Бальзакові, що також мешкає поряд, у Верхівні, десь поїхав вінчатися і запропав — пора б і йому осилити тутешній матеріал і тим поновити аристократизм, клейнодні вольності літератури! а, коли мене смикнуло, — чи не пора б і мені перескочити на англійську, — романтик, немов побачив перед собою збожеволілий океан і всіх морських чудищ одночасно: досить! досить! досить знати або французську, аба німецьку, або польську, або ще яку з шляхетних старосвітських мов, тільки не цю спотворену латину, що за зверхницьким звичаєм латинян лізе в печінки, скрізь і знов обімперює околоці! і вважає нас варварами! годі розальбіонювати цей туман! на цій злодюжній мові мене обкрадали всі, кому не лінь, одбирали славу, жінок і квіти! ще по скляночці липового; в одному з житомирських костелів, кажуть, замуроване серце мого дядька, завтра з досвітком виїжджаємо, ну, на добраніч! ти, знаючи своїх нездар, розумієш старого бувальця, — поки його товкло в митарствах, вони крали з його сторінок світло проміжків між абзацами, крали знаки оклику й метафоричні місця, випивали дух моря з речень, збурунених, мов хвилі; як відьмаки волосину з забутого гребеня, висмикували наскрізні теми, щоб чаклувати над здоров’ям, і от вони розепігонились, привдягнені в псевдоєвропеїзм, з тхорячою безпосередністю розпорскують свої залози — надихайтесь. Тебе часто запитують, чому ви нікуди не їдете? ніяк не виберетесь до нас, відколи повернулися з Дону? наші посольства, ми знаємо, закидали вас запрошеннями, видами на почесні громадянства, політичний притулок і необтяжливу працю в нобелівському комітеті: але чому? чому б не приїхати — не на якісь конференції, шумерські читання, статевостурбовані імпрези, а просто пожити, подихати, обмузеїти бронзою майбутнє кам’яниць, прикрасити, зрештою, кінець тисячолітніх реалізмів, дозвольте вручити вам ордер на постійне проживання в прозаїчності розвинутих країн, при найменшій можливості з’являйтесь; через голови митних союзів, нишпорок і війн, прірви втрачених історичних шансів, того, як мало, і як могло статись — з’являйтесь! — проза генерує можливості речовини в досвід людини і вітчизни; тоді ти виймаєш зліплену аптечним пластирем на згинах, майже столітню телеграму від Марселя Пруста, ви правильно здогадуєтесь, він взнав, де захований час, пружина годинника розтискається звідси, жду, чекаю, виглядаю, в затінку квітневого саркофага в цвітінні тліну; ні на кого покинути пил клондайків, а так — хоч підмінить на сторожі; друзі, тут перед вами, слово честі, містична земля, — візьміть Достоєвського: узрівши, що всі його пророцтва збулися, він геть пожвавішав, утратив похмурість, ходить з усмішкою в бороді і, коли сонмища рускоязичних бєсів з букетами підскакують по автограф — такі милі, розкуті, чемні — хіба ж відмовиш; турбуються долями людства, о, духовидці! запитують, чому й досі, після стількох геніальностей і провидінь, деінде чаїться зло, замислюючись на православних — все інтриганства католиків! на випадок зустрічі з ними він водить старого Карамазова на повідку і той бульдожить охрипло: боганєтвсьопозволєно! заповіт про красу, рятуючись від абортів, взяли на озброєння на конкурсах краси юні кудєсніци міньєту, содомія гомориться, лікар, поглянувши на князя, пригадує стан у якому той бував іноді першого року лікування в Швейцарії, махає рукою і каже, як і тоді: "ідіот", дистильований аморалізм як і здичавіла влада, окультурившись прізвищами непрочитаних письменників, утвердилися в знехтуванні будь-яких пошуків, наклали на містику й вічні питання, — розпилипившись на перинах і подушках, хитра й хижа міщанська живучість, невситима жага, експансивна Настасья зманює на запах крові нових і нових п’явок, самиця з потягом до каструвань жертвоприносить, знуджена насолодами; друзі! тут тера океанія, табула змішаних рас, рай для утопій, бо все, з’являючись на виду, швидко й тоне, залишаючи гладь незайманою для чергового визволення, згвалтування, девальвації золотої орди, перемоги над всесвітньою нудьгою — і, не побоюся сказати з цієї високої трибуни об’єднаних мов, наші здобутки вже надихають мертвих, еліксирять безсмертям; пройдіться вулицями, в правильному напрямі, будь-куди,— всюди привітна, бездумна, знайома з перепоїв, порожнеча у вигляді реторти; вийдіть, зрештою, в поля і роззирніться наокіл — дощ, як і вічність тому, розмішує чорнозем і постаті сапальниць на бурякових гонах киплять смолою, струменями, що, скільки сягає зір, на мить піднімаються і никнуть над імлавою рівниною; нагріта до смоляного кипіння земля пульсує негострим шпиччям, чіпким, наїжаченим до всього виживання, кожна постать вростає в місиво не стільки від дощу, як від невідання, від того, що інакше й не може бути, кудись сховатися, переждати, — нікуди, — ні! з витягнутими, мов на тортурах, первісно довгими руками йти, витягувати з розм’яклого грунту бур’ян, витягувати засмоктану в галоші ногу, переступати, нагинатись, проріджувати цукрові корінці, спиратись на сапу, великим пальцем ноги знаходити загублену позаду галошу, ще ступати, нагинатися, кілометр за кілометром, рік у рік, і смоляна повільність переплавлюється, перекипає в однакову безвихідь всього сущого навкола; приблизною буває лиш чорна туга, перекинута в безвість, розшарпана на втрати, гарячкова ніч, коли послизаєшся й мариш, весь біль і нужденність, все проти тебе, і нічого попереду — в засмоленому вогні; в містах воскреслі філософи гріються біля погаслих камінів од самого мармуру, насиченого стронцієвим теплом, кутаються в пледи, перевольтерюють наново хибні місця у своїх трактатах, польоти в потойбіччя й назад давно справдилися наяву, подолано гравітацію, неписьменність, стихійні лиха та такі дрібні прикрощі, як небажання жити; полководці над єдиною картою війн сплелися рогами, знімають облоги, підписують нові таємні пакти і кожен злий помисел миттю фільтрує служба показових страт; твої вороги, графомани, сплять і бачать, що ти вже здох і можна роздзявити гавкальники, бо, коли ти живий, ти руки й ноги позчісував до кісток, затикаючи їхні шакалячі пельки, — і на скільки з’озонилось повітря! підступність здається меншою, ніж є, зачаєна, загнана світить оченятами, щуриться по кутках, стежить за кожним твоїм порухом, поглядом, словом, вгадуючи в ньому мимовільну слабину, таку мить, коли найзручніше кинутися в горло і прокусити артерію, та, головне, своїм шостим чуттям ти змушений постійно на них зважати, де вони причаїлися, під який плінтус пролізли чи кордон, чиї сухарі петлюють так радісно, мов дошки в твоїй домовині? хоч все готове на цій вготованій для процвітання землі, ти лякався розлуки з віднайденим часом, ніби втрати кохання з першого погляду, — постаті, що, байдужа до тебе, легко зникає в юрбі,— все найпрекрасніше сталось, тож тепер потрібне око і око, догляд і догляд: варто лиш зняти руку з пульсу, від’єднати себе від мережі міжконтинентальних підслуховувань, дозволити розплодитись чуткам, чи просто на декілька днів запити: як уряди посиніють в очікуванні новин, — де він? куди він подівся з телевізора? лідери сімок, вісімок у картярокублах, втративши без твого голосу чинність сходки, розгубляться, програють в очко золоті запаси своїх країн і безвладні, знесилені здадуться на милість терористів; біржі злихоманить нечуване піднесення, шахтарі в страйках з’епілепсять підземелля, брокери обсмалять руки на антоновому полум’ї землі, альпіністи прикурюватимуть од везувіїв, Ватікан на чолі екуменізованих церков постане перед дилемою: визнавати страшний суд, чи ще позаглядати в телевізори? так от, мої друзі, позаяк все по новому і на розчорноблених землях поновлена юрисдикція едему, сміливо і недвозначно, за прикладом вашого слуги, беріть на себе відповідальність, немов загублений гаманець з кредитними картками свобод, справедливості, рівності, — політики в мордобої загубили його, — беріть і розрахуйтеся перед громадами; ви відчуєте зціленим ритмом серця, що кожне видрукуване слово, як смертний вирок або вчасне помилування, надихають на справжність, на сурмоголосий похід, на визволення з телеосліплень, може, востаннє, мужньо розбиваючи ідольські капища, комп’ютери, заново вихрещуючи поган, бо ж, гляньте, що вони в ката читають? діагнози й вироки, коли вже пізно! спираючись на провідні маси, ми знищимо мікросхеми, заборонимо схематизм, екранізації, смаки дебілів, ми скажемо тихо, але так, щоб усі почули: годі! якщо нас схоплять, тортуруватимуть, нам не звикати, якщо ж посягнуть на вибраних читачів, ми одірвемо скелі разом з ланцюгами од землі і кинемо в море, щоб змити осквернення чесним потопом; ми перетворимо небо в роїння блискавок, ночі засвітяться, мов кіноплівка, і перестануть існувати, на посвячених читальників, незалежно од віросповідань, зійде натхнення, осяяність невідомих творців, обірваних на пів слові, пів житті, пів долі; цвілізатори і тирани при безсонному сяєві блискавок змушені будуть піти у відставку й спокутувати виписуванням задумів тих, кому вони вкоротили віка, кого затуркали побутом, кинули в забуття бібліотечних сховищ! ми станем свідками золотого тисячоліття! і ваші діти співатимуть вам загублені Гомерові пісні, дорослі з радістю заспішать до школи, щоб вивчити невідомі післядуельні поеми застрілених поетів, мільйони прозових сторінок вогняно проступлять на стінах камер, наглядачі, виконавці вироків, заюшені садисти плакатимуть і відпихатимуть один одного ліктями, щоб дочитати, як там? чи пощастить героєві далі жити? наркоманія і алкоголізм безболісно переростуть у запійне читання, зрозумілою стане мова рослин, птахів, симфонізується плескіт туману над сніговим полем, акварелі запахів занавісять спотворений краєвид, література отримає якість чистої нескінченності і всюдиприсутньості водночасно, з океанічних товщ піднімуться захоплюючі корабельні книги, зростуться докупи розламані берестяні манускрипти, а скільки повідають перекладені на українську вузли імперії інків! відродиться чистосердя, туга за недочитаним, — і останні, покинуті в амазонських нетрищах, племена вийдуть до пристаней, щоб вклонитися і прийняти могутність слова; тоді прочитають і твої безсоння: сторінки голосінь відживаючого, животрепет спогадів! сторінки вселюдських сподівань і розпачів, мов списані сіллю тонкольняні вітрила, мов долоні осліпленого морською спрагою, підставлені під шельпіт зливи – сторінки уяви, що вітрильнюють обрієм, напнуті всіма поглядами, які доторкнуться до них, мов попутний вітер устремлінь до незвіданого.
Накрапає дощ; представники інформагенств, звівши коміри піджаків, навіслючують на плечі триноги й камери, салютують востаннє фотоспалахами, розхапують диктофони на столі і зникають у підземному переході, — а свіжий повів змиває перекинутий на тебе патетизм, що супроводжує масмедіа, як наркотизований вітер конопляні плантації; ти залишаєшся наодинці, навпроти пам’яті, самотніше, ніж є, ворожити на химерному цвітові, обсіченому з каштанів; тутай, в країні сутінкового сонця, ти мусиш зважувати на кожну деталь, — звідки накочує гроза? задимлений чи безпечальний вітер? — мусиш передбачувати небезпеку скрізь, з вовчою настороженістю вслухатися в підозрілий шелест, бачити далі яструба, вгадувати незгірше ясновидінь: від необачного кроку, невчасного оберту голови, залежало чи потрапиш під радіактивний протяг, мов крапля бензину в жерло паяльної лампи; ти знав і про інше ставлення, про переважну байдужість, про солодкий пофігизм, милий серцю самогубців і тих, що славутять енергію в показово концтабірному місті — розцяцьковані будинки, євгробейський стиль, — звідусюди спішать артисти, зірки розгопканих естрад, просто зваблені дивиною повії, комісії, все прекрасно! все вимите, чисте, чистіше, аніж було на восьмий день світу! жодних злоякостей, страхів, розтривог, ранок погожий, як виголене лице статечного зондера, що в новому мундирі, стоячи біля одвірка і пропускаючи вперед бідолах, помічає в черзі свою сім’ю, матір, жінку, дитину, і з святим здивуванням кидається їх обіймати й пояснювати, мовляв, пощастило їм, пощастимо, отак відразу й пройти обробку, помитися з дустовим милом, теплою водою, скоріше, скоріше, проходьте, щоб зайняти місця, до зустрічі — і обома руками, ще обіймаючи, поволі так підпихає їх у двері; тут ніякого запаху, жодних фіалок, опівдні в сосновому лісі ти якось зауважив відсутність знайомого й звичного духмятку розігрітої живиці — ліс, як мумія, чорнів навічно радіактивною, вже скам’янілою, смолою на стовбурищах; ти впізнавав погляд звіра з густих, непролазних, безвиразних, як роздзявлене мовчання дельти, очеретів, та стріляти марно; куди не йшов, повсюди стискало серце від блаженного сну приречених, загальмованих сомнамбул, в’язнів знесилля, з виразом плаского дитячого смутку на обличчях, та за вікном порожньо й скло від подиху осліпає; однак, якщо бути послідовним, передчуття лиха, скільки пам’ятаєш себе, як сто холодних жабів у животі, нудило тебе завжди; був то навіть не страх, а спротив, що мають оббілувати — спочатку заячий, звичка чаїтись, зливатися з бур’яном, лягати лицем до вхідного сліду, щоб легше прочути й помітити того, хто скрадає по набродах, ще пошерх снігу, рип кирзака, і ти бачиш себе в дитинстві, скутого розгубленням, у тісному сільклубі, переповненому голосами батьків, одеколонними запахами, — бо на людей боїшся підняти очі, — в наллятому теплом і святковістю закамарку; ось зараз виштовхнуть з-за штори на сцену: читати вірша про хлопченя з розумними очима і чолом високим та ясним, — про того лисого пропідара, трупоїда, скота; думаєш ти тепіро; — а потім вручатимуть подарунка в загорнутому вгорі паперовому пакетику, де між лимонного горошку зашпорталась одна шоколадна цукерка і та надкусена; але ти домимрюєш свою першу присягу, першу лєнініану перед сотнею прискіпливих очей з чесним і змученим поблиском, характерним для вбивць, що через відразу, через нехіть, через зболене сумління змушені прикнокати, так мисливець добиває молодого зайця, що здуру, зблизька вилетів на постріл і з перебитими задніми лапами, самими гострими, трубчатими кістками гребеться під гору по мерзлій, ослизлій від сцяків, ріллі, пронизливо, тонко схлипує, пищить ображеним немовлям, щулиться від близьких кроків, притискає вуха до спини, прилягає ще дужче, та людська нога тисне на задні оцупки з клаптями простреленої шкіри і змах від’єднаного дула по носі прикінчує нестримний вереск; звірок ще пробує сфиркнути з наморщеного перенісся гарячим, — голова смикається на бік і опадає безвільно; поки ти притискаєш пакетика до грудей і не живий, ні мертвий, ніякий, — потім саме ніякість стане засобом виживання, каталепсією зневіри, — стоїш на оглядинах всеокого батьківства початкової школи, слухаючи: "чий це?" "а-а-а-а-а", "ти диви яке", поки всередині муляються проковтнуті під час зубріння, римовані жаби, ти боїшся дристухи, прямо тутай, на сцені, і ще дужче лякаєшся, стримуєш себе, думаєш, що доведеться ж лізти сюди і в наступний рік, і такі ж самі чесні й змучені, часом поблажливіші, часом суворіші, але однаково батьківськивсіхні, очі доглядатимуть за тобою згодом, скрізь, немов собаче виття за холонучим покійником, немов найтонша тривога виказує для них не стільки запах вмирання, а наелектризовану, морозну присутність рокованого; і всюди потім ти пам’ятатимеш пахнінь дарунку, залежаних цукерків, магазинних мишаків, рудого тріскотливого паперу, щастя, за яке треба боятись і поважати, поважати й боятись, бо немає людини просто так, без стиснутих і тремтливих сідниць, без вдячності, з одним бажанням схопити дароване і, ввігнувши голову, нагинці, з двох рук, похапливо, по-жебрацьки зжерти; нема в цій країні нікого без нутряного страху, без втуплених у його минуле вепрячих, розумних оченят і чола високого і ясного, без завивального погляду, що морозить крізь стіни, висушує серце на коров’ячий кизяк і перетворює душу на застояну, мертву, смердючу жижу — ти протікав крізь час, як сеча крізь гнилу підлогу корівника; боявся старших, боявся вчителів, боявся всього, боявсь нудотно, боявсь боятися, боязнів завчено, як і все недораблене й незлюдоїднене в околицях тупого жаху, боявся і мерз зсередини, мов з мулькими жаберами в животі, от і зараз, коли, здається, перековзнув справжніші страхи, щось відлякує від дня, коли вас, шістьох третьокласників, зібрали на ганку початкової школи, щоб відвезти автобусом за три кілометри, в сусіднє село, в будинок культури, і там пов’язати піонерські галстуки, а тибоявся зім’яти напрасовану мамою сорочку і вогняну пілотку, від якої червоніли вуха, і соромітна млість розливалася по тілі; і того ранку ви боялися ганяти між деревами в квача, і однокласниця сказала тобі, що ти, як нова копійка, і чомусь саме це запам’яталось відразливо, як і глибока, пітьмава, з оксамитовими, прошмарканими шторами, сцена, доторк руки під горлом, тобі пов’язують налигача, вчителька киває, щоб знов присягали — і теперішня ненависть до краваток і виступайл живе в тобі, і відгикується тим задавненим страхом, а поряд доскімлює звіриням щось більше відчаю й сорому, щось болючіше, щось таке, що змушувало тільки гребтися на місці і вслухатись, чекати.