— Ні, ми розчавимо тих гадюк, і католицька церква восторжествує!
— Ще не вмерло шляхетне лицарство! — палко вигукнув молодь.
— Усе це слова... Все це пориви юного серця... А от гляньте, що робиться кругом і яких заходів вживає беззуба Корона й могутні речники лицарської свободи! Всі знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмірні насильства над вірою, над майном і особою трудівника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотів нічого ліпшого не придумали, як вдатися із скаргами до московської цариці, щоб вона втихомирила наші домашні нелади, а Короні своїй ми відмовили навіть у субсидії для збільшення кількості кварцяних військ, для виплати грошей жовнірам... Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бідою! Та кожен з наших сусідів легко загарбав би нас! І не безладдям сильні ми, а взаємним недовір'ям сусідів... А як тільки вони порозуміються, то від старої славної Польщі й сліду не залишиться!
— Пан — злобний пророк! — просичав Стемпковський.
— І не патріот! — процідив Мокрицький. — Не зрозумів, видно, тієї великої місії, яку поклав на Польщу Всевишній...
— Вогнем і мечем поширювати католицьку віру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту місію Всевишній? Так, він свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провістити всім любов і братерство... А ви ображаєте бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Ідеал християнства — свобода духу, лагідність, покірливість, прощення кривд, молитва за ворогів... а ви ангела ніжної любові перетворили на демона нетерпимості й злоби, з закривавленим обличчям, із знаряддями тортур у руках...
— О, то дисидентські наклепи! — заволав Мокрицький. — Найсвєнтша панна! Справді, наступають останні часи, коли вже й шляхетні лицарі стають дисидентами!
— І ладні захищати права бидла, того дикого звіра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та лютої, скаженої помсти, яка не милує нічого й нікого! Це ганьба! — обурився Стемпковський, не стримавши ненависті до вільнодумства Пулавського.
— Дикий звір, невиправний ненависник! — гостро кинув Пулавський. — А хто його таким зробив? Ми! Звідки темному людові брати приклад, кого наслідувати? Нас, панів! Погляньмо ж на себе: хіба вельможні пани не чинять грабіжницьких наїздів на своїх же братів? Хіба наші лицарі не тішаться справжнісінькими грабунками й не здобувають собі розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамаків? Хіба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сіряки, щоб, під виглядом гайдамаків, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете — ні?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Пріори монастирів у нас збирають розбійницькі банди й грабують... навіть католицькі монастирі, а то ще наймають для розбою і коронні війська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офіціале! Згадайте горезвісного Хому Кше-совського, Ігнація Коніжицького! То як же серед страхітливих, кривавих бешкетів кидати камінь у темних пригнічених смердів, коли вони беруть приклад з гонорового панства?
Слова Пулавського були такі влучні й правдиві, що ніхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький і Стемпковський кидали на полковника люті погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боці Пулавського, відомого своєю мужністю й шаленою відвагою. А втім, незабаром серед покаянної тиші почулися нарікання, які швидко із самовиправдань обернулись на ворожі звинувачення.
— Шановний пан іще забув до списку лицарів приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, — зауважив Кшемуський.
— Пан полковник так висловлювався про хлопів, схизматів і взагалі про всіх... не знаю вже, як панові приємніше їх назвати, що, може, й сам не від того, щоб стати гетьманом черні?..
— Годі! — вставши, різко зупинив Стемпковського Пулавський. — Спростовуйте мене, доводьте помилковість наведених мною фактів скільки завгодно, але ображати себе безглуздими підозрами я не дозволю! Пулавський ні перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавського відомий ворогам, Пулавський не ховався від служби Речі Посполитій у своїх маєтках, як інші; коли Пулавський різко заговорив, то це від сердечного болю, від усвідомлення, що гине кохана ойчизна, гине від наших же рук, які пограбували її для своєї особистої вигоди! Пулавський волає до честі й гонору синів Польщі, закликаючи їх рятувати свою матір, а хто цьому не вірить, той нехай схрестить свою шаблю з моєю!
Стемпковський позеленів од злості, зрозумівши, що виклик адресовано йому, і чуючи схвальний гомін у всіх кутках вітальні, але прийняти той виклик не відважився. Губернатор виручив його з неприємного становища:
— На бога, панове! Окраса нашого лицарства! — заговорив він стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. — Ви наша єдина опора... Але в цю мить до світлиці поквапно ввійшов гайдук і перепинив сварку:
— Ясновельможний пане! Жидки прибігли до брами з якоюсь страшною звісткою... Впустити?
— Веди їх до мого кабінету, — тремтячим голосом звелів губернатор і вийшов слідом за гайдуком.
Усі затихли в напруженому чеканні, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Він увійшов до світлиці блідий, із перекривленим від жаху обличчям.
— Біда, панове, погибель! — прошепотів Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крісла. — Тисячі запорожців вдерлися до нашого краю, усе поспільство повстало й згуртувалося в гайдамацькі загони, вибравши собі за ватажків Залізняка і якогось міфічного ченця Найду; у Мотронинському монастирі освячено ножі... І от учора бунтівники взяли Чигирин... Всю шляхту вирізано... А сьогодні, зараз, горять Мліїв і Сміла!
— Ой рятуйте! — зарепетували дами; почулися ридання та істеричні викрики. Молодь кинулася втішати жіноцтво; старі хрестилися й зітхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.
— Нема чого, панове, занепадати духом! — підвищив голос Пулавський. — Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували... То візьмімося ж за діло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешній замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишні пані й чарівниці панянки, можете бути цілком спокійні!..
— Еге ж, замок мій... теє... замок — фортеця, — забелькотів і губернатор, силкуючись підбадьорити себе й перейнятися вірою в слова Пулавського. — І мені тут ніякий дябел не страшний, як бога кохам!
— Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! — загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.
— О, me miserum! — вигукнув Мокрицький. — Усьому злу причиною той баламут Мельхіседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан біскуп, усе не зважувався... Ох, правда, я й сам міг дати наказ, та схибив... Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестія! Він усюди їздив із скаргами — і в Київ, і в Петербург, і до Варшави;
він скрізь розсилав із свого схизматського гнізда бунтівників і шпигунів, він вигадав байку і про Найду: нібито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлів вік і якого призначив стати на чолі повстанців... Бараняче бидло повірило цій байці й носиться нині з тими героями, як дурень із ступою... Але я присягаюсь ім'ям найсвятішого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месію Мельхіседека знищу, розчавлю... і всі їхні надії розсиплються на порох! Днів три тому я одержав звістку, що мотронинський ігумен подався до Гервасія у Переяслав і що його мало не схопили біля Сокиринців, та він вислизнув, — але це йому вдруге не вдасться!.. І я його скараю на горло! Ось навіть зараз поїду туди...
— А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунів, коли не посаджу! — вигукнув Стемпковський.
— Так! Поражу пастиря, і розбредуться вівці! — напутливе промовив Мо-крицький.
— Ось що, панове! — владним голосом заговорив Пулавський. — Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне військо, і примчу з ним сюди... Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!
— Цілком слушно, — підхопив Стемпковський. — І я поїду з паном колегою!
— Хай зійде на вас beneditio! — підняв руки Мокрицький. — Я теж їду разом з вами, панове, під вашим крилом!..
— І гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! — вирішив Пулавський.
— Але, ласкаві панове, браття мої! — запротестував губернатор. — Як же ви мене залишаєте самого... в розпалі пожежі?
— Шановний пане! — відповів Пулавський. — Цю твердиню захищає хоробрий і досвідчений комендант, а ми вміємо битися тільки в чистому полі. Крім того, гарнізону в пана більш ніж досить... Я навіть побоююсь, що під впливом поганих звісток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й місця для всіх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загін для супроводу.
— На бога! — заволав Кшемуський. — 3 чим же я лишусь?
— Я вже сказав панові, що тут гарнізону більш ніж досить... А зайві люди при обороні тільки збільшують метушню і перешкоджають швидкості маневру... Нарешті, ми від'їжджаємо, щоб повернутися з військом, принести вам і всьому краю порятунок.
— Amen! — закінчив Мокрицький.
Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук і почав віддавати накази на свій розсуд. Уже через годину сотня драгунів була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, і коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвірна команда: кожному здавалося, що в полі, на привіллі, не так страшно, як у цій кам'яній клітці.
Надвечір одчинилася брама, і з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, у супроводі доброї сотні драгунів та невеликого обозу.
Випровадивши загін з усілякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з військом, усі, хто залишався в замку, знову зібралися в ту ж вітальню. Паніка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила діяльна тривога. У фортеці подвоїли варту й встановили найсуворіший порядок, немов під час облоги; комендант фортеці, хоробрий ротмістр Рустицький, присягався господареві й дамам, що коли б замок облягло і п'ятдесятитисячне військо, то й таку облогу він витримає принаймні півроку. Губернатор погоджувався і на чотири місяці, розуміючи, що до того часу зима й так розжене обідрану голоту, а російські війська прийдуть на допомогу навіть раніше.