Проте, зустрівшись з досить сильним військом гетьмана Самойловича, що зумів залучити й загін московитів, Суховій обмежився кількома дрібними розвідувальними сутичками і відступив на Запоріжжя.
Й ось тут Іван Стягайло знову потрапив під вогонь критики. Частина козаків, яка підтримувала Суховія, звинувачувала кошового в нерішучості і небажанні об'єднатися з Суховієм, проти Самойловича, щоб разом визволити Україну з-під Московії. Інша ж частина, навпаки, звинувачувала його в тому, що дозволяє Суховієві формувати свої загони за запорізьких землях, і не здатен потурбуватися про долю Січі. Адже вони розуміли, що двадцять років "Бахчисарайського миру" з татарами на засадах російсько-кримського договору стане для них катастрофою.
Оця вічна поділеність козаків на промосковську, прополь-ську, а в окремі періоди ще й протурецьку (прокримську) партії заважала кошовим отаманам сконсолідовувати і січовиків, і городове козацтво — навколо Січі. На перший погляд, може здатися, що кошовий Іван Стягайло поводився занадто обережно і нерішуче. Але саме ця його обережність та поміркованість певний час дозволяла стримувати запорожців від участі в боротьбі претендентів на гетьманську булаву, і в такий спосіб притлумлювати перші вибухи "Великої руїни" у до якої, врешті-решт, вся ця боротьба призвела. Тому й до оцінки діяльності Стягайла в ролі кошового ми повинні підходити з цією, історичною міркою.
У вирі цієї критики січовики зібрали — десь у двадцятих числах — кошову Раду і позбавили Івана Стягайла клейнодів кошового, замінивши його Трохимом Волошанином, який обіцяв дотримуватися більш незалежної і щодо Московії, і щодо гетьмана Самойловича, позиції.
Відсторонення Стягайла від керівництва Січчю викликало різке невдоволення гетьмана І. Самойловича, яке було засвідчено його листом новому кошовому та січовій старшині. Занепокоївся і цар Московії Федір Олексійович, який наполягав на тому, щоб Самойлович послав на Січ своїх старшин, аби вони з'ясували, чому, з якої причини козаки усунули від влади Івана Стягайла, який, судячи з усього, цілком влаштовував і царя, і гетьмана. І гетьман послав таких людей. Одначе Рада вже відбулася, рішення було прийняте, і відмінити його не можна було.
Іван Нечай, полковник Визвольної армії, полковник білоруський, відомий дипломат.
Протягом цілого свого життя полковник Іван Нечай (р.н. невід. — помер після 1663) перебував у затінку слави свого знаменитого брата, народного героя Данила. Звичайно, можна сказати: "Така його доля". Але, придивившись до деяких вчинків і бойових подвигів цього Богданового соратника ближче, починаєш жалкувати, що для нас він і досі з братового затінку не вийшов. Бо навіть коли йдеться про те, що зробив саме він, сучасники наші, в кращому разі, плутають його з Данилом Нечаєм, або ж просто не можуть уторопати, про кого мова.
Як і Його брат, Іван Нечай одразу приєднався до повстанців, і справно служив офіцером Визвольної армії Хмельницького. Але згодом гетьманові сяйнула думка, що цей досвідчений, відданий народній справі чоловік, брат славетного полководця, міг би з гідністю виконувати обов'язки посла. Починаючи повстання, Хмельницький, як ми знаємо, залишив у Криму свого старшого сина — Тимоша — і як представника козацтва при дворі хана, і як заручника, що мав гарантувати вірність гетьмана домовленостям з Кримом. Ясна річ, дипломатичні зв'язки з Бахчисараєм цим не обмежувалися. Час від часу гетьман посилав туди свої посольства. Але з 1650 року при дворі Махмет-Гірея з'явився постійно акредитований посол. Ним став Іван Нечай.
Усе повстання Хмельницького проходило під знаком союзу з кримськими татарами. Союзники це були ненадійні. Раз у раз вони зраджували гетьмана, не цуралися самочинних нападів та руйнацій, перекидалися на бік Польщі, проте, зрештою, іншого тактичного союзника, який би не тільки допомагав у боротьбі з поляками, а й хоч сяк-так убезпечував південні кордони України, Хмельницький не мав. Ось чому гетьман міг довірити дипломатичну місію в Криму тільки дуже близькій, надійній людині.
Полковник Іван Нечай був саме таким — надійним і близьким. Вже хоч би тому, що молодша гетьманова донька Олена обрала собі його за чоловіка. Якщо зважити, що за цей період відносини з Кримом складалися по-різному, час від часу набуваючи загрозливих і навіть трагічних відтінків, то можна зрозуміти: Нечаєві доводилося докладати чимало зусиль, щоб і ситуацію переломити і самому під гарячу ханову руку не потрапити. Місія Богданового зятя в Бахчисараї тривала по 1653 рік. По тому, повернувшись в Україну, він виконував різні дипломатичні доручення, певний час перебував при гетьманові чи то в ранзі ад'ютанта, чи то офіцера з особливих доручень.
Судячи з усього, бойового офіцера таке становище не влаштовувало, і 1656 року він знову очолив полк. А, щойно дійшла звістка, що в Білорусії, під час облоги Старого Бихова, загинув Іван Золотаренко, гетьман скерував Івана Нечая туди, надавши йому доти незнаного чину "полковника білоруського". На практиці це означало, що, по суті, Нечай стає керівником усієї території, що перебуває, чи й надалі перебуватиме, під контролем українських військ, тобто намісником гетьмана в Білій Русі.
Доручення це було нелегким з кількох причин. По-перше, Нечай та його воїни відчували постійний натиск литовсько-польських військ і певної частини білоруських аристократів, що залишалися вірними Речі Посполитій і Великому Князівству Литовському. По-друге, за всіма порухами українців у Білій Русі ревно стежили росіяни, які вперто не бажали визнавати будь-якого впливу України на життя цієї території. Вже тоді росіяни чомусь вважали, що право впливу на білоруські землі і справи мають тільки вони. Але в тому й річ, що білоруські повстанці, селянство, навпаки, намагалися брати приклад з козаків. Тим паче, що Нечаїв попередник Іван Золотаренко всіляко сприяв запровадженню в Білорусії козацького ладу та козацьких звичаїв. Білоруські повстанці почали навіть заводити собі на головах оселедці та оголошувати себе козака ми-запорожцями.
Іван Нечай повів справу свого попередника далі. Він відтіснив литовсько-польські війська від кордонів і аж до 1659 року, власне, вже й по смерті гетьмана Хмельницького, правив отаким собі юридичне но оформленим білоруським князівством.
Смерть гетьмана, і боротьба за булаву, що спалахнула одразу після неї, на певний час вибили І. Нечая з сідла. З одного боку він мав ніби підтримувати кандидатуру Юрія Хмельницького, та, водночас, як тверезий політик, розумів, що той іще не готовий узяти на себе керівництво державою. До того ж, мало не всі інші претенденти на булаву, через родинні зв'язки, теж виявилися не чужими йому людьми. Подробиць його тогочасного життя і дій до нас майже не дійшло, проте відомо, що, повернувшись в Україну, полковник Нечай рішуче підтримав гетьмана Виговського. Зокрема, він був учасником великої ради в Гадячі (вересень 1668), яка ухвалила новий українсько-польський договір, що передбачав союз із Польщею на рівноправних засадах. Цей договір, як відомо, сприйняли в нашій державі неоднозначно. Він послаблював залежність України від Росії, але посилював залежність від Польщі чи, принаймні, зближував з нею.
Іван Нечай опинився серед тих, хто підтримав цю угоду не лише політично, а й збройне, взявши участь у конфлікті з Росією та прихильними до неї українськими військами, якого окремі історики не без підстав називають "українсько-московською війною 1659 року*. Під час однієї з битв цієї війни, що точилася з перемінним успіхом, Іван Нечай потрапив у полон до росіян. Його заслали до Тобольська. Можна не сумніватися, що від смертної кари його врятувало тільки те, що він був зятем Б. Хмельницького, і росіяни — з політичних міркувань — мусили зважити на це. Остання згадка про нього датується 1663 роком.
Юрій Хмельницький, гетьман України.
Молодший син Богдана Хмельницького Юрій (н. 6л. 1641-помер 1685)опинився на гребені політичного життя України немовби й не зі своєї волі. Слава його батька підказувала українським державотворцям, що прізвище юного спадкоємця може стати символом, навколо якого об'єднається нація, і не виникне боротьби за владу. Не спиняло їх навіть те, що на час смерті гетьмана Юрієві минав лише шістнадцять, та видно було, що Юрій Хмельницький не готовий до виконання своєї святої місії. Слабкий фізично, слабкої волі і не аж надто гострого розуму, він у ролі гетьмана не дуже подобався навіть тим, кому справді хотілося, щоб булава припала саме за спадковістю. Військовий досвід його теж був незначним. Щоправда, під наглядом наказного гетьмана І. Золотаренка, він побував у поході на Білу Русь і, на подання свого наставника, навіть дістав відзнаку — Грамоту російського царя. Фактом, хоч і не дуже відомим, є також те, що невдовзі перед смертю гетьман виряджав Юрія в похід і проти поляків — з корпусом Григорія Лісницького.
До речі, з цим походом пов'язане дещо цікаве. Благословляючи корпус у бій, Б. Хмельницький дав Лісницькому — полковникові миргородському — булаву і бунчук. Інакше кажучи, зробив його наказним гетьманом. Коли ж похід скінчився, Хмельницький уже помер, і полковник відмовився оддавати клейноди — сподівався вручити їх І. Виговському і допомогти йому запосісти гетьманство.
Хроністи кажуть, що гетьман Хмельницький не мав твердого наміру передавати владу своєму синові Юрію, оскільки добре бачив, що це не найкраща кандидатура. Та все ж піддався на намову найближчого оточення, маючи на увазі, що регентом при ньому буде досвідчений у справах політичних генеральний писар Іван Виговський.
Одначе Виговський не збирався ділити владу з Юрієм і швиденько подбав про те, щоб юного гетьмана спровадили на навчання до Київської духовної академії, нехай, мовляв, набирається розуму, а сам скликав раду, на якій гетьманом обрали його. Тобто, по суті, вчинив двірцевий переворот.
Декому з полковників та інших офіцерів це не сподобалося. Зокрема, М. Пушкарю й кошовому отаманові Я. Бара-башу.
Після тривалих і складних політичних інтриг, супротивникам І. Виговського пощастило скликати в селі Германівці свою "Чорну Раду". На ній Виговського позбавили звання гетьмана.