Може, останній тоді і не був свідомий тієї великої ваги, яку носила в собі оця його побіда, але річ певна, що він вітав її, радів їй так, як радіють зорі ранковій люде, істомлені темнотою довгої ночі.
Ширяєв — цеховий майстер малярства, людина неосвічена, темна, грубіянської вдачі, скупа, сувора і занадто строга. "Він, — каже Шевченко, — з’єднав в собі вдачу дяка /72/ спартанця, дякона-маляра і другого дяка-хиромантика" 147. Він держав у себе трьох, а інколи й більш замурзаних учнів; одягав їх в звичайні халати з демикотону. Коли траплялося, що роботи більшало, Ширяєв наймав поденно чи помісячно кількох школярів та простих малярів-мужиків 148. Учні його, а з ними й Шевченко, ходили справляти різні роботи малярські, на які посилав їх Ширяєв: окрашували паркани, штахети, підлоги, дахи і т. ін. Поводився Ширяєв з ними суворо, по-грубіянськи, учні страшенно боялися його. Про відносини Ширяєва до учнів і учнів до. його Шевченко лишив нам яскраву, хоч і коротеньку, ілюстрацію в своїх записках. Щороку в Петергофі по наказу царя Миколи справляли 1 липня, в день народження цариці, велике свято "народне". Оповідання про се свято причарували і Шевченка, і от р. 1836, — зауважмо, що вже на 23 році Тарасового віку і на четвертому перебування його у Ширяєва, — артистична натура його зайнялася бажанням подивитися на Петергофське свято. Для таких натур що задумане, те треба й зробити. Тарас тямив, що Ширяєв не пустить його в Петергоф; знав, що він сам туди поїхав з жінкою; тямив, що в Петергофі легко може зустрітися в саду з своїм хазяїном і тоді, певна річ, сподівайся від його лиха. Одначе Тарас се все знехтував. Маючи в кишені 50 коп., він взяв за пазуху шматок хліба і, не спитавшись хазяїна, поченчикував в Петергоф. Ходить він собі по саду, впивається його сяєвом і розкошами, аж зирк! — серед натовпу Ширяєв з своєю пиндючною жінкою! Тарас похолов! "Ся зустріч, — каже він, — так затуманила мені свято, що я, не діждавшись вже ілюмінації, вернувся швидше додому. На другий день мене знайшли сонним на горищі" 149.
147 Кобзар. — 1876. — С. XX.
148 Див.: Художник. — С. 39 [(Кобзарь. — Т. III)].
149 Ibidem.
Ходячи по роботах, Шевченко заходив в Літній сад, оздоблений, як се відомо, силою різних статуй. І вже ж вони не могли не вабити, не приманити до себе перейнятливого Та раса. Влітку в неділю або в свято, а часом і в будень, він заходив в Літній сад, щоб змалювати собі ту чи іншу статую.
От в один з таких сеансів року чи 1835, чи, певніш, 1836 трапилося Тарасові спізнатися з своїм земляком, добрягою Іваном Сошенком, що вельми посприяв йому спекатися науки у Ширяєва і визволитися з крепацтва, вступити до /73/ Академії художеств і зажити собі слави безсмертної — слави великого поета, художника, мученика, слави генія-оновителя українського слова. Першу знаємість Тараса з Сошенком треба вважати за найважніший мент в життю нашого Кобзаря: вона перевела його через той Рубікон, що межував людей з крепаками, темряву з світом, волю з неволею. Не можна вгадати, що сталося б з генієм нашого слова, коли б він не спізнався був з Сошенком? Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного льоху неволі на світ і "вийти в люде", чи, може б, під густою корою ширяєвських красок та крепацького безправ’я і панського самовольства навіки б зав’яли і засохли ті величезні дари духові, якими природа наділила Тараса? Як знати! Маємо доволі прикладів, що такі незвичайні сили, як Шевченко, не погибали. Знаємо, що геній ніколи не переходить всього свого віку шляхом битим; сам собі робить стежку через тернові кущі, сам себе вигодовує, окрилює і високо здіймається ширяти над масою, щоб з своєї високості пустити в ту масу, темну і, так чи інак, зневолену, проміння світа і волі, кинути того огню святого, "щоб людям серце розтопив"... Але ж відаємо чимало і таких фактів, що тьма і неволя навіки приголомшують і нівечать величезні таланти, скоро доля не послала їм проводиря.
Про Шевченка таким проводирем доля послала Івана Максимовича Сошенка, сина злидаря-міщанина з містечка Богуслава Канівського повіту, кілька верстов від Вільшаної і Кирилівки; Сошенко, наділений прирожденним талантом малярським, на 24 р. свого віку, перетерпівши чимало всякого лиха, добрався до Петербурга, щоб учитися малювати в Академії. Українець Григорович запоміг йому, і р. 1834 Сошенко почав ходити до Академії 150.
150 М. Ч[алий]. І[ван] Макс[имович] Сошенко [(Биографический очерк)]. — К., 1876.
151 [Жизнь и произведения Шевченка]. — С. 22 — 23.
Про першу зустріч Шевченка з Сошенком в книзі Чалого розказано словами б то самого Сошенка так: "Як був я на "гіпсових головках" чи, здається, на "фігурах" чи р. 1835, чи, може, 36, укупі зо мною приходив до Академії швагер Ширяєва. Від його я довідався, що між учнями Ширяєва є земляк мій Шевченко, про котрого я дещо чув ще у Вільшаній від свого першого учителя Превлоцького. Я упрохав Ширяєвого родича прислати Шевченка до мене на кватиру. На другий день в неділю Тарас прийшов до мене. Він /74/ був одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані в краски; халат демикотоновий на йому був замізканий. Тарас був босий, розхристаний і без шапки. Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живописі. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята; бо в будні і мені було ніколи та й його Ширяєв не пустив би. Тарас переказував мені деякі епізоди з свого життя і майже кожен раз кінчав їх наріканням на долю".
Отаке оповідання здається мені не зовсім певним. З другої праці д. Чалого відаємо, що Сошенко Вільшану і Превлоцького покинув в листопаді р. 1831 і до Петербурга дістався в грудні того року, коли Шевченко в науці у Ширяєва ще не був. А Шевченко покинув Вільшану літом або на осені року 1829. Нема ніже єдиного натякання, щоб з того часу і до викупу його з крепацтва він навідувався на Україну. Ледві чи можна гадати, щоб за час свого короткого перебування у Вільшаній у Дмитренка Тарас лишив який такий слід, щоб про його відав і Превлоцький і говорив про його Сошенкові. Не йметься мені якось віри і в те, щоб Тарас прийшов до Сошенка в перший раз в такому брудному убранні, босий, та ще й без шапки. Певна річ, що в його була чиста одежина про свято, ще певніше, що він добре тямив, що Петербург не Кирилівка і ходити без шапки по вулицям столиці і ніяково, та й небезпечно з огляду на поліцію...
Більш певною здається мені звістка про оту першу знайомість, подана от. Петром Лебединцевим — теж земляком Сошенка і Шевченка, переказана з уст того ж таки Сошенка. Ся звістка більш відповідна до обставин і до оповідання самого Шевченка про першу зустріч з Сошенком.
Однієї літньої місячної ночі, повідає Лебединцев 152, Сошенко, гуляючи в Літньому саду, помітив, що біля статуї малює олівцем якийсь обірванець в пейстровому халаті замизканому, босий і без шапки.
152 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С. 564 — [56]5.
Помітивши український тип, Сошенко зацікавився глянути на його роботу. Він зайшов ззаду і побачив, що малюнок добрячий. Тоді він вдарив того маляра по плечу і спитав у його — А звідкіль ти, земляче?
— З Вільшаної.
— Як з Вільшаної!? Я й сам звідтіль... Хто ж ти такий?
Тоді Сошенко довідався, що то Енгельгардтів крепак Та-/75/рас Шевченко і перебуває в науці у маляра Ширяєва. До сього часу Сошенко про Тараса нічого не чув.
В автобіографії і сам Шевченко каже, що, "не вважаючи на увесь гніт троїстого генія Ширяєва, я в ясні ночі весняні бігав в Літній сад малювати списки з статуй і в один з таких сеансів познайомився з художником Сошенком".
Нарешті, і в "Художнику" 153 Шевченко розповів майже так само, як і Лебединцев, про першу зустріч і знайомість з Сошенком. Коли Сошенко, розказано далі в "Художнику", спитав: "А покажи, що ти малював?" — так "він (сам Шевченко) вийняв з-за пазухи чвертку сірого паперу і показав контури Сатурна, зроблені доволі добре. Я (Сошенко) довго держав малюнок і любував з замурзаної тварі автора його. В лиці його худорлявому було щось привабливе, найпаче в розумних очах його, кротких, наче у дівчинки.
— Часто ти ходиш сюди малювати?
— Щонеділі; а коли робимо де поблизу, так і в будень захожу.
— Ти учишся малярству?
— І живописі.
— А в кого?
— У живописця покойового — у Ширяєва. — Він (Шевченко) взяв в одну руку відро з жовтою краскою, а в другу витерту щітку велику і хотів іти.
— Куди ти квапишся? — питає Сошенко.
— На роботу, бо вже й так спізнився; прийде хазяїн, так буде мені лихо.
— Приходь до мене в неділю вранці та коли є у тебе малюнки власної роботи, так принеси показати.
— Добре, я прийду".
Отак почалася знаємість двох бідолашних художників, двох горопах!
V
Першої ж неділі після зустрічі в Літньому саду Шевченко прийшов до Сошенка. На йому був сертук коричневої барви; у руках у його сувійчик паперу. Вони зустрілися в коридорі Сошенкової кватири. Іван Максимович простяг до його руку. Тарас хотів її поцілувати. Сошенкові се не подобалося; він швидше руку до себе і мовчки пішов в свою світлицю.
153 Див.: Кобзар. — Т. III. — Оповідання "Художник". — [С. 5 — 6]. /76/
Заким він там скинув сертук і одяг другу одежину та вийшов в коридор покликати Тараса, останній подався швидше до господи. Здивований Сошенко цілий тиждень не тямив, з якої причини його земляк так швидко покинув його, не зайшовши навіть до хати. Другої неділі вранці вони знов зустрілися в Літньому саду біля статуї Аполлона. Шевченко робив з неї малюнок. Сошенко, привітавши Тараса, сів з ним пити чай в альтанці Літнього саду і спитав: з якої причини у ту неділю він так зненацька пішов від його?
— Ви на мене розгнівалися, а я злякався того...
Оця проста, щира відповідь яскраво показує нам, як тоді Шевченко був приголомшений, загнаний, заляканий! Не дати йому поцілувати Сошенка в руку — досить було, щоб з сього він спостеріг гнів, злякався і втік! Очевидно, що зворушена в душі його свідомість людського достоїнства не встигла ще розвитися: під утиском крепацтва та ширяєвського поводження вона тільки тліла, жевріла. Хоч і минув йому тоді вже 21 рік, але обставини життя у Ширяєва і пазурі хазяїна не такі були, щоб сприяти розросту самосвідомості чоловіка.