на 2-му Лондонському (?) з'їзді РСДРП, хтось нею розпорядився, якісь бронштейни із свердловими та ульяновими. Яке вони мали право? Це тоді, на цьому з'їзді, ухвалили вони запровадити колективізацію і заради неї знищити стан хліборобів. Хто їм дав право замахнутися на життя чужого їм народу?
З розтрощених деформованих грузів ще недавно міцної зцементованої твердині української нації посипалися шахтарі, сторожі, секретарки, рахівники, прибиральниці, — на сім миль недопущені до ключових позицій, до ідеологічних ділянок. Інші ж, спритніші, хто як міг, зачепилися за "нову дійсність" і заспівали: "Рознесемо ваші хуторі, ваші вишневі садочки вирубаємо до тла, а вас вивеземо на сибірські морози..." Еге, своїх родичів, аби тільки власну шкуру влаштувати. Теліпалась по світі й така непотріб, як Гуменна.
А оце вже й нова хвиля! Перекинула встановлену вже побудову, той апарат, що за Косіора-Постишева підкопав і розвалив тисячолітню народну твердиню. Ця хвиля, черговий розгром, мене вже не стосувалася, хвиля пішла горою, а я оце випливаю на своїм утлім човнику по її спині. Так, так! Це ж бив по мені ВОРОГ НАРОДУ!
От і склалась у мене тоді повість "Вірус" — з тих вражінь, що я набралася в Наркомздоров'ї — по гарячому сліду: бюрократичне загнивання в радянській суспільності, а на задньому пляні — і в Спілці письменників. А що, хіба там не те саме? Та таке ж і в кожній установі! Повість цю я вважала цілком згідною з духом самокритики, що про неї так багато розписували тоді в газетах. Та й понесла повість до Козаченка, він не раз запрошував.
Розмова з Козаченком дуже приємна. Він каже, що ухвала чи неухвала до друку залежить у великій мірі від секретаря журналу, який читає рукопис перший і піддає свою думку головному редакторові. І Козаченко дуже скоро повість прочитав, доповів свою думку головному редакторові, а Ле написав резолюцію: "Друкувати". Тільки не написав, у якому числі. Та скоро головним редактором став Петро Панч, перша хвиля реагування на такі явища, як вельможні самодури й підлабузництво, спала, пішли інші події... Так і пролежав "Вірус" у редакції журналу Радянська література пару років.
18
Моя стенографічна "кар'єра" почала завмирати. Я ходила на наради і з'їзди, що відбувалися в засягу моїх "напарниць", По-дольської і Людмили Ткаченко, але то було трудно. Я не мала телефону і хтось мусів до мене заздалегідь прийти, щоб сказати про цю роботу. Зрозуміло, що її ставало щораз менше, а без практики слабне вправність. Заробітки були все слабші, я вже не придумувала собі нових убрань, а носила те, що було пошито в попередні роки. А потім якось так виходило, що я й від запропонованих праць ухилялася. Як кликала Подольська, то я знаходила причину відмовитися, навіть поза моїм розумом. Я була зайнята своїми справами, які заробітку не давали, але були мені кровно необхідні.
А роки йдуть! Коли ж здійснювати мою місію? З ляку перед все вищим числом років я почала прибавляти собі один рік. Щоб не так було страшно, коли цей старший рік прийде.
Мій девіз, поставлений ще в юнацтві, ніколи не кидав мене: самовдосконалюватися, рости, "хоч би навколішках, а повзти до вершин моїх можливостей". Працюй над собою! Але як? Самоосвітою. Самотужки, коли нема керівництва. Читай, підглядай, як майстрі світової літератури творять шедеври, бо це ж найперше твоє завдання: навчитися штуки белетриста. Скільки боргів непрочитаного, гай-гай!
Ось оці мої щоденники... Це ж моя лябораторія, перші спроби, дослід, що без них дальші кроки неможливі. Але в цих записах нема самих зовнішніх подій, лише те, що переживаю, як сприймаю. Для захопливої белетристики це мало, одноманітно. Тут мені треба ще вчитись та вчитись... А ще ж ніяк не вловлена на мембрану слова багата гама різних емоцій, емо-ціодумок, дивних психічних станів, що з'явились і пролетіли. Це, з чого зіткана людська душа. Намагаєшся вловити, а воно втікає. З'являється і втікає.
А реалістичне, повістярське письмо? Фабула? Засіб "таємниці"? Цього я не вміла. От спробувала реалістично написати "Листи із степової України" — і що з того вийшло?
І це аж під сорок років пробую опанувати повістярство. "Манія", яку я переназвала "Цвіт папороті", додавши ще персонажів і зробивши рамкою протилежні одне одному типи кохання. "Вірус" — СОЦІАЛЬНІ мотиви...
Чи мила мені після таких дум стенографія?
Час, розбризканий на місяці, дні, години — нестерпний. Я мушу мати час безконечний, неподільний, в цьому я згодна з Льоною, що я — психопатка. Сама свідомість того, що я мушу в цей день те й те зробити (наприклад, о 4-ій годині затопити грубу), панувала наді мною вже зрання, паралізувала інші думки, заважала і я вже нічого не могла, день пропав. Щоб творити, я мушу не робити нічого іншого, не мати ніякого обов'язку, ні хмариночки на мойому душевному обрії.
Даремні були мої надії, даремно стільки часу й зусиль вбито на цю стенографію. Вона не дала мені розв'язки — що я з собою маю робити. Скільки вже професій перепробувано — і жадна не підходить мені, кожна — наче тюрма, кожна заважає робити те, для чого я народжена. Але для чого я народжена, коли ось такий крах із моєю пристрастю до літератури? І не тільки крах у літературі. Я ж чужа цьому світові, не тут моє місце. А де? Може в минулому, може в майбутньому, але не тут. Я сюди просто заблудилася і мучуся, кожен день думаю про смерть, як вихід.
Чи це був відчай чи песимізм, чи пасивізм, невміння активно завоювати собі життя? Чи просто те, що не було навколо людини мені до душі? З Василиною вже нема чого говорити. Гася називає мене несучасною за "християнську мораль" та має девіз "треба боротись за себе". Кіпніс — там зовсім інші царини інтересу, він ніколи не зацікавився тим, що мені найдорожче. Єдине моє справжнє товариство, як знайду книжку собі до душі.
І такими стали мені книжки про первісну людину. Першим поштовхом стала книжка "По вогонь" Роні Старшого. Я її й раніш читала, але тепер прочитала зовсім інакше, ніж колись. На останній сторінці була ще маленька бібліографія — що читати про доісторичну людину. О, Люї Морґан... Це ж та книжка, що колись Віталій Самійленко про неї робив доповідь, про той лад, що застали європейці у північноамериканських ІНДІАНСЬКИХ племен. І можна піти в бібліотеку, виписати, прочитати. Надзвичайно цікаво! Це саме те, що я хочу! А ось і Енгельс: "Походження роду, родини і приватної власности", він весь час посилається на Морґана... Як Енгельсові можна займатися доісторичною людиною, то можна й мені.
І ото відтоді — і до сьогодні — це стало моєю улюбленою лектурою — про примітивних людей та первісних богів. Нарешті, я припливла до свого берега! Мені кажуть, що я примітивна, то хочу знати все про моїх найближчих родичів, бо ой, як важко бути безрідною і чужою в цій епосі! Я ж не знаходжу собі місця серед людей цієї епохи — оця моя "несучасність", невміння "перебудуватися", оця наївна правдивість, оця щирість, що ніхто її не хоче... Беззахисність. Тож кожна особа примітивного суспільства жила у великому роді, мала опіку, клопоти про дрова й взуття не лежали на ній. Навіть про пару тобі подумали старші ще задовго до твого народження... А тепер я ось виставлена на всі напасті і як не озброєна вовчим девізом "гомо гоміні люпус ест", то й гинь...
Тому, читаючи про примітивні суспільства і уявляючи себе серед них, ставало мені радісно, легко, затишно. Це — мій світ!
Бо цей, що в ньому живу — виштовхує, я не маю в ньому місця, він мені нецікавий!
Коли я відпочивала від мозкозасушливої стенографії, в мені нуртувало велике бажання пізнавати. Хотілося все, що тільки є на світі, прочитати. Хотілось знати, який колись був лад, звичаї, як виглядали... Навіть шлюбна система була не та, що тепер вважається непорушним законом, а інша. Бо оце вичитала я про австралійців, що там і досі існує якась перехресна система, — члени одного роду аж у восьмому поколінні можуть і повинні одружуватися з членами іншого, — так уже призначили старші в роді. А про американських індіян я довідалася, що вони поділені на тотемні роди — орли, ворони, буйволи тощо. Це ж зовсім не те, до чого ми звикли. І ще що мене вразило, — ніякі системи та звичаї не вічні, а міняються, те, що вчора було законом, сьогодні тільки дитяча гра. Так і з теперішнім? Сучасна стара й нова, що оце заводиться, системи — лише переходові в ланцюгу вічности?
Нова лектура розвихрювала безліч думок і ідей — було це таке нове й захопливе (без того наобридливого стандарту, що мене замучував і витворював нудьгу), що думки ці стали моїми товаришками. Наверталися (ще неясні) аналогії вичитаного з нашою побутовою традицією й звичаями, це був нерозмотаний кокон, дуже спокусливий розмотати. Навідувались думки — куди ж іде людство сьогодні? Якщо людство росте з первісного комунізму, то як тепер? Знов до комунізму? Вища стадія людства — індивідуалізація, ускладненість психіки (а не аморфне "ми" — рід), в цьому ж напрямку йде людство. То як же з комунізмом майбутнього бути? А знов: індивідуалізм є двоякий. Навколо — отой хижий, вовчий, злий, "аби мені, а хай тут поруч здихає з голоду". Та мусить бути і шляхетний, добрий, світлий...
Я порівнювала ці набуті знання й мої думки з дійсністю — не як газети пишуть, а як бачать мої очі. Складався якийсь світогляд і він ніяк не пасував до ленінсько-сталінського. Мене турбував етичний і моральний бік подій та явищ, а нікого з усіх, до кого я потикалася, це не обходило.
Отож насиджувала я в бібліотеці Академії наук на Воло-димирській, обклавшись книжками про своїх примітивних родичів — австралійських знахарів, сибірських шаманів, океанських, острівних дикунів... Пам'ятаю таку сценку:
Я в бібліотеці. На столі передо мною кілька книжок, розкритих на сторінках з малюнками дивовижно замаскованих аборигенів Австралії, "Золота гілка" Д. Фрезера, досліди Катерини Грушевської про пережитки первісної доби в українському побуті... А підходить Трипільський. Це — молодий критик, щойно з'явився і не належить до "школи" Стебуна, бо вітається зо мною при зустрічах. Підійшов, зазирає у книжки, питає: — Що читаєте? — І слідом здивовано: — У якому світі ви живете? А на нього з книжок дивляться полінезійські машкари, стіжки на головах австралійських знахарів, бушменські, американсько-індіянські рогато-хвостаті личини...