Тим, хто добре знав цих людей, неважко було з'ясувати для себе, що серед страчених виявилися саме ті, хто не погоджувався з політикою Б. Хмельницького, хто був в опозиції до нього. Тобто в даному випадку йшлося не стільки про виправдання перед поляками, скільки про цинічну розправу з опозицією.
Так ось, судячи з того, що, замість страченого Матвія Гладкого, Хмельницький призначив полковником Миргородським Григорія Лісницького, сам Лісницький в опозиції до гетьмана на той час не перебував. Ускладнилися його взаємини з гетьманом значно пізніше, коли, вже незадовго до своєї смерті, Хмельницький послав корпус Г. Лісницького в похід... проти поляків. Й оскільки разом з Лісницьким виступив і син гетьмана Юрій, Хмельницький, щоб надати цьому рейдові ваги, проголосив полковника Лісницького наказним гетьманом. Що ж до Юрася Хмельницького, то гетьман спровадив його у похід з однією-єдиною метою: створити йому славу досвідченого, загартованого воїна, якому він, гетьман, щоб з часом спокійно міг передати булаву. Одначе, як згодом з'ясувалося, Юрась Хмельниченко був людиною занадто далекою і від війни, і від політики, і, водночас, занадто недалекою для того, аби мудро втриматися на чолі держави.
Й ось тут почали відбуватися дивні речі. Пророчо передбачаючи небезпеку, яка чекала Україну в разі якщо Богдан Хмельницький передасть булаву своєму сину, Г. Лісницький розгорнув діяльність, націлену на те, щоб поставити гетьманом Івана Виговського. Якого надзвичайно високо цінував і як людину, і як дипломата і полководця. І ще одна деталь: відправляючи корпус в похід, Богдан Хмельницький вручив Лісницькому гетьманські клейноди — булаву і бунчук. Повернувшись з походу, Лісницький мав скласти свої повноваження наказного гетьмана. Але, переконавшись, що Хмельницький перебуває в тяжкому стані, він відмовився віддати гетьманські клейноди, маючи намір віддати їх Виговському. Свідчення цього знаходимо в розповіді керівника посольства запорізьких козаків до Москви Михайла Стринджі, протокольно записаній чиновниками Посольського прика-зу1 Московії.
Дізнавшись, що Лісницький виступає проти сходження на престол його Юрася, Богдан Хмельницький — якщо вірити тому ж таки М. Стринджі, — наказав заарештувати полковника. Водночас, він заарештував і самого Виговського. Закувавши Виговського в залізо, він наказав на цілий день покласти цього претендента на булаву лицем до землі. Та врешті-решт гетьман так і не наважився стратити ні Виговського, ні Лісницького. Хоча міг би.
Після смерті Богдана Хмельницького, полковник Лісницький, послуговуючись сучасними термінами, став керівником виборчої кампанії Виговського. Причому діяв він досить радикальними методами. Спочатку він зібрав усіх війтів (мерів) міст свого полку, щоб ґрунтовно з'ясувати їх настрої та ставлення до Московії. Переконавшись, що всі вони є прихильниками союзу з Московією, чи принаймні вдають з себе таких, він зібрав сотників свого полку, тобто керівників повітів (районів) і провів з ними ту ж таки роботу. "Але сотники, — стверджує Михайло Стринджа, — відповіли те саме, що й війти, себто, що не хочуть відходити від великого государя. Тоді Лісницький багатьох з них за це побив, кинув до в'язниці й усілякі промисли, якими вони годувалися, повідбирав, а деякі з тих сотників утекли з неволі, прийшли в Запоріжжя і розповідали про все затіяне Виговським і його полковниками запорожцям".
Двічі — перша в Суботові, друга в Корсуні — відбувалися козацькі ради і двічі Григорій Лісницький робив усе можливе, щоб обраним виявися саме Іван Виговський, і врешті-решт домігся цього. "Не всі полковники й не все військо обирали Виговського на гетьманство, — по-холопському доповідали посланці кошового Якова Барабаша (Барабашенка), запеклого ворога гетьмана Виговського, своїм московським чиновникам. Обирали його лише ближчі друзі: Григорій Лісницький, іркліївський, полтавський і ніжинський полковники*.9
Вислухавши Стринджу, московіти не одразу повірили йому, незважаючи на те, що керівник посольства наголосив: троє старшин з його делегації, зокрема, "писар та Яків і Семен Остаф'єви є миргородчанами і живуть біля двору Григорія Лісницького". Зрештою, чиновників можна зрозуміти. Адже ще раніше за посольство запорожців, до Москви прибули гінці від гетьмана Виговського. Старшини Юрій Миневський та Юхим Коробка, які очолювали цей запорізький десант, просили царя затвердити свого патрона на гетьманстві, а також доповідали про похід козаків під Очаків та Перекоп, та про наміри Польщі розпочати нову експансію в Україну.
Ці посли прибули 8 листопада і вже відзвітували, як раптом, 16 листопада, прибув ще один гонець, Самійло Качанівський. І мета його прибуття — оскаржити дії запорізьких козаків, які беруть участь у збройних виступах проти гетьмана Виговського. І, зокрема, цей гонець привіз чимало фактів, які свідчили проти Якова Барабаша, який підтримує "гультяів та свавільців*, що не бажають коритися гетьманові, а отже, й московському цареві.
Причина появи цього, другого, посольства на чолі з С. Качанівським для російського чиновництва була такою ж очевидною, як і для нас. Воно прибуло майже одночасно з посольством запорожців. Тобто, щойно розвідка доповіла Виговському, що кошовий отаман посилає до Москви своїх людей з компроматом на гетьмана, як сам гетьман негайно спорядив делегацію з компроматом на Барабаша. Й ось тоді досвідчені в справі допитів та зізнань службовці Посольського приказу затримують і посольство Ю. Миневського. Маючи одразу три посольства з України, вони влаштовують справжні допити, щоб у такий спосіб, співставляючи й уточнюючи, з'ясувати для себе більш-менш правдиву картину того, що ж там насправді відбувається в цій далекій Малоросії.
Не будемо відтворювати зараз подробиці цього слідства. Для нас важливо, що під час нього особливий інтерес було проявлено до особи полковника Григорія Лісницького, який і для запорожців, і для гетьманців поставав реальним претендентом на булаву. Зокрема, чиновники допитувалися у Стринджі, як це розуміти: вони, гінці, привезли доноса, в якому стверджують, що Виговський прийшов до влади тільки завдяки діям його вірного товариша полковника Лісницького, а сам Виговський "пише на Лісницького, що він є причиною усіх заколотів у війську й називає його своїм недругом, що жадає гетьманства; ще як посилав його Богдан Хмельницький наказним гетьманом проти татар і поляків, то він після смерті Хмельницького довгий час не хотів повертати ні булави, ні бунчука".
Так, це справді була одна з таємниць загадок українського козацького конфлікту, яку московська розвідка повинна була з'ясувати для себе. І пояснення М. Стринджі, що, мовляв, Виговський навмисне подає Лісницького в образі свого недруга, аби збити їх, московітів, і все козацтво з пан-телику, розвідників-контррозвідників московітських не влаштовувало. Так само нереальними здалися їм і вимога Якова Барабаша "відкликати з України Виговського, Лісницького, гадяцького намісника Тимоша та інших радників і орендарів ", та прохання прислати в українські міста "царських воєвод і ратних людей".
Цим проханням кошовий Барабаш ставав на шлях одвер-тої зради інтересів України. Він добре розумів, що заміна гетьмана і гетьманських полковників на царських воєвод означатиме цілковиту колонізацію України, цілковиту втрату Україною своєї державності. Але, як бачимо, ні кошового Якова Барабаша, ні його спільників — а ними була переважна більшість запорожців — це не зупиняло. Вони вимагали, щоб воєводи прибули з "ратними людьми", тобто, щоб в усі полкові міста було введено російські гарнізони.
Проте в Москві з висновками не поспішали. З діями, направленими проти гетьмана Виговського, — тим паче. Вони розуміли, що спроба ввести російські гарнізони призведе до одвертого збройного протистояння Московії й України, під час якого на боці України негайно виявиться Польща, а, можливо, й Крим. Отож мав рацію Яворницький, який, підсумовуючи наслідки цього ганебного візиту посольств-донощиків, стверджував: "Перевіривши свідчення обох сторін, у Москві хоча й помітили, що Виговський не зовсім чистий, а Барабаш не зовсім несправедливий до нього, та все ж таки гетьманським посланцям виявили більшу вагу, ніж посланцям кошового. Це видно з того, що посланцям останнім вручили не такі цінні подарунки, як посланцям Виговського".
Так, Яворницький вірно помітив, що подарунки запорожцям були не такими цінними, як подарунки, якими ощасливлено гетьманців. Але я не поспішав би доходити висновку, що це є свідченням більшої довіри до гетьмана, ніж до кошового. Всі подальші події російсько-українських взаємин засвідчують, що це був лише досить далекоглядний тактичний хід. Гетьман мав в Україні значно більше влади і війська. І якби в Москві продемонстрували недовіру до нього, це одразу спонукало б Виговського до упереджу вальних заходів, власне, до військової та дипломатичної підготовки майбутньої російсько-української війни. Яка, як ми тепер знаємо, справді відбулася.
І ще одне. Не думаю, що Виговський подавав компромат на Лісницького тільки з бажання відвести підозру в тому, що в нього з Лісницьким занадто тісні та дружні взаємини. Можна не сумніватися, що, складаючи цього доноса, Виговський справді побоювався Лісницького, як можливого претендента на булаву. Вже сам той факт, що свого часу Богдан Хмельницький проголошував Лісницького наказним гетьманом України і навіть вручав йому гетьманські клейноди, перетворювало полковника Лісницького на людину, котрій козаки можуть довіряти, на яку можна покладатися. Отже Виговський, звичайно ж, прагнув зіпсувати в очах царя та його міністрів репутацію Лісницького, знехтувавши при цьому всіма послугами, на які той спромігся задля нього.
А в січні 1658 року в Україні розгорілася справжня громадянська війна, в якій, з одного боку, діяли війська, вірні гетьману Виговському, з іншого — запорізькі козаки, на чолі з Яковом Барабашем, та козаки, які підтримували головного опозиціонера — полтавського полковника Мартина Пушкаря.
Виговський спробував придушити цей бунт, пославши проти заколотників два загони урядових військ: козаків під командуванням Івана Богуна та найманців-іноземців під командуванням полковника Івана Сербина.