— Запишемо ще й цих дві цифри: вісімнадцять і сорок вісім. Народився Франц-Йосиф в тридцятому році. Отже, й тридцять запишемо. Тепер маємо всі номери. На цих п'ять разом я кладу по десять грейцарів на кожен. Тепер на амбо-соло чотири і вісімнадцять — дві шістки *, на терно: вісімнадцять, тридцять і сорок вісім — по шістці. Отже, разом дві корони.
Дід виймає гаманець і витягає дві корони.
— Трохи забагато,— каже дід,— але ці гроші вернуться,— потішає себе.— Хто з вас іде до міста?
— Та моя Доська піде,— каже Дробницький.
— А вона вміє ставити на лотерею?
— їй, пане, не перший раз.
— Гаразд. Бери гроші, але щоб ніхто, розумієш, щоб ніхто з моїх не знав! Не люблю, як мені докоряють: програв, програв. На цей раз ми не програємо,— каже він.— Виграш певний. Як цісар сниться — виграш певний. Ти, Кароль, ставиш? — звертається він до Змійов-ського.
— Поставлю пару шісток на свій нумер,— каже він. —На чвірку поставлю.
— А на ті нумери?
— На ті не поставлю, бо раз, що грошей не маю, і друге...
Він не докінчує фрази. Дробницький сильно червоніє і шукає палиці, яка висить на кобиці ліжка, повішена за кульбаку. Дід радить Дробницькому ставити, але той не хоче, каже, що грошей немає. Дід хоче позичити, одначе Дробницький відмовляється. У нього совість не зовсім чиста. Він один знає, що сон вигаданий, а хіба на вигадані нумери виграють? Йому зараз жаль, що ошукав
Шістка — десять грейцарів.
добру людину, що людина програє, але амбіція не дозволяє сказати правду. Тепер до п'ятниці дід і Змійов-ський мріють про виграші. А в суботу заспокояться: не виграли. Не вийшов ні один їхній нумер. Вони посумують трохи, а до п'ятниці знов підберуть кілька ну-мерів.
За сокирою, відібраною Дробницьким, Кріль намагається прийти тоді, коли діда нема вдома. Він тоді знає, що робити. Іде до кухні, вітається з бабою, сідає під вікном біля столу і починає розмову. Починає від погоди, потім звертає на урожай, потім розповість про свою недугу і тільки нарешті про біду.
— Така біда, пані, що нема раз чим занестись. Заробітків нема. Як робив у каменоломні, то був якийсь грейцар, хоч і кривавий, а тепер заробітків нема і жити нема з чого.
Баба слухає співчутливо, і за хвилин п'ять перед Кролем стоїть миска кулеші з молоком або каша. Кріль обідає, дякує за обід, бере свою сокиру, по дорозі зрубує дубового суховерха і спокійно вертає додому.
12
Такі порядки існували на лісничівці і в цілому лісництві доти, доки не з'явився у новому будинку, що був побудований для лісничого, уповноважений графині пан Смяловський. Походив він десь із Мазурщини, української мови не знав і не говорив нею ні слова, селяни його не розуміли, і він не розумів селян, вся околиця люто ненавиділа його. Не спускав селянам ні в чому. Він був здатний здерти з бідної жінки або з дитини хустину за те тільки, що появились у лісі, не дозволяв збирати хмизу, ні грибів, ні ягід. На всі плоди землі говорив: "Моє єст!" Він ганяв побережників, вимагав від них рапортів на спійманих у лісі, накладав на них кари, докоряв і дідові, що той розпустив і побережників, і селян. Між ним і дідом виникали часті суперечки, і він давно виїв би діда, коли 6 не те, що той мав нотаріально забезпечене доживання на цій саме лісничівці. З часом між Смяловським і дідом встановилась глуха ненависть. Дід був зв'язаний тепер у своїх діях, і престиж його як єдиного зверхника над лісом похитнувся; досі він не мав начальника над собою, крім графа, звичайно, а тепер начальник з'явився в образі розпусника, п'янчуги, афериста, що корчив із себе пана. Ненавидів дід Смяловського страшенно, але це була ненависть беззуба, не страшна для ворога, обмежувалась вона звичайно лайкою на адресу пана уповноваженого. Та це була лайка більше для власного заспокоєння.
У Смяловського був густий голос Коли кричав у лісі, особливо п'яний, чути його було здалека. Ось вертається пан уповноважений із містечка своїм куцохвостим конем, якого купив колись по знайомству з вибракованих армійських за безцінь, і коли, бувало, потім покажеться в селі з ним, то діти кричать за ним: "Інді-ян, індіян!" — і кидають із-за тинів камінням.
Ось він виїхав на головну дорогу, що веде з "доли-нів" на лісничівку. Його видно вже з вікон. їде і горланить на увесь ліс. Дід стоїть біля вікна, дивиться на свого ворога і щось завзято думає, бо хитає головою, крекче, зітхає, здригається і нарешті випалює:
— У-у-у, бедяр проклятий!
Слово "бедяр" дід видумав і вважає, що воно найбільше підходить для осоромлення його ворога.
— Вбити б гадину прокляту! — думає дід уголос. Насправді він дуже далекий від такого злочину, але
ідея йому сподобалась, і він смакує її далі уголос. Він розмірковує, яким знаряддям можна б здійснити цей ітрашний задум. Всі відомі засоби не придатні, всі вони занадто мізерні; для такого, як Смяловський, треба чогось особливого. І дід знаходить його в своєму уявному арсеналі. Знаходить і ділиться своєю знахідкою.
— Узяти б конячу ногу, — каже він, фантазуючи поволі,— задню ногу, що в рові валяється, яку пси давно обгризли і вона вже вибіліла від дощу і вітру. Але щоб було відомо, що то нога не доброго, цнотливого 1 коня, боронь боже, такого і кості треба шанувати, а щоб це була нога паршивої, норовистої шкапи і щоб мала ще заржавілу підкову, яка тримається на копиті двома вухналями і так паскудно клацає. Узяти б таку ногу, зайти ззаду і тільки р-р-раз по голові, і щоб він тільки: бе-е-е,— щоб бекнув і здох!
Дід пережив усю цю фантастичну картину "убивства" і заспокоївся, неначе справді з пліч великий тягар
1 Цнотливий — добрячий, тягучий (вживане в Галичині).
скинув. А тим часом пан уповноважений під'їжджає до ґанку.
— Пане старший! — кричить він.
Дід робить добру міну і виходить з хати. Він розмовляє з паном, але не догідливо чи підлесливо. Він терпить Смяловського як неминуче зло.
13
Війна затяглась. Ніхто з патріотів австрійських не думав, що росіян пустять у Галичину, а вийшло, що швидше ніж за місяць вони вже зайняли без бою Львів. Австрійці залишали невеличкі заслони в ар'єргарді, а головними силами відступали в глиб країни. В одній такій заслоні, що мала стримувати ворога, був і Мико-лин дядько Віктор. Було це під Кам'янкою Струмило-вою в останні дні серпня. Перед боєм австрійці вислали в повітря свого першого літака для обслідування ситуації в стані ворога. Він мав завдання кинути кілька бомб в місце розташування штабу, викликати цим паніку, а тоді артилерія повинна була вдарити з гармат по військових частинах, що зайняли місто, і після артилерійської підготовки піхота мала піти в контрнаступ. Проте план не вдався. Проти австрійського літака вилетів російський і протаранив його. Обидва літаки впали на території, зайнятій російським військом. Пілоти обох літаків загинули. Після цього австрійська частина, що готувала контрнаступ, почала далі відступати і зупинилась аж у Перемишлі, який вважався тоді сильною фортецею. Туди і потрапив дядько Віктор і там, на превелику радість, знайшов брата Осипа. Тут пробули вони разом аж до здачі фортеці.
Про те, що війна закінчиться до зими, тепер не було вже й мови. Росіяни швидко підійшли під Перемишль, обложили його і пішли далі. Вони загнали австрійців у Карпати, і там тепер точилася справжня війна.
Микола поривався до якоїсь роботи. Сидіти місяцями удома і нічого не робити ставало невимовно важко. На сімейній нараді ухвалено, що Микола стане на роботу помічника лісничого у діда, на місце дядька Михайла, якого австрійці, можливо за чиїмось доносом, вивезли до Талергофа на другий день після оголошення війни. Прийняти на роботу і платити за неї міг тільки Смяловський, і Микола мусив звертатись до нього. Дуже не хотілось просити цього пана, але попереджений, що він погодиться на його кандидатуру, пішов. До війни пан не взяв би його на роботу нізащо, але зараз заяву прийняв без застережень, призначивши йому п'ятнадцять карбованців на місяць.
До своїх нових обов'язків Микола поставився дуже серйозно. Вставав рано, мало не разом із дідом, снідав, брав палицю в руки, як дід і побережники, коли йшли в ліс. Палиця в багатьох випадках була символом влади. Важко було уявити, наприклад, без палиці війта, сільського поліцая, листоношу. Вона не тільки служила для оборони від собак, вона була наче гетьманською булавою. Коли, наприклад, знімали війта, то говорили: передайте палицю такому-то. Отже, палиця мала велике значення.
Миколі дід подарував свою палицю з турецької вишні з гнутою ручкою. Озброєний так, з блокнотом у кишені, він ішов у ліс на відведені під зруб ділянки і там чекав солдатів, що приїжджали за лісом, чи селян, що наїжджали іноді й з далеких околиць. Із солдатами він любив розмовляти. Серед них були росіяни, але й багато українців. Йому подобалась російська мора, яку він почув уперше з приходом росіян в Галичину. Він тішився, що розуміє її, і пробував сам говорити. Радів, слухаючи українську мову, ту справжню, чисту, запашну, квітучу, не подібну до його галицької, засміченої словами всіх сусідів Галичини. Через солдатів він пізнавав народ російський, від якого відгороджували кордони, якого боялась австрійська влада. Через солдатів пізнавав свій український народ з уст самого народу.
Повертався Микола додому втомлений, але задоволений, що має роботу. Тепер уся його родина мешкала на лісничівці, інакше батькам ні з чого було б жити. Розпорядженням нового генерал-губернатора Галичини графа Олексія Бобринського всі учбові заклади на зайнятій території були закриті, а книжки, видавані не в Росії, заборонені.
Ціла армія учителів була залишена напризволяще, ніхто ними не цікавився, не виплачував їм платні, жили, як хто вмів. Тому більшість учителів і інтелігенції була настроєна проавстрійськи. Багато було й таких, що мали вже великий стаж, очікували пенсій від австрійського уряду. До таких належав батько Миколи.
У класах, де ще донедавна вчив старий Гаєвський, стояли коні. В школі був кінський шпиталь. Микола раніше заходив раз із братом у село, але вигляд цієї школи зробив на нього таке гнітюче і важке враження, що він більше не хотів туди показуватися.
Цілком інакше, ніж царські чиновники і попи, поводилися на окупованій території прості люди.
Того разу Микола відвідав і своїх близьких сусідів, заглянув до Марини Морозової, що мешкала через дорогу від школи, був у Думи Івана, Старощука і чув, що вони хвалять російських солдатів.
— Та це ж золотий народ,— говорив Старощук, старий, дихавичний чоловік, що все життя батрачив у панському фільварку, а потім у графському млині.