Вона і росла, і гарна, і молоко жирне має. Коли її добре годувати, то вона німецьким носа втре. Цей молодняк — це наше майбутнє.
І дійсно, видно було гарний догляд за молодняком, <5о ні одної ялівки нижче середньої вгодованості не було, і чистота більша, хоч і в першому корівнику на чистоту не можна було нарікати.
Третя будівля готувалась під свинарник і вівчарню. Зараз частина тварин тимчасово містилась у нашвидку збитому з дощок сараї, а більшість — по колишніх куркульських дворах. Так були розміщені й коні, поки не побудується стайня у дворі колгоспу.
Микола вийшов з новобудівлі захоплений. Він таки знав толк у тваринах і в приміщеннях для них, але найбільше був зворушений замилуванням і любов'ю до своєї справи самого М'якоти.
— Ви ще не все бачили,— сказав радянський фермер,— найцікавіше я лишив для вас на самий кінець.
Він повів гостя за корівники. Звідтам в кількастах кроках було видно якесь огороджене місце.
"Що б це могло бути? — подумав Микола,— Ага, знаю". Але зробив вигляд, що не здогадується.
— Потерпіть ще трохи,—говорив, задоволено усміхаючись, господар.
Наблизившись на двадцять метрів до огорожі, Микола переконався, що його здогади правильні, це були дві великі силосні траншеї. Стіни одної були облицьовані лозиновим пруттям. М'якота чекав, яке враження справлять на гостя ці дві ями. Микола мовчав.
— Ну як? — не витримав автор споруд.
— Добре,— сказав Микола.— Тільки я думав зараз, чи дуже потрібний цей пліт?
— І що?
— Гадаю, що не потрібний.
— Хіба?
— Справді, не потрібний. Грунт глинистий, достатньо міцний. В цьому, зрештою, буде легко переконатись, якщо завантажите одну яму, облицьовану пруттям, а другу не облицьовану. Я певний, що силос у цій, не облицьованій, буде кращим.
— Шкода, що я раніш з вами не зустрівся,— промовив М'якота.— Дорого ця облицьовка коштувала, а, бач, користь з неї, кажете, невелика. Ці траншеї — це першина в нашому житті. Освіти спеціальної не маю, але люблю це діло.
— Цього вистачить,— перехопив Микола,— Є любов до діла, буде й діло, будуть і знання, до них підштовхне ота сама любов. А як голова колгоспу, любить він господарство, як і ви?
— Любить, дуже любить. Це робочий, шахтар, його прислала партія. Розумна голова. Воював у Першій Кінній армії Будьонного всю громадянську. І я з ним поруч,— додав несміливо,— Хмара він на прізвище.
— Ви воювали в Першій Кінній Будьонного? Перед очима Миколи розкинулись, мов у кінофільмі,
широкі степи і серед них бійці в будьонівках на замилених конях, тачанки з кулеметами, дими вибухів... За білим офіцером у черкесці і каракулевій папасі мчить, на замиленому коні з шаблюкою в руках оцей високий худорлявий чоловік...
— Чотири рази був поранений,— каже М'якота. Видіння зникає, Микола наче прокидається зі сну.
— І що ж далі? — питає він.
— Видужав і пішов будувати колгосп,— відповідав господар на запитання гостя.— Спершу не клеїлось. Вибрали були головою місцевого, та не справився. У такому ділі треба голови, з людьми маєш справу. Тоді, на наше щастя, прислали нам двадцятип'ятитисячний. Хмара попросився у наше село спеціально, бо знав мене. Ми були бойовими товаришами.
— Як же ви починали роботу? — поцікавився Микола. Він уже готував у голові план нової повісті або хоч оповідання після цього відвідання колгоспу.
— О, багато розповідати,— промовив М'якота і задумався.— Насамперед треба було знайти людей, на яких можна було б покластись, правда? От таких і підібрав собі наш голова. Це були переважно безпартійні, незаможні, але активні, розумні і прихильні нашій ідеї люди. Партійних не було тоді багато, раз-два, та й годї. СЗтих безпартійних він підучив і підготував до партії. Читав їм книжки, давав додому, вів розмови, організував щось подібне до семінару. Словом, просвітив їм голови, і вони стали найвартішими помічниками. Влаштували ми клуб у хаті колишнього багатія...
— Чи не Ґирі? — спитав Микола.
— Еге ж, його! — зрадів М'якота.— Хіба знали такого?
— Знав.
Микола оповів, звідки і як запізнав Гирю.
— Так от у його хаті ми й організували клуб і читальню, придбали бібліотеку. Тепер таї* маємо вже свого завідуючого і бібліотекаря. Передплачуємо газети, журнали. Одним словом, залучаємо народ до культури.
— З охотою побував би я в клубі, хотів би подивитись, які зміни в тому господарстві, яке я бачив десять років тому.
— Це легко зробити, ходім,— запропонував гостинний господар.
По дорозі до клубу М'якота продовжував розповідати про найважливіші етапи побудови колгоспу, усього господарства, про допомогу держави, відношення людей до праці.
Переступивши поріг бібліотеки, бо двері клубу на день були закриті на замок, Микола побачив за столом бібліотекарку — дівчину з великими сірими очима, з якою їхав у вагоні.
— Здорові були! — привітав дівчину,— Ми наче вже трохи знайомі з вами?
Дівчина почервоніла.
— Пригадуєте, де ми бачились7
— Я вас бачила у вагоні,—уточнила бібліотекарка.
— Правда, не бачились, а бачили одне одного. Мені сподобалась ваша розмова з тою дебелою тіткою.
— То така! — махнула зневажливо рукою.— Не нашого поля ягідка.
— Це відчувалось з розмови.
Микола побачив на полиці свою книжку.
— О, моя книжка,— зрадів. Дівчина не зрозуміла.
— Чому ваша? — зробила здивовані очі.
— Як вам сказати,— знітився парубок.— Ви купили, — вона бібліотечна, але написав її я. Отже, вона і ваша, і моя.
— А ви не кепкуєте? — глянула з сумнівом. Микола більше доказів не мав, але виручив М'я-
кота.
— Це, Настусю, справді наш письменник і це таки його книжка. Ти вже її не позичай поки що нікому, я хочу сам прочитати. Тепер буде читати ще цікавіше, коли пізнав автора.
Микола оглянув бібліотеку, картки читачів, які Настуся вела дуже акуратно. Спитав дівчину, чи читала книжку і чи сподобалась їй самій.
Відповідь була втішна. Дівчина сказала, що книжка добра і "має виховне значення". В її юних устах це запевнення звучало трохи гумористично, але авторові було приємно і тому, що книжка має "виховне значення", і тому, що є вже такі серйозні, як ця скромна щупленька дівчина, читачі й на селі.
— Ви б цю дівчинку трохи підгодовували,— сказав Микола М'якоті, коли вони, попрощавшись, вийшли з бібліотеки,— Молочка б їй побільше, така вже вона зелена.
— Вона, бідна, народилась у найважчий час. В дитинстві молока не бачила, а до колгоспу, мабуть, і скоромного не їла. Така вже кволенька й ходить. Зате голівка розумна! Всі книжки, що в бібліотеці, вона попрочитувала, а як промовляє на зборах!
М'якота говорив з великою батьківською ніжністю про худеньку сірооку дівчинку-бібліотекаря і просвітителя колгоспу. Микола слухав і порівнював той час і обставини, за яких він був у цьому дворі десять років тому. Двір Гирі змінився до невпізнання. Тепер залізні ворота були відкриті навстіж. У неділі і в свята тут бавилась і танцювала сільська молодь, грала гармонь, а не скаженіли пси на ланцюгах. У бібліотеці кожного вечора можна було застати літнього чоловіка, а то й жінку, парубка і дівчину, школяра, що прийшли позичити книжку і віддати позичену. Гирю люди почали забувати, наче й не було такого на світі, а коли хто й згадував, то як поганий сон.
15
В передпокої задзвонив дзвоник. Гаєвський пішов відчиняти, і за хвилину увійшов Хома.
— Кого я бачу? — зрадів Хома, тиснучи руку Влади-кові, що сидів у кімнаті Миколи.— Давненько не стрічались з вами.
— Дуже давно. Чому ніколи не заходите?
— Дорога від мене до вас і від вас до мене однакова.
— Ах, он що! Колись прийду.
— Ні, ні, я жартую,— поспішив Хома, відчувши, що жарт не зовсім дотепний.— Я не рахуюсь візитами і дуже радо відвідую вас. А де ж це господар? — Хома оглянувся позад себе.
— Сідайте, зараз прийде. Як працюється? Що чувати?
— Та нічого, трудимось.
— Жінка мені каже: певне, Хома жениться, що до нас не заходить.
— Ні, не маю такого наміру.
— Не знайшли по собі чи, може, принциповий холостяк?
— Як вам сказати? — Хома помовчав хвилину і, не дивлячись на свого співрозмовника, сказав: — Одружуватись, аби одружитись — я не хочу. А знайти жінку, щоб любила і була вірною на все життя, дуже важко.
Владикові не сподобався його песимізм.
— Це не доказ, — сказав він, — Я одружений, і одружився, недовго розмірковуючи, проте задоволений і щасливий. Жити так, як ви живете, бурлакою, теж не життя. Та й літа минають. Скільки вам? Уже за тридцять?
— На жаль, так,— відповів Хома.— А для чого ви одружились, дозвольте вас спитати?
— Дивне питання.
— Ні, не дивне. Дітей не маєте. Для чого ж тоді женитись? Для задоволення своїх пристрастей? Для вигоди? Це ж нечесно, це ганьба для жінки і для вас
— Дозвольте, дозвольте,— перебив розпаленого дискутанта Владик,— Тут щось не так. Ваша мова пахне аскетизмом чи антифемінізмом, толстовством чи ще чимось подібним, не розберу. Хіба подружжя винне, що не має дітей?
— Тоді ліпше розійтись.
— Це вже інша справа.
— Не інша, а головна.
— Дозвольте. Вам легко сказати — розійтись, бо ніколи не сходились, а на ділі це значно важче, особливо коли любиш.
Розмову перервав Микола. Він приніс дві пляшки любимого цинандалі і поставив на маленький столик у своєму кабінеті, потім приніс чарки і солодке печиво.
— Роздушимо? — спитав, розкорковуючи пляшку.
— З якої це нагоди? — Владик переморгнувся з Хомою.
— Певно, за книжку? — шепнув Хома.
— Книжку, двома пляшками вина? Це була б профанація мистецтва, не може цього бути. Перші книжки він розмочував солідніше.
— Не шукайте причин,— сказав, усміхаючись, Микола,— невже п'ється тільки з якоїсь нагоди... Я радий, що бачу вас у себе, от і вип'єм.
— Значить, з нагоди?
№
— Нехай буде по-твоєму.
— Ні, що не кажіть, а за щось чи під щось випити веселіше,— сказав Хома.
— Дивись, який знавець! — промовив Микола, знаючи, що Хома п'є мало і рідко, хіба що в гостях.— Коли вже вам так хочеться, то вип'ємо за нас з вами, друзі, за наші успіхи в праці і житті. Шкода, що Івана Думи нема. За нього ми також вип'ємо. Скромний, розумний хлопець, а щастя не має в особистому житті. Іван, як і Владик, до речі, багато попрацював на селі, помучився і головою ризикував.
— А,— відмахнувся Владик,— я виконував лиш маленьку роботу.
— З малих потоків постають великі ріки, з малих справ виростають великі,— промовив Микола.— Вип'ємо ж за людей, що так чудесно змінюють світ.
Хлопці цокнулись.
— Цікаво, де твої хрещеники, Владю, хоч би той куркуль, що ви його тоді зв'язали?
— Який це? — поцікавився Хома.
Микола коротко переповів епізод, свідком якого був Владик при ліквідації сільських глитаїв.
— Якщо живий, то десь працює,— сказав Владик.— Колись за безцінь забирав землю від бідноти, тепер по шматку відвойовує у тайги.