Я вийшла назустріч йому в сіни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить, не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо; дивлюсь і я, та не тямлю, хто такий оце з довгими, сивими вусами. А далі як промовив він: "Не пізнаєш, Палажко?" — так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді як крикну: "Братику мій, Тарасе! де ти взявся!" — та так на груди йому і впала. Обнімає він мене, цілує, сльози йому так і капають, а нічого не говорить, мовчить".
Розпитавшись про життя, Тарас пішов оглянути батьківський двір і сад. Тринадцять літ не бачив він їх, не бачив родичів і рідного села, але переміна невелика! Та сама хата, що й була, з чорним димарем, тільки трохи похилилася, та біля причілка нема вже яблоні, біля котрої був колись квітник "незабутної сестри Катерини, його няньки ніжної": яблоня всохла, зрубали її; всохла і розлога верба, що стояла біля воріт, а все останнє по-давньому; кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Тарас посидів трохи в саду коло ручая, потім пішов до сестри Ірини.
1032 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 460.
"Була я тоді на городі, — розповідала д. Чалому Іри-/499/на Григорівна 1033, — грядки копала. Дивлюся — біжить моя дівчинка: "Мамо, мамо! вас якийсь Тарас кличе. Скажи, каже, матері, що до неї Тарас прийшов". "Який Тарас? — питаю, а сама і з місця не рушу. Аж Ось і сам він іде".
"Здрастуй, сестро!"
Я вже й не пам’ятаю, що зо мною діялося тоді! От ми сіли на призьбі, він, сердешний, положив голову до мене на коліна, та все просить, щоб я розказувала про своє життя гірке. От я й розказую; він, покійничок, слухає, та все додає: "Еге ж! так, сестро, так". Наплакалася я доволі, доки розказала до кінця, як мій чоловік вмер. Тарас встав, подивився на небо, перехрестивсь і каже: "Молись, сестро! Молися, і ти вільна, і я вільний".
"Ти вільна" — се значило, що вона повдовіла і позбулася свого чоловіка п’яниці.
"А коли ж ми всі будемо вільні від панів?" — спитала Палажка.
Тарас махнув рукою і мовив: "Ще, сестро! до того не раз тебе виб’ють на панщині..."
Другого дня Тарас пішов до церкви. З церкви він прийшов до батьківської хати з своїми старими, ще шкільними товаришами Тарасом Гончаренком і Петром Бондаренком. Небавом поприходили інші люди та все розпитували у Тараса: чи скоро вийде сподівана воля?
Увечері (29 червня) Тарас пішов до попа отця Григорія Кошиці: він хотів більш за все побачити старе своє кохання Федосію Григорівну. Але вона й не вийшла до його, "щоб не завдавать серцю жалю".
З Кирилівки Тарас поїхав до свояка Варфоломея Шевченка. По дорозі заїздив в Моринці, оглядав церкву всередині і, казали мені люди р. 1891, щось малював. Що саме він малював? Певне, вид з церкви або з іконостасу, але я про те не довідався і не скажу, чи був, чи є який малюнок з Моринець між тими, що лишилися по смерті художника.
1033 Чалий, с. 139.
VI
Про приїзд Тараса в Корсунь 1034 до Варфоломея останній розповів так 1035: "В червні бачу я, щось приїхало до моєї кватери простим возом парокінь.
1034 З Кирилівки до Корсуня верстов 25.
1035 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 27.
На возі сидить хтось з ве-/500/ликими сивими вусами. На йому сіре парусинове пальто і літній бриль. Бачу я, той приїзжий минув двері до моєї хати, що були з вулиці, та йде до брами. Я подумав, що то, мабуть, хтось з тих, що шукають собі служби в околицях, одначе серце моє щось неспокійно тьохнуло, і я якось інстинктивно вибіг на вулицю, щоб зустрінути приїжджого. А він тим часом встиг перейти через двір та через другі двері в сіни. Я вернувся, дивлюся — він відчинив двері в хату та й каже до мене: "Ну, познавай же!" Я й не стямився!
"Батьку ти мій рідний!" — скрикнув я і прожогом кинувся йому на груди. То був Тарас. Ми мовчали та тільки, обнявшись, ридали, мов діти. Вибігла моя жінка та й собі в сльози. В ту годину усі ми ніби оніміли. Так ми стояли, аж доки не прийшов Тарасів фурман і не спитав, що йому робити. Тарас закватеровав у мене на увесь час, доки думав пробути на Україні. "Так, так, братику, — говорив він, — у тебе, у тебе буду я, на всій Україні ніде і ні в кого не буде мені так тепло, як у тебе".
У мене вже була нагода говорити, що Варфоломей до своїх споминок про Тараса позаводив чимало такого, чого дійсно не було і не могло бути. Тепер знов мушу сказати дещо про непевність Варфоломеєвих споминок. В одному місці навіть д. Чалий глянув на їх скептично і назвав їх "доволі безбарвними". У мене виникає непевність не тільки про приятельство і дружні відносини Тараса до Варфоломея до часу останнього приїзду поета в Корсунь. Якось воно чудно, що за всі 13 літ, з того часу, як Тарас останнім разом перед засланням був в Кирилівці, приятелі і свояки ні разу не перекинулися ніже єдиним словом! Правда, що Тарас не обзивався і до рідних братів, і до сестри, але се могло бути через те, що вони люди темні, неписьменні, крепаки і трудно було сподіватися від них відповіді. Що інше Варфоломей, людина письменна, занадто обачна, занадто спостережлива і метка; чи написати самому до Тараса першим, чи відповісти на його лист, — се не становило про його жодної трудності. Чом же вони не листовалися? Чом Варфоломей за увесь час перебування Тараса в Азії ні разу, ніже єдиною копійкою не запоміг йому? А у його була спромога вислати хоч раз на рік кілька карбованців.
Оті думки примушували мене вистежити скільки можливо, коли саме Варфоломей спізнався з Тарасом особисто: чи до заслання останнього, чи вже після заслання. Тарасів небіж Прокіп Шевченко казав мені, що дядько спізнавсь /501/ з Варфоломеєм особисто лише під час останнього приїзду свого в Кирилівку. Але уважаючи на те, що під той час Прокопові не було ще й 6 літ, я не покладався на його, а з певного джерела (з метрики) довідався, що Тарасів брат Йосип побрався з Варфоломеєвою сестрою Мотрею 28 вересня р. 1841, коли Тарас був у Петербурзі. Значить, особисто він спізнавсь з Варфоломеєм не раніш р. 1843. Але знайомість їх до р. 1859 була тільки знайомість, а до щирого приятельства не доходило тоді у них.
В споминках Варфоломеєвих бачимо такі очевидні невірності, що дивуємось, як він відважився писати їх і друковати. Сам він каже, що Тарас приїхав до його в кінці червня. Запевне відав Варфоломей, що Тараса арештовано тим разом в половині липня; Тарас після арешту вже не вертався ні до Кирилівки, ні до Корсуня; не вважаючи на се все, Варфоломей каже, що "Тарас під час того приїзду прожив у його в Корсуні місяців зо два або, може, трохи менше"1036.
Річ певна, що коли б і не трапилася Тарасові та пригода, що не дала йому перебути в Каневському і в Звенигородському повітах більш двох тижнів, то й тоді б він не прожив у Варфоломея двох місяців, бо сього у його і на думці не було. В листі до Лазаревського з Межиріч 10 липня 1859 1037 він писав, що думає виїздити вже в Гирівку (Конотопського повіту, де жила неня Лазаревських). До всього сього не можна мені не зауважити ще й от що: Варфоломей Шевченко служив того часу за управителя чи за оконома у князя Лопухіна, значить, чи хотів, чи не хотів, а мусив орудовати і орудовав крепацькими "душами". Не треба нагадувати, як Тарас дивився на крепацтво, на працю їх на панів і на всяких панських сіпак.
1036 Ibidem.
1037 Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 18.
Отже, чи захотів би він сидіти в Корсуні і щодня бачити, як його свояк і приятель, його названий брат, що й сам був колись крепаком, жене на панщину сотні таких же многострадальних молодиць, як і Ірина Григорівна! Ні! певна річ! на такі добровільні муки Тарас Григорович не пішов би!
І дійсно, бачимо, що в Корсуні у Варфоломея Тарас пробув тільки ледві кільки день.
Перебуваючи в Корсуні, Тарас, каже Варфоломей, вста-/502/вав вельми рано, о 4 годині, і йшов гуляти в лопухинський сад та в парк 1038.
Сад в Корсуні, перерізаний річкою Россю, з її прегарними гранітовими берегами, з її прозорою водою, порогами і водоспадами, така чарівна місцевість, що не можна було Тарасові-художникові і поетові не надитись туди. Він вибирав в саду затишний куточок, сідав на камені й малював краєвиди до самого обіду... "Здається, — каже Варфоломей 1039, — не минув він ні одного куточка, щоб не змалювати його в своєму альбомі". Я ладен сьому йняти віри, одначе не відаю, кому дістався той альбом, і ніколи не траплялося мені чути, щоб у кого-небудь були Тарасові малюнки з краєвидів корсунського саду.
Траплялося, каже Варфоломей, що Тарас їздив з ним в поле дивитися на роботу (на косовицю або на жнива) і, їздячи, завжди звертав його увагу на те, щоб якомога більш заводити машин, "щоб більш працювала пара, а менш людські руки" 1040. Я певен, що таких поїздок було вельми, вельми мало. "Їздячи, Тарас інколи розкаже, було, дещо з свого тяжкого життя на засланню, але як розкаже? Почне, скаже кільки коротких, рваних слів та й годі". Він не любив ворушити свого давнього лиха", — так каже Варфоломей. Що Тарас не любив розповідати про своє заслання — річ се відома і певна, і ледві чи розповідав він Варфоломеєві навіть і те, що написав останній в своїх споминках. Факти, подані Варфоломеєм, які він чув би то з уст Тараса, занадто вже сухі і ще більш непевні: хіба ж можна допустити, щоб Тарас розповідав таку нісенітницю, що "його з Петербурга заслали р. 1847 прямо за Арал"?? Дивує мене ще й от що. Небавом по смерті Тараса Варфоломей подав д. Чалому свою переписку з поетом, а д. Чалий надруковав її 1041. Чом же тоді Варфоломей не розповів усього того, що чув від Тараса про його заслання, а заходився згадувати і друковати через 16 років після Тарасової смерті 1042?
1038 Про корсунський сад дивись мою статтю в "Зорі" [1862. — № 5] "Подорож в рідні села Шевченка;.
1039 Правда. — 1876. — [№ 2]. — С. 64.
1040 Правда. — 1876. — [№ 2]. — С. 64.
1041 Основа. — 1862. — [Кн. VI. — С. 5 — 25].
1042 Правда. — 1876. — [№ 2]. — С. 65.
"Тарас любив, — каже Варфоломей, — жити сем’янином". Бачачи родинне життя, він не раз казав Варфоломеєві: чи сподобить то Господь мене завести своє кишло, /503/ хатину і жінку та діждати дітей. "Часто ми, — каже Варфоломей, — розмовляли про се діло, і Тарас прохав мене знайти йому місце задля оселі й дівчину.