ирають дітей з усієї округи, везуть у місто й там у якомусь дитячому будинку ставлять на землю і злегка вдаряють кожну дитину шапкою. Коли не впаде, то годують. Коли впаде з безсилости, то безнадійне, на звалище... Чи таку новелю надрукували б? А як я інакше не вмію бачити...
Левіта зовсім не вразили ці слова, він немало чув таких новель.
— Це я першого дивака зустрів такого. Ви дивіться реально, — держава не платить нам стільки, щоб можна було по-людському жити, а тому сьогодні треба використовувати все, що можна. Не думати про завтра... Дає уряд колективові письменників кошти на оздоровлення, — треба їх використати якнайповніше. Кому буде користь, як воно пропаде? Тарас упирався.
— Он деякі по три-чотири рази на рік їздять до Кримів та Кавказів.
— А краще менше спожити, менше потреб, — та незламним бути...
— Оця ще мені філософія "склянки чаю", — накинувся Левіт. — Такі, як ви, ладні звести свої потреби до склянки блідого чаю в день, а потім у вас анемія, сухоти, головні болі, ви нічого не можете думати, ви нікому вже непотрібні... Кому ви цим що довели?.. Яку ви принесли користь своєму народові, — якщо ви справді болієте його болями?
Тарас мовчав.
— Ну, які в вас ще аргументи, викладайте... Путівка пропаде, нема кому її тепер віддати... — гумористично схрестив на грудях руки Левіт.
"На тобі, небоже, що мені негоже!" — подумав ненароком Тарас. — "А якби була кандидатура, то?.." Натомість сказав:
— Дуже маленький. Один. Просто я не маю грошей на дорогу...
— То ви б так зразу й сказали! — полегшено зідхнув Левіт. — А то те, та се... Я це беру на себе — вам видадуть у-завтра одноразову допомогу...
Нічого не було неможливого. Здається й Тарас уже скорився цій навалі, бо думав:
"А чи ж не дурень я справді? Дотації й путівки в спілці пливуть широкою рікою всяким ізям, а я соромлюся... Вони їздять по кілька разів на рік по Ґаґрах та Лівадіях, а я... Це ж наші гроші, з нас..." Якби не Левіт, то Тарас не здогадався б урвати й собі. Хоч знав, — були такі, що жили непогано коштом цих "одноразових допомог", "дотацій", "творчих відряджень" тощо, тощо.
Все це трималося в секреті, тільки коли наступала черга бути комусь битим, тому все пригадувалося. Найточніше ж можна було довідатися в кулуарах, бо там завжди докладно й заздрісно перераховували "вєлікія і богатая мілості". Вони чомусь найчастійше діставалися спритним ділкам із мізерним літературним доробком.
Покінчивши із справою, Левіт і не думав іти додому.
Він усім цікавиться, як свій сім'янин, його раптом зацікавила така дрібниця, як кухня. Чи є?
— Ні, нема. Ми пробували частину господарства виставляти в коридор, та сусіди протестують. А якби ми хотіли й кухнею користуватися, то довелось би із сусідами посваритися...
Левіта навіть цікавить, хто сусіди. Касир?... Так, це нормально, завжди було так, що поет живе на горищі чи в комірчині, а касир посідає апартаменти.
Приємний гумор Левітів перекинувся на Тараса. Вони жартували над бідними думками поета, що б'ються об стінки комірчини і зрештою вилітають у комин без сліду для культурного світу.
— Але ви не повинні падати духом, — застеріг Левіт. — Справжній письменник не повинен нічого боятися, ні зарікатися... Все вам придасться.
Він зачепив болючу струну.
— Ах! — блиснув очима Тарас. — Так хочеться пригод, бурі, краєвидів! А приречений сидіти в цій конурці.
— Воронь, Боже!
— А хіба можна в наш час здійснити мрію подорожування? Поїдь так без підстави... Зараз зацікавляться тобою. Ще за шпигуна возьмуть. Ні, в наш час ні Ґоркій, ні Гомер неможливі. А без цього ж, без нагромадження вражінь, не може бути художника...
— Так, життя різноманітне, а ми собі сидимо в своїх кабінетах.
Вони ще довго говорили, відкривали одне одному свої інтимні думи. Левіт мріє: взяти торбинку, покинути сім'ю й піти. Ну, він, приміром, проситиме милостині. Бо що він уміє? Так хочеться часом усе це покинути й нічого не бачити.
— Але вже пізно, а мені ще не хочеться від вас іти, з вами ніколи не наговоришся, — урвав сам себе Левіт.
І, Тарасові було якось особливо мило на душі, як і після кожної зустрічі з Левітом. От він думав, що він сам, один, — але світ так зроблений. Він то сам, але не один, їх таких одних багато є.
9. ВОЛОШКИ
І.
В лісі було тихо, первісно тихо. Рожеве золото вечірнього сонця грало на верховіттях найвищих сосон і дубів. Внизу вже залягли мороки, з таємничих лісових нетрів пливли струмені теплої вологости й несподіваного холоду.
Килина мовчала. Це була хвилина тієї повної змістом тиші, коли плине розмова душ. Як рідко трапляється в житті розкіш безмовної розмови! Гармонія співзвучности, якоїсь нематеріяльної еманації. Чи то може здається так, після їхньої останньої розмови? Килина мовчала.
Тарас прислухався до самого себе. Якесь прозоре, іскристе плетиво, як он там на верхівках, якась ніжність душевна струмувала між ним і Килиною.
Здавалося, що не було цього десятка років, — так, уже десятка! — а вони в лютежському лісі, ще тільки Нелі немі.
— Як це ми тоді не побачили одне одного? — спитав щойно Тарас. — Пам'ятаєш, Килино, той чудесний лютеж-ський час, коли ми поїхали на заробітки, підсочок шукати...
Килина киває головою. Тоді й тепер. Вони такі зелені тоді були...
П.
Тоді й тепер... Килина шукає порівнання й знайти не може. Все перед очі зринають оті дитячі, але мудро-старечі обличчя, ті страшні обличчя. Власне, вони й зустрілися у цім лісі через них.
Бо Килина перебуває в іншім санаторію й зустріла Тараса зовсім несподівано.
Бо під брамою санаторія завжди стояли оті голодні діти, чекали недоїдків, може хто винесе. Зовсім малесенькі, з кривими тонкими ніжками, великими животиками-барабанами й страшними старечими очима шістьдесятилітніх стариків.
Це були голодні з села, їх підгодовував, хто хотів, а вони зранку до вечора висли тут. Вони вже зазнали глибину життя, прожили той цикль горя й страждань, що старить людину.
Килині було соромно, проходити через головну браму повз цих малих стариків з очима суддів. Яке право мала вона розважатися, їсти ситі, добірні сніданки й обіди, коли ці діти з села стоять під брамою? Чому їй, людині міста, дано право "набирати ваги", "поправлятися", коли продуцент, село, йде під браму жебрати?
Тому вона старалася висмикнутися десь задніми доріжками, а Тарас з того ж сорому не ходив через свою головну браму.
Вони глянули одне на одного й не казали багато. Що з того, що в найближчому селі кільканадцять дітей виживе? А що лютує в дальших? Проте, зраділи, що збіглися, що він не один такий, а вона не сама струсиха й зрадниця.
Те, що вони робили, чи не було зрадою, — так у тайниках душі питала себе й Килина. Офіційно, на поверховій мові, воно виглядало так, що треба було їй відпочити від щоденного топчака в хаті, що приїхала мама, що лікар їй загадав поїхати до санаторія, що потягнулися, випросили знижку, — Килина й поїхала на місяць відпочивати.
Але чи то не зрада своєму народові, — вигріватися на сонці біля Дніпра, споживати п'ять раз у день страву, — коли голод вирує в українських селах? Як може місто егоїстично серед голодних сел влаштовувати свої санаторії?
Килина наче крала в народу свій відпочинок. А тим часом вона була ні більш, ні менш, як звичайний службовець чи жінка такого службовця.
Це ж саме лежало в підложжю Тарасавого світовідчування, — тільки він і вона відбували смішками. Таке складне життя. А якби й вони ще гинули? То хто споживав би масло й котлети у цих санаторіях?
Спільна основа їх соціяльного коріння улегшувала їм порозуміння. Та й не треба було багато говорити. Все ясно. Вони пляжилися, ходили по лісі й споглядали хмарини та заходи сонця, а про головне говорити уникали.
Одного тільки дня їх спобігло аж два струси підряд.
По лісі, крім великих санаторіїв, були розкидані й окремі вілли. І щораз біля тих вілл бродили голодні, обдерті селяни.
Килина проходила біля одної такої вілли, аж побачила жінку. Вела та жінка одну дитину за руку, другу ж тримала на руках. Постукала в двері одної такої вілли. Звідти вийшов військовий, якийсь вищий чин, і злобно крикнув:
— Чево нада?
— Може в вас є хоч кусник хліба? Для дитини...
— Я тебе покажу, — хлеба! — визвірився вищий чин. — Вон атсюдава! Бридяґа! Воровать тут ходіте? Шляєтесь тут без канца, атбоя от вас нєт!
Жінка злякано почала відступати, а вищий чин її підштовхував кулаками, щоб вона швидше йшла "вон".
Килині зробилося недобре, вона наче ковтнула чогось гіркого, огидного, їй позеленіло в очах.
Так, хоч вони й закривають очі на те, що діється, а воно таки само лізе.
Там десь і знайшов її Тарас, хоч вони умовилися зустрітися в іншому місті. Затурбований, він обходив немало лісу.
Килина розповідала, — вперше вони говорили так одверто про голод, про невимовне лихо. Чобіт ситого червоного командира, "плоть от плоті свого народу", топче ту саму землю, що й нарід, а називає ту матір... Спухлу від голоду... О! йому тільки пташиної сметани не вистачає...
— Килино, ходімо звідси... — перебиває Тарас, — ходімо звідси, тут так похмуро.
Він скоса глянув на я'когось горшка, на купу попелу. Мороз йому пройшов по шкурі, ба не хотів додавати жалю Килині.
Чи це не те саме страшне місце в лісі, що про нього розказують? Десь тут у лісі божевільна від голоду мати варила своїх дітей і їла. Вже її нема, забрали до тюрми. Ну, так, це напевно те місце...
Вони вийшли з лісу й пішли поміж пшеницею та житом вузькою доріжкою. Полові жита й пшениці, вгинаючись від зерна, нічого не знали, .що діється. Урожай цього року я-кийсь казковий, неймовірний. Хліба розрослися, все гналося до сонця, все дихало плодороддям і пишнотою. Наче навмисне, щоб довести, що не від убогих ґрунтів голод лютує по селах, зародила земля цього літа.
— А хіба ж того року був неврожай? — в соте, в тисячне запитала мов себе Килина, бо вони здебільшого договорювали лише кінці своїх думок, деякі крутіші звороти.
Машинально зривала вона волошки, — такі ж самі, як і щороку, міцносині, задумливі і чисті поглядом. І вони нічого не знають, що діється на Україні.
— Ну, а ми знаємо, та й що можемо? Ми члени профспілки, які чесно сплатили позику державі, яких прислали оздоровлюватися, яких можуть за такі слова виключити з профспілки, зняти з роботи...
— Ми по вуха втягнулися в це багно й не чуємо вже, як воно смердить... Ско