Походив він із сусіднього села, був однолітком Миколи і вчився з ним колись у гімназії в Тернополі. Мав він гарне худорляве обличчя з великими карими очима, хоч фігурою був досить непоказний, нижче середнього росту, трохи сутулий, худий і злегка кульгавий на одну ногу. (Цю пам'ятку він здобув на українсько-польській війні у 1919 році). Але всі ці фізичні вади скрашували його розум і дотепність. Він завжди був життєрадісним, веселим, говірким. Його любили товариші в гімназії, любили в армії майже всі, з ким він сходився ближче.
З Миколою подружився на військовій службі, а в Харкові дружба зробила їх нерозлучними. Дружина Владика, Надя, була дочкою кам'янець-подільського аптекаря. Вийшла заміж за Владислава, не палаючи надзвичайним почуттям, коли той був заступником голови губ-виконкому.
Перший раз він зустрівся з нею в аптеці її батька, куди прийшов офіціально, щоб перевірити його комору, бо надійшли відомості, ніби він ховає в себе деякі не-дозволені речі, і мало не зброю.
Владик поставив двох міліціонерів на сторожі, а £ам почав обшук. Проте далеко не дійшов, бо у першій же кімнаті, куди його повів старий аптекар, наткнувся на його дочку і там застряв. Дочка справила на нього сильне враження. Це була молоденька дівчина років вісімнадцяти, чорнява, кароока, з гарним кучерявим волоссям, повними рожевими устами і приємним ніжним голосом.
Познайомившись з дівчиною, він більше нічого не шукав. Посидів з нею для годиться з півгодини, потім відправив міліціонерів до казарми, сказавши, що залишається писати акт обшуку. А через тиждень розписався з нею в загсі.
Одначе це не зійшло йому даром. Почались розмови, плітки, дійшло до губкому партії. Владика обвинуватили в тому, що зловживав своїм службовим становищем і зв'язався з ворожим непманським елементом.
Обмежилось суворою партійною доганою, але дальше перебування в Кам'янці-Подільському стало неможливим. Він переїхав з молодою дружиною в Харків і став жити у тому самому будинку, де мешкав зараз Хома. Вселився туди, власне, за протекцією і стараннями Хоми, бо, повернувшись з Кам'янця, мешкав деякий час в готелі, потім кілька днів у Миколиній квартирі, це було для обох незручно, і приятель постарався знайти якомога швидше кімнату для приїжджих. Хома тепер мав змогу бувати у сусідів хоч і щодня. Він, як і Микола, був добре знайомий з Владиком і любив його.
Сміленькі стали другою сім'єю, яку, хоч і не часто, навідував Микола і приймав у себе. Першою були Лу-каші, після того, як Михайло одружився з удовичкою, у якої мешкав. Хоч Микола й любив свого веселого товариша Михайла, але навідувався до нього зрідка. А от до Владика його тягнуло. Він не хотів собі признатись, що вабить його до себе красуня Надя.
Коли ж остаточно переконався, що так воно і є, перестав бувати у Сміленьких. Тоді частіше почали з'являтись у домі Гаєвського Сміленькі. Микола інколи ловив на собі гарячі погляди чорних, млосних, східного типу очей Владикової дружини. І цього було досить, щоб почути себе знов у небезпеці.
Довгий час він жив уже спокійно, байдужий до душевних бур, і раптом знов нещастя само лізло в хату. Треба було перед ним рятуватись за всяку ціну, і то зараз, негайно. Але як?
"Поїздка, виїзд із Харкова,— прийшло йому на думку,— виїзд хоч на деякий час, щоб погасити в собі багаття, поки не розгорілось, щоб врятувати честь свою і жінки..." Він-бо дістав добру науку, не забути її довіку.
Не маючи ще конкретної мети, об'явив друзям, що їде в подорож — набратись свіжих вражень, а потім засісти до роботи над новим твором.
Вхопившись згарячу за цю не зовсім визрілу ідею, характерну, зрештою, для його запальної натури, він поволі почав остигати. Пішли роздуми, що дасть ця поїздка.? Чи оправдає себе? Чи потрібна вона? Чи не став він жертвою власної видумки? Може, з боку цієї цікавої
жінки не було й помислів, а він сам, своєю фантазією створив неіснуючу небезпеку, від якої хоче втекти. А коли б і була, коли б існувала така небезпека, чи ж не вистачило б сили поконати її на місці, не покидаючи помешкання, бо хіба поїздка, навіть на край світу, могла б запобігти нещастю проти його волі?
Одначе відмовитись від поїздки вже не можна було, і, як тільки усталилась літня погода, він зібрався в дорогу. Пропонував поїхати з ним до компанії Владикові, Хомі, але ті не могли — були зайняті на службі.
Через три дні він був уже в древньому Тбілісі. Оглянув найвизначніші пам'ятники казково прекрасного міста древньої столиці грузинського народу, найняв провідника і пішки рушив по Воєнно-Грузинській дорозі. Більше двохсот кілометрів пройшов, милуючись незрівнянними красотами Кавказу, його стрімкими скелями, глибокими міжгір'ями, бурхливими потоками. Не раз стояв мов зачарований над бездонними прірвами, перед ледівцями або перед альпійськими луками, вкритими килимами не бачених до того квітів. Його очі приковував до себе Казбек, вкритий білим саваном снігу, вид на сніжні верхів'я "Семи братів", його зір потопав у глибоких ущелинах, де протікали шумливі кавказькі потоки і ріки.
По дорозі оглядав старовинні грузинські собори, пам'ятники високої культури народу, фортеці, сторожові вежі. Його провідник — літній чабан, який, може, сотні разів у своєму житті проходив цією дорогою, доповнював ці спостереження оповіданнями, легендами, що їх утворив народ цього чудового краю.
Там, в горах Кавказу, Микола в котрий раз пригадав Могильницький ліс і саме той час, коли у них на квартирі стояли російські солдати, а між ними Костя Нада-рашвілі.
"Де він тепер, цей красень грузин? Чи живий ще?"
Микола спитав свого провідника, чи не знає він випадково людини з таким прізвищем. Провідник сказав, що в Грузії таких прізвищ багато.
"Чи доведеться коли зустрітись?" — думав Гаєвський. А вітер із-за скелі: "Мабуть, ні, мабуть, ні!"
До повернення в місто Микола побував у знаменитих тбіліських лазнях з природною гарячою водою, відвідав знайомого поета, а ввечері в одному з погребків влаштували на його честь банкет, на якому присутніх було до п'ятдесяти письменників Тбілісі. Він тоді побачив, як виглядає такий банкет у східному, а власне, у грузинському стилі, де не буває жінок, а веселяться самі чоловіки, де ллється рікою чудове грузинське вино, бо нема в світі таких гостинних господарів, як грузини.
Керівником того вечора — тамадою — був відомий поет Грузії.
Микола був щасливий. В його особі грузини шанували молоду радянську літературу України.
Повернувшись з подорожі додому, помешкання, як і сподівався, застав на замку. Ключі були у Сміленьких, які обіцяли навідуватись до його помешкання під час його відсутності.
— Сьогодні вже був хто від них? — спитав Микола.
Двірничка, вітаючи його з приїздом, сказала, що була Надія Яківна, без чоловіка. Довелось іти по ключі.
Микола йшов і думав, щоб застати Владика, бо боявся зустрічі сам на сам з його дружиною.
На жаль, не застав. Виявилось, що Владик виїхав як пропагандист на село, де зараз завершувано колективізацію.
— Владик поїхав туди охоче,— оповідала Надя.
Микола вірив, що це правда. Село переживало небачену в історії революцію: ліквідацію куркульства як класу на базі суцільної колективізації.
Надя зустріла Миколу радісно, проте не пустила до кімнати, поки не переодягнулась. Розмовляли через зачинені двері: він стояв у кухні, вона — в кімнаті.
— Ви б дали мені ключі, не відчиняючи дверей,— просив Микола,— бо я і не вмився з дороги.
Але Надія Яківна і слухати не хотіла.
— Що ви! Де ж би я вас випустила з хати голодного. Руки помиєте і у нас.
Даремно Микола просився, клявся, що їсти не хоче, Надя була невблаганна.
Нарешті запросила гостя до кімнати. Микола привітався і мимоволі опустив очі долу. Надя була в такому легкому платті і так неприховано оголена, що він вирішив негайно повернути до виходу.
— Куди ви? — злякалась Надя.
— Додому.
— Чому? Поясніть.
Микола глянув на її злякане обличчя і розсміявся.
— Чого ви? — спитала мало не крізь сльози молода жінка.
— Надю! — почав Микола.— Надіньте інше плаття.
— Чому? — щиро здивувалась вона.—Я думала, що вам сподобається, воно ж цілком пристойне...
— Ось що, Надю,— промовив Микола.— Ми не маленькі з вами, і я буду говорити відверто. Я поїхав у подорож, щоб відійти подалі від спокуси, точніше від вас.
Надя здивовано підняла брови.
— Так, так,—продовжував Микола.—Не вдавайте здивування. Ви чудесно бачили і знаєте, що мені подобаєтесь. Але ви жінка мого друга, якого я дуже люблю і шаную. Обікрасти його, навіть коли б він і не знав, я не хочу. Я ще не втратив совісті.
Надя слухала його мову, сильно червоніючи.
— Пробачте,—промовила вона.—На якій підставі ви робите такі далекосяжні висновки? Про яку кражу йде мова?
— Ви знаєте.
— Нічого я не знаю. Ви занадто самовпевнені, Миколо Степановичу. Даремно ви гадаєте, що вам варт тільки поманити пальчиком, і я б пішла за вами.
Микола мовчав, потупивши очі. Він не знаходив, що сказати.
— Чого ви мовчите? Микола взяв себе в руки.
— От, що, Надю, може, й справді я задалеко загнався, але ви, знаючи, яке на мене робите враження, не повинні були кокетувати і... спокушати. Ви кажете, що я самонадіяний, а чого ви одяглись так визиваюче нескромно до зустрічі зі мною?
— Що ви вигадали! — запротестувала Надя.— Яка нескромність? Це звичайне літнє плаття!
Микола поблажливо похитав головою.
— Я й на думці ніколи не мала зрадити чоловіка,— сказала Надя,— а що ви боялись за себе, то це справа ваша.
В мові її було чути образу. Вона вийшла.
Микола стояв ні в тих ні в сих, не знав, чи має чекати, чи йти геть. За кілька хвилин Надя увійшла в скромній білій сукні. Була ще трохи схвильована, старалась не дивитись у вічі. Розмова не клеїлась. Гаєвський встав, його більше не затримували. "І не треба було далеко їздити, щоб дістати такого прочухана від жінки,— думав Микола і усміхався сам до себе, виходячи з помешкання Сміленьких.— Враз отверезила, наче цебром холодної води облила. Спасибі, Надю!"
Повернувся додому задоволений з себе, веселий. В першу чергу вмився, відчинив вікно в кабінеті і почав переглядати пошту. Було багато газет, які приходили під час його відсутності. На таці лежала купка листів. Серед них і від Зої Іванівни.