Кармелюк

Михайло Старицький

Сторінка 109 з 149

Сама...

— Присягаюся пані, що цьому розбійникові кожна волосинка на голові твоїй — святиня, і скоріше б я одрубав собі руку, аніж дозволив би собі чи комусь іншому тебе образити. .

Та ці вдячні слова Кармелюкові викликали якусь глуху досаду в серці Розалії, проте вона не виявила її, а відповіла з задушевною простотою: *

— Вірю. Але чому ж ти взяв із собою варту й не повірив мені?

— Не тобі, папі. Тобі я вірю, як самому собі, але за тобою могли стежити, могли послати погоню...

— Так, твоя правда,— перебила Кармелюка Розалія й, спершись на його руку, почала йти з ним угору по більш спадистій стежці.

Недалеко від вершини яру Розалія побачила землянку, котра здалася їй з того боку купою хмизу. Кармелюк увійшов у хату, мов у йму, і спустив туди ж на руках пані Розалію. Вона перейшла хату й сіла на лаві, показавши Кармелюкові місце коло себе.

* — Фу, змучилась я,— зітхнула вона вільніше й після невеликої паузи провадила далі: — 3 великими труднощами я вирвалася із замку, і коли б не крайня потреба побачити пана, в мене не вистачило б сили перебороти всі ці перепони. Я приїхала сюдц, щоб попередити тебе про небезпеку.

— Пані! — Кармелюк нахилився й поцілував рукав Розалії.

— Про небезпеку серйозну. Чи знаєш, що до Літина вже викликано військо й що новий-полк іде ще з Кам’янця?

— Знаю.

— Але чи знаєш ти, що панам уже відоме місце твоєї стоянки?

— Ні, цього не може бути!* — швидко промовив Кармелюк.

— Але це так. Рудковський,— ти, може, ще не знаєш такого шляхтича,— заприсягся відбити в Янчевського славу і впіймати тебе; і от він розізнав, де ти.

Розалія назвала урочище і всі прикмети нового табору Кармелюкового, про які казав їй Рудковський.

— Прокляття! Як же він довідався? Хто виказав?! Виходить, завівся в мене новий шпигун! — Кармелюк схопився з місця й спинився перед Розалією. Обличчя його палало від шаленого гніву.

— Не знаю,— обережно сказала Розалія,— він згадував про якусь жінку... У тебе є в таборі жінка?

— Є,— глухо відповів Кармелюк і схвильований пройшовся по хаті. Йому нараз пригадалися Улянині погрози. Обличчя його спохмурніло: погрожувала...—Але пі, ні, иа це вона не піде! — схаменувся він зараз же й, спинившись перед Розалією, додав рішуче: — Ні, пані, вона по викаже нас ніколи.

Розалія уважно стежила за Кармелюком: ні один рух його не випав з-під її уваги, і в глухому голосі, яким заговорив Кармелюк про Уляну, і в похмурому виразі його обличчя, і навіть у тій фразі, котру він промовив, вона відчула невловне, невиразне, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як запевняє Зеленський.

— Рудковський хитрий, як лисиця, ця жінка могла проговоритися.

— Ніколи! Вона не з таких, вона сама обдурить усякого! — палко заперечив Кармелюк.

— Могла бути інша. Міг хтось із твоїх хлопців виляпати жінці.

— Довідаюся. Розізнаю! І пожалкує він, що мати народила його на світ! — крикнув Кармелюк і страшно блиснув очима,

— Але це потім: покарати завжди встигнеш; передусім переміни місце: небезпека велика,-— з щирим хвилюванням заговорила Розалія,— мені коштувало багато зусиль відмовити Рудковського, щоб не кинувся з військом негайно туди; якщо не ти, то всі товариші твої були б уже оточені.

— Так, так! — Кармелюк, хвилюючись, розкошлав свого чуба.— Але, пані, ангеле мій охоронцю, крулево моя! Чим, коли, як віддячу я тобі? — промовив він палко й, ставши перед Розалією навколішки, гаряче стиснув її руку.

Від цього потиску кров спалахнула в жилах Розалії.

— Навіщо дякувати? — промовила вона тремтячим голосом.— Коли птах, посаджений у золоту клітку, бачить мисливця, котрий підстерігає вільного орла, скажи, що повинен він робити? Якщо птах не втратив ще голосу в своїй золотій неволі, він закричить йому: "Брате, рятуйся! Лети на волю!"

— Так, пані...

— Я допомагаю тим, хто споріднений з моєю душею, хто може впитися тією волею, котра неприступна мені, безсилій жінці, хто стоїть за свободу й правду і карає панське насильство...

—* Святий боже, чи міг я думати?

— Чи міг ти думати,—з гіркою усмішкою сказала Розалія,— що бідна дівчина, яку купив старий, осоружний багач, поважатиме силу грошей, що юне серце, яке прагне любові й ласки, шануватиме жорстоке право одних глумитися з інших?.. О, ти цього не міг думати, бо ти не знав мого життя. Але...— Розалія придушила вдаване зітхання й закінчила, схиливши голівку сумним, гравійним рухом,— нащо говорити про це. Я — пані, отже — ворог тобі.

— Навіщо ти говориш так, пані? Я ворог тих, котрі душать і пригнічують моїх братів, але я друг чесних панів. Тобі я до сього часу був вірним рабом, але тепер дозволь мені вважати себе твоїм захисником!

Кармелюк, хвилюючись, пройшовся по хаті. Розалія глянула йому вслід, і в глибині її прекрасних очей на мить спалахнула осяйна радість.

"Клює, клює!" — іскрою пронеслося в голові, але вона ту ж мить схилила голівку і втупила у вікно сумний, задумливий погляд; вона не дивилася, але відчувала, що Кармелюк дивиться на неї, і хвилювання й радість, зрозумілі жінці й полководцеві, так стисли їй серце, що навіть сльози виступили в неї на очах.

Кармелюк підійшов і, спинившись перед нею, заговорив схвильованим голосом:

— Прости лісового козака за просте слово, але почуваю я, пані, що ти нещасна... Я мушу... Я хочу допомогти тобі... Скажи, хто ворог твій? Нехай він хоч і вище хмар небесних, я дістану його!

Ці слова були промовлені без найменшого вихваляння, твердим, спокійним голосом, самий тон якого давав відчути, що слово це не простий звук: перед Розалією стояв сдравж-ній герой з залізною волею, серце якого не відає страху...

Темні тіні падали на обличчя й на постать Кармелюк^ і накладали на його образ ще суворіші, ще строгіші риси.

Такого мужчини Розалія ще ніколи не зустрічала серед своїх знайомих, і серце її затріпотіло, з глибини душі піднялася гаряча хвиля й залила її груди.

"В тобі моє щастя й горе!" — хотілося їй крикнути і кинутися на шию Кармелюкові.

Але вона стримала йебе й, звівши очі, окинула його, мов осіннім променем сонця, глибоким, сумним поглядом і промовила тихо:

і— Що говорити про мене?

— Не віриш мені, пані? — в голосі Кармелюка прозвучала нотка образи, нетерпіння й жадоба істини.

Розалія мимоволі усміхнулася сама собі. "А ти вже зацікавився, ти хочеш знати істину?.. Та ні, нехай образ мій залишиться в твоїй уяві прикритий флером таємниці. Таємниця надить, пече і дражнить. Ти повертатимешся думкою до мене і згадуватимеш, і зважуватимеш кожне моє слово.

— Тобі не вірю? — прошепотіла вона.— Чи може лапка ще більше вірити чоловікові? Та тепер не час... потім... Тяжко... Та коли б ти й вирвав з моїх грудей моє горе, хіба ти можеш засліпити мої омі, примусити замовкнути мій слух? Де знайти таку країну, щоб очі не бачили горя, а вуха не чули стогону? Втекти від усіх... але...— Розалія махнула рукою,— потім... Сядь тут...— вона показала Кармелюкові місце коло себе,— поговоримо про тебе.

Кармелюк мовчки сів. Вся ця сцена приголомшила й схвилювала його. їдучи сюди, він був певен у тому, що виконує забаганку романічної красуні, котрій він вдячний, і нараз — ні слова про любов, жодного кокетливого жесту! Вдруге рятує його, говорить про пригнічення панське, обличчя її сумне,— вона нещасна.

LXXV

Кармелюк глянув на Розалію й зустрівся з сумним поглядом красуні.

— Тепер ти знаєш, що сховище твоє відкрите,—казала вона далі,— днів шість я ще можу стримувати Рудковського від нападу, але довше залишатися там небезпечно. Ти переміниш місце?

— Неодмінно.

— Так, але це усуває тільки одну небезпеку, а вони ростуть з кожним днем. Я навмисне взяла участь у комісії, щоби знати кожної хвилини, що й де затівається проти тебе. Вороги твої сильні... з кожним днем прибуває військо... небезпека зростає... Я боюся за кожний твій день.

— Ех, пані, мій ангеле-охоронцю! — зітхнув зворушений Кармелюк,— від долі не втечеш. А що ти, пані, жалієш мене, то це мені ще більше крає серце,— пожалій краще себе, а мене,— він махнув рукою,— пожаліє й обніме вірьовка.

— Не кажи так! — скрикнула Розалія.— Я не допущу цього!

Кармелюк мовчки підніс руку Розалії до своїх уст. Цього

разу поцілунок його був уже не такий шанобливий, а палкіший.

— Нам треба бачитися частіше,— збуджено мовила Розалія.— Я повинна сповіщати тебе про все, але як? Куди? Ні, ні! — немов спинила вона його і злегка доторкнулася до його руки.—Я не хочу, щоб ти казав мені, де ти будеш, але покажи мені спосіб, як сповіщати тебе, коли й куди?

— Якби я сам знав, де я буду завтра, то сказав би тобі зараз, пані, ангеле-охоронцю мій. Але ось що! Коли вже така ласка твоя, пані, то пиши мені й залишай записку там же, в дубі, а я залишу тут поблизу одного вірного чоловіка, а може, й двох, їх сповіщатиму щоразу — куди йду, а вони сповіщатимуть мене...

— Гаразд... Але ще одне...— Розалія затнулася й додала тихо, немов переборюючи страшенну ніяковість,— пообіцяй мені одне...

— Все, що ти скажеш! — палко скрикнув Кармелюк.

— Бережи себе!

— Пані!

— А тепер прощай.

Розалія вирвала свою руку з рук Кармелюка й підвелася з місця.

— Як? Уже?

— Смеркло... За мною можуть кинутися, пошлють розшукувати.

— Ще хвилинку! — В голосі Кармелюка почулося щире бажання.

— Не можна... До іншого разу.

— Так от що, виконай, пані, й моє прохання: якщо станеться щось з тобою — нещастя, горе,— якщо тобі потрібне буде життя вірної людини — поклич мене! Пообіцяй!

— Спасибі! — Розалія простягла Кармелюкові руку, він припав до запашної ручки ще раз довгим, гарячим поцілунком. По руці Розалії немов пробігли вогненні змійки і вп’ялися в саму глибінь її серця.

Вона хапливо одсмикнула свою руку й вийшла з хати, за нею попростував і Кармелюк.

На дворі вже стемніло, яр чорнів, а глибина його зовсім ховалася в розстеленій по дну його темряві.

Розалія спантеличено зупинилася над чорною прірвою.

— Боже, як темно! Я нічого не бачу... Дай мені руку! — промовила вона несміливо.

— Нехай пані дозволить мені краще взяти її на руки: тут щохвилини можна зірватися.

— Але, може, тут можна обійти дес£ далі? — мовила нерішуче Розалія.

— Яр перетинає весь ліс, я ж перенесу тебе, пані, за одну мить.

Красуня зніяковіло нахилила голову, Кармелюк узяв її на руки й почав швидко спускатися вниз.

Дужа рука його міцно держала Розалію, його чуб приторкався до її вушка, поривчасте гаряче дихання обвівало обличчя.

Довкола було тихо, безгомінно.