Його проза дуже близька до творчості Шолома Алейхема,— така ж воістину народна, з тим же всеперемагаючим гумором, з лагідним усміхом над непередбачуваними вчинками своїх героїв. І яскравими, що запам'ятовуються надовго, деталями й образами.
Ось початок "Булочника з Коломиї":
"Спустя несколько дней, когда роженица вместе с еще одним горлопаном благополучно вернулась из больницы и все сели за стол перекусить на радостях, кто-то из детей заметил, что на столе сиротливо лежит лишняя ложка. Не бывало еще такого в доме старого такелажника!
Ну, скажите на милость, откуда взялась лишняя ложка? Весь мир, кажется, знает, что ложка здесь имеет своего хозяина, едока, который бережет ее, как зеницу ока.
Потом стало ясно, что бездействует ложка сорванца Макса. Это его меченая деревянная ложка, изгрызенная до основания, как желоб в конюшне. По ложке было видно, что отсутствием аппетита парень не страдал..."
А початок одного з оповідань — монолог солдата, який до війни був пожежником, а під час війни брав участь в боях за Берлін:
"Хорошо горел Берлин! Это я свидетельствую..."
Дві короткі фрази, і ми з ніг до голови бачимо цього героя, осяяного лукавим усміхом Полянкера.
Він ніколи й ні на що не скаржився, хоч у його житті бувало всього: і світлого, й підлого. Я уже згадував у третій частині цих спогадів, як перед смертю Сталіна під час шаленої антисемітської кампанії, що каламутними хвилями прокотилася "от Москвы до самых, до окраин", кадебісти схопили Гришу Полянкера прямо на вулиці та й запроторили без суду й слідства на Колиму, в один із концтаборів, звідки мало хто повертався живим. Смерть Сталіна врятувала його од неминучої загибелі, але навіть після двадцятого з'їзду, під час багатолюдних зборів у Спілці, коли до трибуни найчастіше проривалися вмить перефарбовані колишні стукачі й сталіністи, я ніколи не чув серед того фальшивого хору голосу Полянкера. Завжди сидів десь аж позаду і слухав промовців з таким виглядом, наче й не він повернувся щойно з місця ув'язнення.
Почитайте спогади Григорія Полянкера: він не вмів ненавидіти навіть своїх катів — отих усіх слідчих, що шили йому антирадянщину.
А коли при ньому лаяли, бувало, когось із колег по перу (часто-густо заслужено), він так болісно морщився, наче добра частина тієї лайки адресувалася йому особисто. "Ну, навіщо ви так! — говорив весь його вид.— Він же теж людина!"
1 ще один спогад.
Засідання президії. Прийом до Спілки письменників. Роздані бюлетені із списками кандидатів. Ми завжди сиділи з По-лянкером поруч і мені смішно було дивитись, як його авторучка надовго зависала над прізвищем якогось особливо бездарного автора. Що невідомо якими шляхами втрапив до списку. Ручка то опускалася, щоб закреслити прізвище, то одсмику-валася, він зітхав так, наче мав перекреслити власне ім'я, врешті на перо поспіхом надівався ковпачок і Григорій з прояснілим лицем ховав ручку до бічної кишені. За весь час, скільки я його пам'ятаю, він не викреслив жодного прізвища.
Більш безпорадної людини в житейських обставинах мені теж стрічать не доводилось.
Пригадую, як я діставав кухню. Імпортну. Бажано німецьку або, на гірший випадок,— польську. Що її ми надумалися
(Ми надумалися! Мені така думка нізащо не запала б до голови. Дружина надумалась! А ти, Толю, "спольняй") придбати після капітального ремонту. Кинувся до меблевих магазинів, а там кілометрові черги, особливо на імпортну,
— Дістанемо, що за проблема! — сказав мені Гриша По-лянкер.— У мене залізний блат у меблевому магазині. Добрий знайомий.
— А великий хабар цьому доброму знайомому доведеться давати?
— Який хабар! Придбаємо так. Ти знаєш, як він поважає письменників! Що завгодно дістане, мені тільки свиснути. Завтра й поїдемо. Це в Дарниці.
Поїхали. З годину шукали знайомого, якому Гриша мав свиснути. Цей... Ні, здається, отой... Так ні з чим і повернулися.
— Господи, знайшли на кого покластися! — сміялася дружина Полянкера Етя.— Та я йому авоськи не довіряю: обов'язково наплутає.
Вона ж не раз при мені журилася:
— Ну, що ти робитимеш, коли я помру? Як ти без мене і житимеш?
— А я помру вслід за тобою.
І коли Еті не стало, одразу ж за нею помер. Вони так і лежать, повінчані на життя і на смерть великою любов'ю.
І ще одна смерть — що за рік видався проклятий! Теж Григорій, тільки Кіпніс. Перекладач моїх сільських, містечкових та міських історій. Я з весни до пізньої осені сидів у Мохначі, де, вигнані з комуністичного "раю", ми з дружиною в поті чола заробляли на хліб насущний, а повернувшись, першому, як завжди, зателефонував Григорієві Кіпнісу. Телефон не відповідав.
Телефоную й другого дня — мовчання. Не додзвонивсь і на третій. Що за оказія? Невже кудись поїхав із дружиною Машею.
Зателефонував знайомому. І — як ножем у серце:
— Ти що, з неба звалився? Кіпніс помер.
Весь час — і місяць, і другий, і третій — болісним цвяхом у голові: зателефонувати Маші! Додзвонитись до Маші! Але телефон по той бік мовчав, як могила.
— Маша? — нарешті.— Машо, це ти?
Мовчання. Я майже фізично відчув, яка пекуча спазма здушила горло по той бік.
Що їй казати? Чим розраяти? Як утішити, коли вона, нарешті, озвалася:
— В моєму житті лишилася випалена дощенту пустеля.— 1 крізь сльози, що душили її: — Толю, для чого жити? Для чого?
Він був повен планів, повен надій — цей великий життєлюб, що ніколи не вішав носа. Працював над спогадами про письменників, збирався до Угорщини, де для нього скінчилась війна. Поїхав лікуватись до санаторію, а тут вечір пам'яті Бажана, прохання виступити із спогадами.
— Я наче відчувала, просила: не йди! Ти ж погано себе почуваєш...
— Ні, маю піти. Це мій обов'язок...
Такий він був у всьому: обов'язок — передовсім...
— Сиділи в другім ряду, Гриша скраєчку, щоб не тривожить нікого, коли покличуть на сцену.
Виступив.
— Толю, як йому аплодували!..
Повертався на місце і за один крок од Маші упав... Швидка допомога забрала його уже мертвого...
— Снаряди падають, падають... все ближче і ближче,— сказав якось Загребельний.
І ми втрачаємо друзів. / На одному з міських кладовищ лежить і Борис Харчук, один^з найчесніших українських письменників. А що таке бути чесним у своєму письмі, добре знає моє покоління, яке більшість своїх книг створило в соцреалістичних кайданах.
Я його спершу, доки не познайомився ближче, інакше, ніж "чекістським вишкребком", не називав. Борис Харчук, якийсь час перебравшись до Києва, працював інструктором у цека комсомолу, і це мені давало всі підстави ставитись до нього з підозрою. Бо не було більш запопадливих служителів керівної й спрямовуючої, більш реакційної публіки, ніж комсомольські працівники. Кожному світила в очі цифра тридцять п'ять: граничний вік, після якого треба було прощатися з комсомольською синекурою, з усіма її благами аж до безплатних дач і персональних машин, не кажучи вже про можливість надурняк відпочивати з усім своїм виводком в найпрестижніших санаторіях. Після тридцятип'ятилітнього віку або забирали на роботу в партійні органи — за особливі заслуги, або спускали донизу, на якусь рядову роботу. Де ні персональних пайків за символічними цінами, ні спецполік-лінік та лікарень, куди простому смертному — зась! "Скучно жить на этом свете, господа!" — сказав свого часу великий Чехов.
Отож вони й вислужувалися, аж шкіра тріщала. Скільки нещасний Юрій Мушкетик, який очолював молодіжний журнал "Дніпро", підпорядкований цека комсомолу, мав доган і нагінок, скільки разів доводилося видирати з уже віддрукованого (тираж —■ шістдесят п'ять тисяч!) журналу десятки сторінок "крамоли" — порахувать неможливо.
До того ж кожен комсомольський працівник був на облікові в КДБ, де їм регулярно присвоювали офіцерські ("Пла-ческіє",— невесело жартували письменники) звання. Не думаю, що Харчук дослужився навіть до єфрейторських личок: невдовзі його звідти "пішли".
— Розплювався,— пояснював коротко.
Я зацікавився Борисом Харчуком, прочитавши в журналі "Дніпро" симпатичну повістину "Йосип з гроша здачі", а потім, через рік — "З роздоріжжя", написані такою образною, такою соковитою мовою, з таким знанням щонайменших деталей, що не лишалося жодного сумніву: росте неабиякий майстер красного слова. Який не тільки вміє, але якому і є про що розповісти.
Подружився з Борисом уже в Ірпені, та й то не одразу: певний час ставився до нього з пересторогою, якщо не сказати точніше — з підозрою. Дуже ж бо відверто, не озираючись та незважаючи на те, хто його слухає, рубав він правду про все, що творилося в нашій країні. Малан^тука і Щербицького інакше, ніж московськими запродашцями,"не називав: за їхню русифікаторську політику. Весь наче складений з гострих кутів, він і в своїх висловлюваннях був такий же гостро нещадний. "Чи не провокатор?" — ворушилася думка. У нашому видавництві працював такий редактор, ми всі знали, що він — стукач КДБ і в його присутності замикали вуста на замок. "За вислугу років" органи виділили йому шикарну квартиру, ще й через Президію Верховної Ради присвоїли почесне звання заслуженого діяча культури.
Та згодом я звик до цієї непоступливості Харчука, до його нещадної правдивості — навіть у найменших дрібницях. Скільком пристосуванцям діставалось од нього, скількох ворогів наживав він майже щоденно!
Пам'ятаю, як на з'їзді письменників, що відбувався на початку горбачовської перебудови, виступив посланець Москви — поет Єгор Ісаєв. Щойно спечений лауреат Ленінської премії, ще й, здається, Герой Соціалістичної Праці. Добряче дід мухою, він таке варнякав з трибуни, що в нас вуха од сорому в'янули. Весь наш український загал, вихований в побожній пошані до старшого брата, мовчки проковтнув той виступ, не витримав лише Харчук. Взявши слово, він рубонув із трибуни:
— Дорога Москво! До тебе велике прохання: не присилай нам більше ісаєвих! У нас своїх вистачає.
Потім, під час перерви, ми втрьох: Харчук, Пархомов і я прогулювалися алеями парку біля Верховної Ради та й наткнулись на Олеся Терентійовича Гончара, який ішов назустріч: хмара хмарою. Він одразу ж накинувся на Харчука: як той осмілився образити гостя, та ще й лауреата Ленінської премії; він аж кипів од люті, і я, слухаючи Олеся Терентійовича, розумів, що причиною того гнівного вибуху був не стільки Харчук, скільки я, бо щойно ж у своєму виступі насмілився висміяти підлабузників, які запопадливо роздували культ Гончара.
Харчук мовчки слухав ті гнівні філіпіки, гострі риси його обличчя ставали ще гострішими.