Обидва загони повинні були зустрітися під Полтавою. Проте Сербин виявився досить нездарним командиром. Спочатку він примудрився привести полк не під Полтаву, а бозна куди, а потім примудрився влаштувати відпочинок загону та його обід, не потурбувавшись ні про розвідку, ні про елементарну охорону. Відтак загін зазнав несподіваного нападу запорожців (це сталося 25 січня 1658 року), під час якого майже всі найманці були винищені. Не маючи підтримки, Богун теж нічого не міг вдіяти з гарнізоном Полтави, яку мав наказ здобути.
И ось тоді на військово-політичній арені знову з'явився рішучий у своїх діях полковник Г. Лісницький. По суті, він взяв на себе обов'язки наказного гетьмана Лівобережної України. Хоча Лісницький був всього лиш полковником Миргородським, він негайно розіслав накази-заклики до ніжинського полковника Гуляницького, який згодом відіграв значну роль у цій війні та війні проти росіян; чернігівського Оникія Селичихея; прилуцького — Петра Дорошенка; лубенського — Павла Швеця. Об'єднавши під своїм командуванням сили п'яти полків, Лісницький, не чекаючи прибуття гетьманських військ, створив досить сильне лівобережне козацьке військо, яке цілком могло протистояти військам заколотників.
Дізнавшись про ці приготування, Пушкар з'єднав своє військо з загоном запорожців, набрав усіх охочих воювати проти гетьмана і рушив на Миргород. Одначе Гуляницький, який очолив командування з'єднаними гетьманськими полками, обрав досить хитру тактику: він ухилився від бою і відступив до Лубен, далі до Лохвиці, Глинського... В такий спосіб він і зберігав своє військо, і набирав поповнення в тих містах, куди прибував, а головне, тягнув час, чекаючи підкріплення від гетьмана.
Повідомляючи про це в своєму літописі, Величко не пояснює, чому саме командування взяв на себе Гуляницький, але можна припустити, що в цей час Лісницький уже перебував у ставці гетьмана Виговського, координуючи з ним свої подальші дії, виробляючи тактику ведення війни і політичний курс козацької держави. Підтвердженням цієї версії слугує той факт, що коли в березні 1658 року гетьман Виговський вирішив відрядити до Москви поважне представництво, яке переконало б московітів у його вірності царському престолу і зрадницьких діях запорожців та полтавського полковника М. Пушкаря, він поставив на чолі цього посольства саме Григорія Лісницького. До речі, у складі посольства був і славетний полководець часів Визвольної війни Іван Богун. А головна мета посольства полягала в тому, щоб заспокоїти московський уряд та налагодити з ним нормальні відносини.
Одначе під час переговорів у Москві виникла несподівана дипломатична колізія, котра мало не звела нанівець весь цей візит. Річ у тім, що Лісницький передав бажання гетьмана Виговського, щоб цар запровадив воєводське правління в основних полкових містах України: Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Корсуні, і навіть в рідному для Лісницького Миргороді. І це при тому, що Хмельницький дозволив ввести воєводське правління лише в Києві, котрий був предметом постійного дипломатичного торгу між Московією та Польщею. Крім того, гетьман сам просив обмежити козацький реєстр 60-тисячами шабель, вважаючи, що, коли вдасться виключити з реєстру всіх інших, то це негайно "заспокоїть Україну", убезпечить її від бунтів.
Ясна річ, такі радикальні прохання спантеличили московітських чиновників: досі всі правителі українські ревно дбали про те, щоб адміністративна система перебувала в руках їх, гетьманської, адміністрації, а реєстр козацький залишався якомога більшим; аж тут раптом Виговський сам запрошує: "Ідіть до нас княжити!" Ось тоді й виникла підозра, що Лісницький пропонує ці пункти, не узгодивши їх з гетьманом. І підстави для цього були, оскільки в письмовій Інструкції, яку мав Лісницький і яка була завірена печаткою гетьмана, про ці умови нічого не мовилося.
Одначе Лісницький пояснив, що гетьман навмисне не подав ці пункти в письмовій інструкції, щоб про них не дізналися заколотники, в разі якби їх роз'їзди зуміли перехопити посольство. Тобто інструкції існували, але усні. Щоб підтвердити їх, Лісницький, на вимогу чиновників Посольського прика-зу, наказав писареві підписати складену ним "чолобитну" з цими пунктами, і в такий спосіб інцидент було вичерпано. Ще одним пунктом переговорів стали чутки, які розпускали ватажки запорожців-заколотників щодо того, що, мовляв, вони мають підтримку царя, і незабаром той пришле на допомогу їм 40-тисячний корпус. Ці чутки заколотники ґрунтували на Грамоті, яку отримав їхній посол Михайло Стринджа і яку Лісницький просив у Стринджі відібрати.
Описуючи ці події, літописець С. Величко зауважує, що Москва негайно скористалася з пропозиції Виговського і послала до Києва воєводу Василя Шереметєва, аби той розпочав складання козацького реєстру.
А тим часом, від'їжджаючи з Москви, Лісницький просив царя (невідомо тільки, під час особистої зустрічі з ним, чи через чиновників Посольського приказу), аби той знайшов можливість приборкати заколотників Мартина Пушкаря та Якова Барабаша. І той пообіцяв допомогти. Тобто можемо сказати, що посольську місію свою Григорій Лісницький виконав з усією належною старанністю.
У громадянській війні, що розгорілася невдовзі після цього візиту в Україні, полковник Лісницький залишався вірним гетьману Виговському. Але на час його візиту до Москви полковником Миргородським був уже Степан Довгаль, який підтримував Пушкаря, рішуче виступаючи проти Виговського; і чиновники Посольського приказу навіть поцікавилися в Лісницького, чи правда, що "новообраний Миргородський полковник Степан Довгаль" бунтує проти гетьмана. І Лісницький не лише підтвердив це, але й повідомив, що заколотники вбили двох сотників Миргородського полку, які були віддані гетьманові, а отже і йому, Лісницькому, і трьох челядників самого Лісницького.
Цікаво, що це удвох із Довгалем, запеклим ворогом Лісницького, Мартин Пушкар і написав свого чергового доноса російському цареві, повідомляючи, зокрема: "грамот вашої царської величності, даних військові через Михайла Стринджу, гетьман Виговський та полковник Лісницький нітрохи не шанують і не зважають на них, кажучи, що з грамот вони визначають лише ті, які видані для заспокоєння справи в Переяславі й прийняті всією радою і всією старшиною та голотою Війська Запорізького".
Тобто можемо дійти висновку, що на той час, позбувшись пернача полковника Миргородського, Григорій Лісницький залишався на гетьманський службі, виконуючи функції його полководця і дипломата. Він командував корпусом козаків гетьманату, який діяв проти заколотників Пушкаря і Барабаша під Полтавою, де їм було завдано рішучої поразки. До речі, в цій битві сам Мартин Пушкар загинув, і голову його було доставлено гетьману Виговському на списі.
Недовго залишалося бути на волі і Якову Барабашу. 14 серпня 1658 року брат гетьмана Ян Виговський-Кривий зумів відбити заарештованого росіянами Якова Барабаша, який на той час уже проголосив себе гетьманом України, і доставив його в ставку справжнього гетьмана. Григорій Лісницький, напевне, був одним із тих, хто разом з гетьманом вчиняв йому тривалі допити. Полковник і дипломат Лісницький був і серед тих, хто на початку вересня вів переговори з польськими комісарами в Гадячі, де 6 вересня між Виговським та королем Польщі було укладено Гадяцький договір. Шість пунктів цього договору фактично ліквідовували Переяславську угоду, підписану Б. Хмельницьким, і знову возз'єднували Україну з Річчю Посполитою. Причому гетьман Виговський мав іменуватися надалі "першим сенатором воєводств Київського, Брацлавського та Чернігівського", а війську запорізькому дозволялося мати ЗО тисяч реєстрових козаків і ЗО тисяч найманців. Можна було не сумніватися, що значну частину найманців складали б поляки. Згідно з цим договором, Київський митрополит здобував право посідати в Сенаті разом із польсько-лІтовським духовенством.
Але всі ці "привілеї" втішити козаків не могли. Угода викликала нові збройні антигетьманські виступи в Україні, які активно ініціювалися та збройно підтримувалися російськими військами. Але в квітні 1658 року гетьман Виговський, у війську якого одним із корпусів командував Г. Лісницький, зумів завдати нищівної поразки російській армії та вірним їй заколотникам у битві під Конотопом. І можливо, Виговському вдалося б розвинути цю перемогу, але в цей час проти нього по-зрадницькому виступив Іван Сірко, який, завдяки авторитетові серед козацтва, зумів об'єднати навколо себе тисячі й тисячі запорізьких та городових козаків і міщан. Це за його збройної та політичної підтримки в жовтні 1659 року, на Раді в містечку Германівці, Виговського оголосили позбавленим гетьманської булави і замість його обрали Юрія Хмельницького.
У цих буремних подіях якраз і губляться сліди полковника Григорія Лісницького.
Іван Ковалевський, дипломат, генеральний осавул визвольної армії.
Доба Богдана Хмельницького породила чимало талановитих полководців, адміністраторів та дипломатів. На жаль, про багатьох із них — маємо лише дуже скупі відомості. Хоч за ними — хай і невиразно, — а все ж постають певні здобутки й заслуги. Саме до таких офіцерів, адміністраторів та дипломатів належить і генеральний осавул Іван Ковалевський (р. н. і р. см. невідомі).
Важко сказати, як і коли цей, говорячи сучасною мовою, офіцер генштабу приєднався до повстанців Хмельницького, але кар'єра його і ті дипломатичні доручення, що їх він виконував упродовж кількох років, свідчать: осавул входив у коло особливо наближених до вождя повстанців. Досить нагадати, що до самої смерті Хмельницького, Іван Ковалевський був головним управителем гетьманового двору: це означає, що йому підпорядковувались канцелярія, ад'ютанти, слуги, особиста охорона, писарі, офіцери зв'язку, тобто весь той штат, що забезпечує керівникові будь-якої країни можливість виконувати свої функції.
У тих складних міжнародно-політичних умовах, в яких доводилося діяти Б. Хмельницькому, з дипломатичними місіями мали виступати люди, яким гетьман безмежно довіряв і на яких міг покластись у найделікатніших ситуаціях, що раз у раз виникали в перебігу непростих переговорів з правителями та командуванням армій сусідніх країн.