Роксолана

Павло Загребельний

Сторінка 108 з 146

По дорозі на Ердель Запойяї смертельно занедужав. Напівмертвий, довідався він од гонця, що в Буді королева Ізабелла народила йому сина. Ще встиг невдалий король звеліти, щоб назвали сина Яношем Сигізмундом, і послав канцлера Стефана Вербеці до Стамбула просити султана взяти під свою високу руку малого короля.

Сулейман прийняв Вербеці, всупереч своєму звичаю, не гаючись, бо гонці, випередивши угорського канцлера, вже принесли вість про смерть Запойяї. Він сказав, що визнає за сином Ізабелли всі права, які мав його батько, коли впевниться, що той справді народився, а не вигаданий уграми. Послано було султанського чауша до Буди, який відвідав королеву, і королева, заливаючись слізьми, подала османцеві загорненого в шовкові пелюшки і горностаєві хутра сирітку-короля. Турчин приклав руку до грудей, упав па коліна, поцілував дитяті ногу і в ім'я великого султана заприсягнувся, що ніхто інший, крім сина короля Яноша, ніколи не володітиме Угорщиною, бо так хоче аллах.

Султан збирав військо для походу в Угорщину. Розскочилися навсібіч гонці, звідомляючи спахіїв, у султанських зброярнях виливали гармати і ядра до них, яничари наточували шаблі, дюмбекчі сушили барабани, шилися тисячі нових зелених і червоних знамен. Ніщо не могло зупинити страшної сили, яку Сулейман мав намір знов посунути на зелені поля Угорщини, на її сади й виноградники. Але тут із сходу стали напливати тривожні вісті про неспокій серед кочових племен. Плем'я герміян коло Ладика зайняло прохід у горах і грабувало каравани й усіх подорожніх. Туркменські кочовики набралися такого нахабства, що викрали коней під Манісою у принца Мустафи, коли той виїхав із своїм двором на лови. В Діярбекірі збунтувалися племена курдів, цих дивних людей, що, попри свою бідність, яка межувала з убогістю, нікому не підкорялися, вперто домагаючись незалежності.

Виходило так, що в Діярбекір для приборкання повстання джімрі — мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з султанських візирів, а що Рустем-паша ще недавно був там санджакбегом і, як видно, не зумів приборкати курдів, то найостаннішому дурневі було ясно: дамат повернеться туди, звідки прибув!

Неприхована радість запанувала навіть серед тих, хто ніколи в очі не бачив Рустема. На дивані байдужий до всього Хусрев-паша, який страждав якоюсь невиліковною хворобою, мляво спитав Рустема: "Тебе справді посилають в Діярбекір?" А великий візир Сулейман-паша, помітивши, як Рустем поглядом шукає лускач, щоб роздавити грецький горіх, вхопив повну жменю горіхів, набив ними рот, став трощити зубами, примовляючи з виряченими від задоволення очима: "Ось як треба! Ось як!" Рустем мав тридцять п'ять років, Сулейман-паша вісімдесят. Але дамат не збентежився.

— У мене маслаччя міцніше за горіхову шкаралущу,— понуро посміхнувся він.

А сам, власне, був зготовлений на добре і зле. Спиш із султанською донькою — так і знай, що доведеться за це розплачуватися. З насолоди виникає обов'язок. Та ще й не знати, де воно ліпше: при боці в султана, який щедрий на милості, але ще, мабуть, щедріший на кари, а чи в самого чорта в зубах.

Вирушаючи в походи, Сулейман ніколи не брав на себе командування військом, призначаючи сераскером великого візира. Це було доволі зручно, бо всі невдачі падали на сераскера, успіхи належали султанові. З Ібрагімом він зазнав більше невдач, ніж перемог, Аяс-паша так і не очолив війська жодного разу, Лютфі-паша, готуючись до звання великого візира, пробував виказати свої здібності в поході проти острова Корфу, але, крім ганьби, не здобув нічого. Тепер, з усього видати, сераскером мав іти проти Угорщини старезний євнух Сулейман-паша, який усе своє довге й каламутне Життя провів на Сході, знав підступи, хижість, кровожерство, але ще жодного разу не стикався з лицарством, відвертим аж до самозабуття, і відвагою не сліпою, не фанатичною, а просвітленою розумом і любов'ю до рідної землі. І хоч ніхто не вірив у таланти старого товстого євнуха, але говорилося про нього співчутливо, навіть з повагою, бо він своєю грубезною тушею заступив, відіпхнув ненависного дамата, і тому вже не було місця поряд з падишахом, тож хай їде, звідки приїхав, хай згине в голих курдських горах, серед гострого креміння й чорториїв, де витанцьовують його брати — шайтани.

Ось тоді покликала Рустема до себе султанша Роксолана.

Як став султанським зятем — даматом, ще по лишався вічна-віч з всемогутньою султаншею жодного разу, хоч і думав про це, бо була тут, здається, єдиною людиною, якої побоювався, надто пам'ятаючи свою незграбну запопадливість на пожежі. Через нього загинув тоді цей молодецький Байда, і Рустем знав, що Роксолана не простить йому тої смерті ніколи. Все можна відшкодувати, але смерть — чим ти її відшкодуєш? Хоч і сказано, що в мертвих — ні друзів, ні товаришів, та з усього видно, що султанша назавжди взяла в своє серце того Байду, не питаючи навіть його згоди, бо ж був для неї живим втіленням навіки втраченої батьківщини. Соловейко зітхатиме за вітчизною навіть у золотій клітці. Це він, Рустем, міг забути і рід свій, і землю, промінявши все не знати й на які вигоди, вспокоївшись ліниво від думки, що двох баранячих голів не зготуєш в одному горщику. Але ж не зрівнятися йому з цією вельможною жінкою, загадково-неприступною для всіх, всемогутньою, як сам султан, але водночас ніжною, як сонячний промінь, і вразливою, як закоханий соловейко.

Незграбно, боком, чіпляючись за одвірки своїм шорстким од золотого шиття візирським халатом, мало не відштовхуючи невідступного кизляр-агу Ібрагіма, всунувся Рустем у маленький покій Фатіха, майже задихнувся, побачивши на білім атласнім диванчику Роксолану, обстелену розметаними барвистими шовками, лякаючись, що ніжна її шия зламається від ваги пишного червоного волосся і коштовних прикрас на ньому. Мерщій упав на коліна і так поповз по килимах, коли ж підвів перед султаншею голову, то побачив, що тут є ще хтось. Поряд з ним був ще чоловік у химерних, визивно багатих шатах, так само молодий, як Рустем, але набагато зграбніший, з пишними яничарськими вусами, гарнолиций, гостроокий.

— Знаєш Гасан-агу? — спитала султанша.

Рустем нахилив уперту голову. Ще б пак не знати! Простий яничар врятував султаншу під час заколоту, в нагороду отримав звання яничарського аги, яке дається тільки ціною великої крові, тоді вигадано для нього химерне звання особистого посланця султаншиного, став аталиком — вихователем шах-заде Баязида. З султанського ложа подаровано йому в жони білотілу одаліску,— вже не така й радість, як на Рустема, бо це однаково, що оженитися на білій корові. Якби це не при султанші, візир неодмінно прискалив би око й познущався з цього яничарика:

"То що, вже отелилася твоя біла корова?"

Але тут мав мовчати і щосили виказувати увагу й слухняність.

— Гасане,— спокійно мовила Роксолана,— подай йому оте. Гасан-ага неквапливо взяв з низенького столика невеличкий згорток, замотаний .у зелену шовкову хустку, подав Рустемові. З належною шанобливістю, треба сказати, але до кого — до візира чи до султанші найперше?

Рустем тримав згорток і не знав, що з ним робити.

— Розгорни,— звеліла Роксолана.

Він довго розмотував хустку, плутаючись кістлявими своїми, більше звиклими до реміняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав — напери. Якісь послання, грамоти. Дорогий папір, дороге чорнило, печаті. Мовчки глянув на султаншу. Що воно?

— Почитай,— звеліла вона.

Рустем полопотів одною грамотою, другою, третьою. На всіх — печаті царевича Мустафи. Листи до санджакбегів Сівасу, Діярбекіру, Болі, Коньї. Всуціль із запитань. Які зміни вітали б ви в імперії? Як ви ставитесь до мене? Чи будете мені вірні? Проти кого найперше треба спрямувати силу ісламського війська? Що ви думаєте про чужинців у Стамбулі?

Все це важко було втямити навіть Рустемові з його метким розумом. Він розгублено поглянув на султаншу.

— Читай ще,— звеліла вона.

Він читав далі. Мустафа питав у начальників племен мін-баші, яка потрібна їм зброя. Писав яничарам до Стамбула, називаючи імперію оскопленою (натяк на великого візира-євнуха), і питав, чи довго вони таке терпітимуть.

Зухвалі листи, за якими вчувався брязкіт зброї. Коли це не підробка, тоді що ж?

— Страшно, візире? — шорстко спитала Роксолана.— Ти зблід, читаючи ці послання? А що ж робити мені? В мене зблідла душа! Мої сини не ждуть смерті великого султана, вони насолоджуються життям під його благословенною тінню, а син цієї черкещенки вже змалечку очікує смерті свого батька і всіх братів, бо тільки ця смерть відкриває йому шлях до престолу, а його матері дає змогу повернутися в Топкапи і зайняти покої валіде. Син черкешенки втратив терпець, він почав вірити, що султан Сулейман не помре ніколи, і він не помилився, бо так воно й буде, принаймні для самого Мустафи! І ця нікчемна Махідевран ніколи не ступить за брама великого палацу, бо вигнані султанші не повертаються, не повертаються! Але де ж були ви, візири, опора трону, найвірніші люди падишахові? Чом не впіймали злочинної руки, чом не помітили, не викрили, не перехопили, не захистили? Чом?

Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмів, не любив, а тут і захищатися не виходило. Завжди вважав усіх довкола дурнями, тепер не вадило удати дурника й самому. Та й було перед ким — перед самою султаншею.

— Ваша величність! Ну які ж з нас візири? Сулеймана-пашу слуги півдня підводять з постелі, а Другу половину дня він думає лиш про те, як влягатиметься в постіль своєю тушею. Хусрев-паша не встигав з'їсти якийсь шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись і не лишаючи ніякого поживку. Він жде, коли вже вмре від голоду, а ми ждемо, коли він помре, щоб звільнив місце для когось іншого. Четвертого візира султан називати не хоче, вагаючись між двома молодими пройдисвітами, яких узято ще з пажів покійного Скендер-челебії після його страти в Багдаді: між Ахмедом-пашою і Мехмедом-пашою Соколлу. А я — погляньте на мене, ваша величність. Хоч я й зять ваш, але голова в мене з самих кісток, як у коняки, тільки в коняки й кістки розумніші, бо вона вміє підставляти спину, я ж не вмію й того.

— Не вмієш підставляти спину, то доведеться підставити голову,— жорстко мовила Роксолана, не піддаючись на Рустемові похмурі жарти.— Як це так, що при дворі тисячі дармоїдів, а рятувати султанську владу від загроз має один Гасан-ага?

— Гасан-ага? — Рустем лиш тепер згадав про султаншивого довіреного.