Підхопив важку дошку і підкинув її на плече. Розміреним кроком побрів по глибочицькому піску. І кінці довгої дошки водночас з його кроками то опускались вниз, то підскакували вгору.
Поки з Гончарів повернулись візник Стефан та гончар Василь, знаменитий корчажник, батько ще встиг дві дошки віднести додому.
Потім до них прийшов візник Стефан і сказав:
— Сусіде! Можу ще раз вам підсобити. Тільки кладіть не більше трьох дощок — кошіль трісне. Батько щиро подякував доброму сусідові. І вони повантажили на колу три дошки. У кошіль поклали козуб із теслярським начинням та всі паки кори.
Цього разу візник Стефан привіз все під самі ворота Ількової садиби. Решту дощок батько переніс вручну. Останню дошку батько та Ілько принесли, як під горою Хоревицею запала глибока тінь. Коли Ілько та батько вмивалися холодною джерельною водою з їхнього водогону, то перша вечірня зоря на синім небі засвітилась.
Та до столу ніхто не сідав, поки батько та малий не перемінили сорочки.
Ілько геть стомився. Що йому й запашна кулеша не смакувала. Він якось дочвалав до лави під бічною стіною. Заліз під стару дідову свиту. Але хоч який був зморений — не міг одразу заснути. Закрив очі, а зразу з мороку випливла перлина. Ілько міг присягтися, що вона була золота і випромінювала справді золоте сяйво. Вона ніби плавала перед ним у мороці. То наближаючись до його обличчя, то віддаляючись. Лежав на лаві, а його ніби хитало... Чув ще, як матінка по черзі з дівчатами ганяли жорна в сінях. Мололи овес на кисіль. Чув, як матінка на решеті просівала молотий овес. Наче в бубон калатала, коли з руки на руку перекидала решето, била долонями по боках. Дзвонила казаном, заливаючи овес окропом. Кинула туди жмачок хлібної закваски. І посунула макітру в ще теплу піч.
Останнє, що чув Ілько, поринаючи в сон, то шерхіт дна макітри по череню в печі.
А далі він преміцно вже спав. І йому нічого не снилось. Навіть золота перлина.
СЕРЕДА
Усереду Ілько прокинувся від солодкувато-кислого духу. Він заповнював усю істобку, навіть перекривав запах смолистого диму від соснової кори та скіпок "смолки", якими Ількова матінка розпалювала піч. Значить, матінка варить вівсяний кисіль. Він ще не відкрив очі, але зразу ж згадав, що сьогодні середа, а вчора їм дісталась "Золота перлина". Не йому вона дісталась, а їм усім, родині. То просто він її знайшов. Ллє скарб небезпечний! Такий саме, як ота золота скриня в печері ченця Федора.
І сну вже ні краплі не було в Ільковому тілі. Він підскочив з лави, мов тятивою підкинутий. Побачив, що у посвіті горять скіпки зі "смолки", на все кидають золотаво-червоні відблиски. От тому й дух такий живичний, ладанний.
Двері в сіни відчинені. Звідтіля ллється блакитне світло. І чується стукіт киянки. Та не одної, а наче двох. А мати сидить біля печі на малесенькім ослінчику коло устя печі та щось розтирає в маленькій макітерці.
Ілько роздув ніздрі та потяг повітря. Крізь смолистий димок і солодкуватий дух закислого вівса відчув гострий маслянистий дух розтертого конопляного сімені. Це матінка готує конопляне молочко до киселю.
— Ой мамо! Я заспав! Я зараз залигаю Лиску і віджену її за Стовп'я.
— Не журись, парубче! — Засміялась мати лагідно. — Дівчата тебе пожаліли і давно відігнали Лиску. Іди вмивайся і клич батька та діда. Кисіль вже уварився!
Ілько вискочив до їхнього водогону і почав умиватися холодною водою. Він ніяк не міг зрозуміти, чого воно вода, як умиватися пізно ввечері — тепла. А як теплого ранку, то холодна. Сам він ніяк не міг того второпати, а старших таким питанням боявся турбувати. Але все ж цікаво.
Ілько вмивався, а біля їхньої маленької комори, яка й зимником була водночас, трудились батько й дід.
Комору поставили на палях з доброго дерева. А саму зрубали із найкращих дубових і соснових плах. І була вона ніби з двох клітей. У більшій вони зробили стійки. І туди повставляли корчаги на зерно, насіння коноплі та варений мед і квас. У корчагах добре зберігати збіжжя — ніякі миші глек не прогризуть!
А менша кліть була як зимник. Там зберігали взимку рибу, м'ясо, якщо було, та різні ягоди.
Отож біля комори працювали батько та дідусь. На добрій дубовій пласі намертво закріпили клинами палю сосновиці. Бо низ її був загострений. І батько вузьким теслом — як ото борті видовбують — витесу-вав рівний паз.
Дідусь же стояв біля козлів. На них лежала, власне — стояла похило, дошка. І дідусь перетирав її ручною пилкою-ножівкою на рівні рис.
Ілько зауважив, що коли вийняли пилку-ножівку і щось нею перетирають, то це справа дорога і делікатна. Батько минулого року тільки один раз перетирав деревце пилкою-ножівкою, коли треба було зробити коробку для дівчачого рукомесла.
А ще Ілько подумав, що справа дуже важлива і нагальна. Якщо дідусь, який уже з минулого року нічим у роботі, крім порад, батькові, Михайлові та Микиті не допомагав, полишив на сьогодні човна довбати і взявся дошки перетирати!
Ні батько, ні дідусь навіть голови від роботи не підвели, коли Ілько вибіг на подвір'я. Так були заглиблені в роботу.
Коли Ілько прибіг до хати, втершись рушником, мати сказала:
— Втирайся та швидше клич діда та батька. Кисіль доспів.
Дідусь був, певно, теж заклопотаний і чимось роз'ятрений, бо прочитав перед стравою молитву скоромовкою. І заходився черпати гарячий кисіль кленовою ложкою, ні на кого не дивлячись і не говорячи ні слова.
Матінка уважно, однак мовчки, подивилась на цю мовчазну трапезу. Але брови звела вгору і вправо-вліво хитала головою, ніби говорячи: "А що ви там таке собі замислили, хотіла б я знати!"
Швидко поснідали і вийшли всі на подвір'я. Дідусь швидко дотер пилкою дошку на дві частини.
Ілько завжди дивувався: як ото в дідуся виходить — все робить наче поволі, а закінчує швидко? І вирішив, що треба буде спитати в дідуся, в чому його таємниця. Бо всяке рукомесло без таємниці не буває. Про це всі знають.
Батько тим часом продовбав паз у сосновій палі. І приміряв, чи увійдуть в нього торці чотирьох дощок. Ілько стояв і дивився на те, а батько пояснив йому:
— Якщо в паз дошка не входить — погано. Але не біда! Можна ще стругом підчистити, і якраз зайде. А біда тоді, коли дошки в пазі бовта-ються. Вони мусять там сидіти, ніби їх склеїли з палею.
На кожній сосновій палі батько намітив чорним шнуром відбиті лінії. По дві лінії для пазів на кожній палі.
— Тату, — прошепотів Ілько, коли дідусь пішов до сіней в'язати якесь своє знаряддя, — ви не згубили? Ви її мацали? Вона нікуди не поділась?
Батько взяв малого за плече і прошепотів:
— Нічого не бійся. Все на місці. Більше не питай! Ти що, хочеш, щоб у матусі пристріт стався? Зрозумів?
Ілько кивнув головою на знак згоди.
— Тату, я теж хочу насад зробити. Можна мені взяти книпи, швайку і трохи берести?
— З кори різатимеш? Тоді дивись: до живота чи грудей кору не притискай. Не шарпай ножем. На себе не ріж! Ріж від пальців. І не поспішай. Знімай кору тонкими стружками.
— Я знаю... — Образився Ілько.
— Знати — знаєш. Але я маю нагадувати тобі правила. Мені твій дідусь і до двадцяти років нагадував правила, і я не ображався. Зрозумів?!
— Авжеж.
— То йди та візьми в малім козубі. В тому, що з берести шитий. Ілько поклав на призьбі кору та знаряддя. А тоді прикотив липовий
кругляк до призьби. Сів на призьбу, а кругляк обхопив ногами. Притис найтовстіший шмат кори до торця кругляка і зачав зрізати гострим кни-пом усі нерівності по боках шмата кори. На батька та діда не дивився. Це вже добра пам'ять ще з позаминулого року, коли різав паличку для свистка і подивився, що там сестри роблять. І різонув собі по лівій руці. Добре, що не по жилах на зап'ясті. А на долоні та великому пальці познака є — така рожева лискуча смуга. Тому батько й дід щоразу нагадують йому про правила.
Ілько уважно стежив за лезом, але добре чув, що відбувається на подвір'ї. Ось щось загупало в сінях, а тоді вдарилось об поріг. По звуку Ілько чув, що то або діжка, або жлукто — загуло порожнє дерево, перекочуючись через поріг. Ось стукається дерево об дерево. Та так дзвінко. То батько кладе дошку на козли. Бо дідусь і легку дошку вже не подужає підняти. Ось починається неквапне рипіння пилки-ножівки — то це вже дідусева справа.
Рівні чіткі удари в дерево — то батько вузьким, відточеним, як бритва, теслом, довбає пази в соснових стовбурах.
Шурхотіння м'яке праворуч від Ілька, якраз біля рогу хати, — то мати закладає в жлукто чоловічі сорочки і засипає їх попелом. Що сорочки чоловічі, Ілько чує по запаху застарілого поту.
Протягом якогось часу чути тільки, як гостре лезо довбає сухе дзвінке дерево.
Та ще тихо скрипить пилка-ножівка, перетираючи рівнесенько по вугільній рисі смолисту дошку.
Ілько гарливо вирівнював товстий пласт кори, що і з нього вийшов добрий рівний брусок. Тоді він по ньому позначає шильцем: де скарми прорізати, де ніс буде, де — корма, гніздо для щогли, ляди для воїнів, щоб на настил вийти і, коли треба, сховатись у глиб лодії-насади.
Тим часом мати сипонула в жлукто попіл на чоловічі сорочки. Попіл сипався безшумно, але його запах одразу вловили чутливі Ількові ніздрі. А коли вже мати винесла казан з окропом і залила на сорочки, то було чути, як шипить окріп, розчиняючи попіл. І запах гарячого попелу просто повис над усім подвір'ям. "Зараз дідусь чхатиме!" — подумав Ілько. Бо дідусь завжди чхав, коли попіл заливали водою.
І дійсно, за якусь хвилю дід почав чхати і лаятись: "От добра б йому не було! То нечиста сила з того попелу вилітає! Ото мене й мучить". Дідусь чхнув ще раз, найголосніше, і на тому чхання скінчилося.
Батько ж уже довбав теслом у соснових стовпах пази.
Всі були при ділі.
Сонце все підіймалося вище та вище і так приємно припікало Ількові по руках. А він старався з усіх сил. Бо так хотілося, щоб його малий насад був геть, у всьому-всьому, схожий на ті насади княжі, що стояли в затоці на Почайні. Ілько вже понамічав усі скарми. І заходився із липової тріски вирізати ніс насада. Коли тут його покликав батько. Ілько рівненько поклав на призьбу свої інструменти та побіг до старших.
Мати тим часом заливала другий казан окропу в жлукто. З-під жлукта вже повзла тонісінька змійка брудної води.
А дід та батько робили цікаву річ.