говорить, аби щось говорити, проте, коли вона нагадувала, що вже час іти, він казав:
— Та ні, ні, що мені робити в келії? А ви так поспішаєте до своєї дияконихи? Посидимо трохи над річкою.
— А тьотя? Вона ж турбуватиметься.
— Ні, вона зайнята архієреєм і гадає, що я давно у себе спочиваю, адже вночі мені треба їхати стрічати Аду з її матір’ю.
— Тоді справді вам треба спочивати. Ми так довго гуляли, у вас не розболілась нога?
— Хай вона болітиме ще дужче, аби ви питали про це так дбайливо і уважно. Дякую, що ви були сьогодні зі мною.
Він завжди говорив таким тоном, що ніколи не можна було визначити — чи то від вихованості, звичайної світської чемності, чи від безпосередньої щирості.
Прощаючись, він потиснув у задумі руку і знову сказав:
— Дуже вам дякую.
Так, як і вчора.
Ольга нарешті повернулась, і коли Літа Миколаївна прийшла, та вже спала. Усі були заклопотані перед завтрашнім днем, на щастя, швидко повечеряли, і Літа Миколаївна, посилаючись на те, що втомилась за день, — вони так довго гуляли з Ігорем, про де вона, звичайно, не повідомила, — пішла в кімнату, яку їм одвели з Ольгою. Ольга спросоння спитала:
— Літко, це ти? Нарешті! Де ти була?
— Завтра все розповім, втомилася зараз. А як тобі гостювалось?
— І я завтра все розкажу, так спати хочеться. Лягай і ти. — Але додала: —Вони так ходили за мною, так зраділи! Я дуже рада, що побувала. У них же нікого нема, крім Петрусика, а я, свинота, ніколи його не приводжу до старих... Дуже рада, що побувала.
* * *
А Літі чомусь було сумно, і вона довго не засинала. Чим більше вона пізнавала Ігоря, тим молодшим він здавався, немов зникав похмурий наліт, і він ставав самим собою — зовсім молодим, яким був у дійсності, а то одразу здався навіть старшим за неї, принаймні ровесником. Але ж вона знала, що їй дають завжди років на десять менше... Він змінився, — вирішила вона, — і радіє, що завтра приїде наречена і вони повінчаються. Але щось заважало думати так. Надто пильно, уважно дивився він на неї саму, реагував не тільки на кожне слово, а й на кожен жест, погляд.
Спочатку було приємним його ставлення до неї, таке шанобливе, довірливе, але ж вона була чуйною і по-жіночому розумною жінкою. Ясно, що вона йому сподобалась, і це лестило, як кожній жінці. Ольга розповіла б з погордою, — вона була вірною подругою і незаздрісною: "Блискучий гвардійський офіцер яких тільки не набачився, а от маєте — напередодні весілля так за нашою Літкою упадав!" Вона б, Ольга, не зрозуміла, що він зовсім не "упадав" і що він зовсім не "блискучий гвардійський офіцер", а розгублений юнак, на вигляд старший за свої роки і не через неї "розгублений", навпаки, коло неї він трохи отямився.
Сумно було від бесіди з ним.
Мабуть, добре, що завжди так багато роботи, клопоту про всіх, що нема коли думати над усім тим, про що розмовляли з Ігорем.
Розмовляли. Не базікали, як завжди з родичами і подругами, навіть тепер, коли всіх турбували не тільки особисті, а й загальні події, проте такі розмови частіше зводились до тихенько переданих одна одній чуток, пліток, де на одну частку дійсного припадало дев’яносто дев’ять процентів домислів, якими обростала кожна новина по дорозі зі столиці чи фронту. У кабінеті в чоловіка точилися серйозні розмови з кореспондентами, співробітниками, але Літа не брала в них участі, там повноправними з чоловіками почувалися старші її сестри: Сима — з святенницьким виглядом "китайської богородиці", як влучно вирвалося у Ілька, так і влипло, і найстарша Варюша, пітерська дама.
У неї в Петрограді бували в гостях, чим вона дуже пишалась, і члени думи, полковники і генерали — товариші покійного чоловіка Мишуні, і трохи менші чинами і молодші роками, але гвардійські офіцери — товариші другого чоловіка — Митюні, який також помер несподівано зовсім молодим. Взагалі у неї стрічалися різні статечні військові і не військові. Вона була між сестрами вищого рангу і тому в сім’ї вважалась красунею: дівчатка її любили більше за тьотю Симу, в якої був надто серйозний вигляд і впевненість, що вона найрозумніша, а бабуся казала: "Сима працює в банку, як мужчина, директор без неї не може обійтись", — але при цих словах дядя Ілько робив таку загадкову гримасу, значення якої дівчата зрозуміли тільки тоді, коли підросли.
Щонеділі тьотя Сима приходила з дітьми на обід на Різницьку, і за обідом вона заводила розмови з тьотею Варею, яка щороку на літо приїздила в Полтаву зі своїми дітьми. Балаканина тьоті Варі нагадувала балачки полтавських дам, тільки з іншим прононсом. Виходило завжди так, що "Літка" — наймолодша — їм завжди в чомусь допомагала, а не вони їй. І коли збиралися всі родичі, саме Варя і Сима підтримували чоловічі розмови, заходили вільно в кабінет, трималися з усіма вільно, і цілком було природно, що в цей час тьотя Літа, Літка, клопочеться за всіх дітей, за всіх гостей.
З Ігорем розмовляли так одверто, і вона не відчувала своєї необізнаності в деяких питаннях, і не такої вже освіченості, вона сприймала все більше не розумом, а серцем і часто вірніше, ніж інші, вловлювала зміни в настроях людської громади, особливо тепер, у час війни. Вона вільніше і охочіше розмовляла про всі події зі своїми "кумами" — залізничниками, з дрібними службовцями, біженцями, ніж з чоловіком і старшими сестрами.
Проте саме їй звірялися всі — хіба Ігор перший? І це було їй приємно.