Хто це міг перевірити, щоб виправдати людину чи покарати? Тоді численні опери з району й області, судді й прокурори, трибунали, "трійки" — страхітлива гільйотина, що працювала вдень і вночі, не дошукувалася істини, вона вміла тільки карати й карати; "хлопці з лісу", есбе теж не мали ні часу, ні охоти, ні умов на довгі слідства — суд їх був коротким, а ще коротша кара — зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котроїсь ночі й постукали в Чеп-ражине вікно, а коли ґазда відчинив двері й завісив веретами вікна, як тоді було заведено, а потім засвітив на столі каганець, що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу, вони так і сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по його душу, й вичитали йому вирок, і Степан Чепрага лише розвів, онімілий, руками, мовляв, на смерть нема ради, й в одній спідній білизні похитався п'яно до дверей, де уже у сінях чатував на нього з мотузкою Шінькарів Дзєдзьо — напівідіот, завжди заслинений та й по-доброму усміхнений, якого, як потім стало відомо, себе використовувало в терористичних акціях; тієї ночі Дзєдзьові не випало записати на свій рахунок іще одну жертву, бо з постелі зірвалася Олена — Штефанова жінка, в миг ока вона відштовхнула одного з нічних гостей, що той аж заточився до печі, обома руками вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала змилосердитися над її ґаздою, бо він нікому нічого не винен, бо боїться він гріха і Бога, а коли есбісти почали її від чоловіка відривати, то вона, відбиваючись, несамовито, дико закричала; есбістам, певно, ніколи й не снилася лавина проклять, що впала на їхні голови; розпатлана, задихана, люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з роздертої пазухи, жінка була страшна в своїй рішучості оборонити чоловіка; вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злітала аж до Бога, одначе Бог мовчав.
Зате обізвався автомат.
І одна черга, і друга, і третя...
А четвертою есбісти вдарили по лампі.
Четверта черга врятувала Настку.
Їй тоді йшов шістнадцятий рік, і тато з невеликої комірчини, що була по сусідству з "великою хатою", де спали старі, прорізавши заднє вікно, обладнав дівочу світличку: Насті було тут зручно і безпечно, не мусили її бачити непрошені гості, що часто навідувалися до великої хати. Через заднє вікно при потребі можна було вискочити в сад, а далі — в поля, що починалися відразу за обійстям. Настя однак, коли в хаті зчинився лемент, про заднє вікно й не згадала, а вихопилася на поріг й заціпеніла від жаху, зрозумівши, що по тата прийшла смерть. У горлі замерз, став грудкою крик, страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з місця, зронити слово. І це поки що її рятувало, есбісти при мертвецькому блиманні каганця та ще й заняті борюканням із Оленою не встигли дівчину помітити. Щоправда, піч, упритул до дверей, що вели до кімнатчини, дещо заслонила собою дівчину.
Однак Настчина непоміченість з кожною хвилиною миналася, скорочувалася, піч уже не могла допомогти, оціпеніння розмерзлося, на місце страху хлинув на дівчину жаль... жаль їй було тата, який не пробував ні відпрошуватися, ні боронитися, і Настка знала свого тата: він завжди був безборонний і лагідний, але безборонність і лагідність придатні в інші часи, а не в таку ось страшну ніч; і було їй жаль маму, яка відчайдушне трималася за тата, захищаючи його своїми голими грудьми й при цьому вергала прокльони на есбістів. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка, спонукана жалем, не кинулася на поміч мамі й татові; якоїсь тільки секунди бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошені обоє, тато з мамою, і ще скреготнула четверта черга, розсіваючи кулі по образах, по стелі й по каганцю, і якраз у момент четвертої черги Настка скрикнула, але постріли, на її щастя, крик притлумили, й есбісти вибігли з хати. Дівча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зімлівши, впало на поріг.
Цієї страшної ночі вступила в її душу похмурість і ненависть; вона була переконана, що батько нічим перед людьми не завинив, він був ласкавий, добрий і ніжний... ніжніший, може, ніж мама. То защо його вбивати? Чи їм, людям із лісу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школі секретар райкому, який наїжджав із Рогача і агітував старшокласників записуватися до комсомолу, що бандерівці — це просто бандити, збожеволілі упирі, котрі упиваються людською кров'ю. Ідеєю про самостійну Україну вони лише прикриваються, як фартушиною. Маємо ж Україну Радянську, якої нам ще України треба?
Ну, якої?
Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як і всі її ровесники в класі, сприймала як совіцьку пропаганду, брехню, як сак, у котрий людолови заманювали молоді душі; сьогодні ж, після усього, що пережила, світ дівчини нагло перемінився, вороги ж прийшли не з району під червоним прапором, а вийшли з лісу, з потаємних схронів.
Вороги?
А хто ж вони, ті двоє, які прошили кулями її тата й маму?
Цілу ніч просиділа дівчина на підлозі коло тата й мами, темрява ховала їхні обличчя і їхню кров; спершу вона скигліла, як цуценя, тремтіла усім тілом; потім утомившись, отупіло дрімала, схиливши голову на груди; а ще потім, отямившись, надслуховувала, очікуючи чуда, що з маминих або ж із татових грудей проб'ється крізь смерть і кров тонесенький промінчик зітхання, подиху. Часом їй здавалося, що зітхання, немов росточок квасолини в теплій ріллі, пробуравив моторошну тишу, шелеснув... ось... ось знову. Гаряча хвиля надії враз, як вранішнє сонце, вдарила їй у голову, дівчина квапливо намацувала побіч себе на підлозі татову руку й шукала пульсу.
Руки вже холоділи.
Ніч тягнулася безмірно, не було їй ні кінця, ні краю; дівчина замерзала посеред чорної безодні, на її дні, й чорнота безпросвітна й люта просякла в її кров, Настка й сама не запідозрювала, що бездонна, страшна і люта ніч увійшла в її душу й там розпаношилася назавжди.
Сусіди знайшли її вранці непритомну поруч із вбитими.
Через два дні ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував їм пишні похорони з вінками, оркестром, промовами і плачами заїжджих казальників, яким насправді були байдужі життя і смерть Степана Чепраги та його жінки, вони просто користалися з нагоди зайвий раз затаврувати український буржуазний націоналізм... нібито націоналізм мав до цих смертей якесь відношення. І не знати, чи районна газета "Зоря Опілля" збрехала навмисне, чи таки направду Настка в приступі жалю і гніву пригрозила на цвинтарі убивцям її родичів, що ніколи їм свого сирітства не подарує і поки буде жити їм цього не забуде... і не минуться безкарно їхні злочини, здохнуть вони безславно в смердючих своїх схронах.
Видруковане, звісна річ, потрапило в есбе, відразу знайшлися "герої", які мали намір "поговорити з дівчуром": і таки за нею полювали, відчуваючи, що в її особі, байдуже — погрожувала вона комусь-там на цвинтарі, чи ні, мають потенційного ворога. Настка щоночі ночувала в іншому місці — в чужих оборогах, закрадалася в стодоли й стайні, згодом взагалі зникла з села на довгі роки, про неї встигли в Черчені й забути, а вона за цей час закінчила на Донбасі педінститут і повернулася додому вчителькою математики. І найперше позичила в сусідів рискаль і заходилася обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черчені й у навколишніх лісах і полях давно стихли постріли, а підпільні хитрі криївки позападалися... хоч погоїлися рани, поржавіли закопані автомати й гранати... хоч роки, немов морські хвилі пісок на березі, згладжували людську пам'ять, стирали пережите й переболене, Анастасія Степанівна, повертаючись з кладовища до своєї запущеної, як колгоспна корівчина, хати, дибала самою серединою вулиці з лопатою на плечі пряма, темна лицем, сліпа поглядом, і кожен, хто її тоді здибав на дорозі, зрозумів, що Чепражина донька нічого не забула й нікого не простила, їй вважалося — і так триває донині — що за кожними ворітьми далі чатував ворог, той, що звів зі світу тата й маму, а на додаток — і це чи не найжорстокіше — виполов із її життя буйне квіття: радість і сміх, замість них посіявши отруйне зілля — пригноблення, смуток, змішаний із тамованою злістю, недовір'я до своїх краянів; присмерковий, постійно насторожений стан душі заважав їй просто жити, і каторги цієї не могла позбутися; боріння самої з собою не давало наслідків, та й, правду кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не інакшим виробився її характер. Це вже, власне, не мимовільні напливи червоного й чорного, а це напостійно упокорився спосіб життя, стан душі. Вона мала внутрішнє задоволення, наприклад, від того, що в кожному, на кого б не глянула, запідозрювала ворога, який сьогодні причаївся і вдає невинного, тихого, а насправді — це лише хитре маскування; люди мають пряму дотичність до її минулого, кожен... кожен... кожен із них пам'ятає воронений холод німецького автомата.
Що, не вірите?
Ось це дівча, що на таблиці креслить кути, хіба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив із автомата її, Насті Хмурої, родичів? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителі хвалять за відмінні оцінки, напевно знає, що і його тато був у бандерівцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руці жінка, яка дибає навстріч, змивала, мабуть, кучеряву голову своєму синові, який вночі після довгої розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрімали у своїх засідках, до маминої хати. А ось цей статечний дідуган Тимко Черешнівський, який схилився на ворота, хіба не стріляє в неї білими очима, немов цілиться з карабіна... цілиться і вбиває. А ось молодичка, яка босоніж чимчикує з поля, навмисне вітається по-старорежимному, "Славайсу", так, навмисне, щоб мені допекти, щоб підкреслити: хоч влада нібито панує совіцька, а в селі, прошу пані-професорко, нічого не змінилося, те що було зверху й усі його бачили, пішло в еподи, в коріння... в корінні, пані професорко, ми живемо. Майтеся в обачності.
Усе, що оповідаю вам. Майстре, про свою тещу, я довідувався від Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотність, сповідалася доньці й очікувала, певно, від неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелі...