Понесли вже!
Карналь глянув уздовж широкої вулиці і в самому її кінці, коло нового Будинку культури, побачив усе.
Тисяча людей. Мідні труби оркестру. Червона труна в повітрі. Нічого не встиг сказати жінкам. Упав у машину. Безмовно гукнув: туди!
Юрій теж бачив. Перелякано вдивлявся в тисячний натовп. Не міг збагнути, де могло взятися тут стільки людей. Чи зібралися вони з усього степу? Не помітив глибокого бакая посеред вулиці, машину кинуло високо вгору, вона впала на землю вже, мабуть, розбита дощенту, але покотилася далі, скреготнула гальмами перед самим отим натовпом, уся тисяча (а чи, може, дві, десять тисяч) облич повернулися, глянули в його бік, глянули на Карналя, як він знеможено вилазить із "Жигулів", як затерпло стає на ноги, як невидюче ступає — по м'якій пилюці — повз усіх, крізь широкий прохід, що утворили для нього люди, йде до батькової труни, яку поставили на машину, щоб везти до кладовища, бо сонце вже заходило загрозливо й швидко, а звичай мав бути дотриманий і збережений так само, як дотримуються його оті жінки, що омивають покійника, востаннє змивають йому голову, споряджають на той світ так само чистим і чесним, як прожив він своє довге трудове життя на цій землі, серед цих людей.
Перед машиною побачив Одарку Харитонівну. Старенька, пригорблена, щось шепотіли її пошерхлі, запечені вуста, здається, втішали його, Петра Карналя,— хоч нерідного, але ж її сина. А поряд — Людмила, якась незвичайно висока, в чорному шкіряному костюмі, в чорній важкововняній шалі, постаріла на цілі десять років. Виплакані очі, червоні, мовби рана,— без дна... її підтримували двоє чи троє. Здається, його дядько Дмитро, здається, тьотя Галя, двоюрідний брат Ігор, Зінаїда Федорівна, товариш дитинства Василь Гнатович... Власне, знав усіх тут, озирнися лиш, глянь на людей, на їхні обличчя, на їхні руки, все згадаєш, бо й не забував ніколи, і вони тебе згадають, бо теж не забували та й не забули. Людмила впала на груди Карналеві.
— Батьку!
Карналь тримався. Пригорнув доньку. Поцілував її сльози. Обійняв мачуху.
Тоді підійшов до машини.
Матір його везли колись кіньми. Коні били копитами по його маленькому серцю. Тепер хурчав мотор. Притишено, сумирно, винувато. Бах-трах! Машиною — в прах. Цивілізація. Та сама, що він відстоював її майбуття ще три дні тому. Кузов машини з повідкиданими, мов заломленими, бортами. Ніби руки у відчаї. Червона труна. Пізні осінні квіти. Мармуровий полиск вспокоєного батькового чола. Трудові медалі на червоних подушечках. Коло узголів'я скоцюрбилася стара жінка. Прокопиха. Оплакує всіх у селі вже півсотні, а може, й усю сотню років. Машина тихо рушила. Хтось підсадив Карналя. Він сів коло труни, зібгався калачиком, як малий хлопчик. Перед батьками—завжди недорослі. Поцілував батькового лоба. Вдарило неземним холодом, ніби від усіх пам'ятників світу. Батьку, чого ж ти такий холодний? Це я, Петрик! Устиг, прилетів, при-мчав. БатькуІ
Муркотів мотор. Шерех сотень ніг.
Карналь ще тримався.
Люди шепотіли. Він усе чув. "Отак і свою маму він ще маленьким... Сиділо коло маминої труни... А тепер коло татової... Кажуть, уже й академік... Та — однаково — дитина..."
Стара Прокопиха примовляла: "Та відкрий же оченьки, та глянь, хто коло тебе! Так же хотів побачити синочка хоч перед смертю, та не побачив, а тепер же синочок та уже й коло тебе, а ти й не подивишся, і не споглянеш. Хіба ж надивився на білий світ, що вже й не хочеш очей відкрити? Та й хіба наробився, що склав свої рученьки горьовані! Та чи вже й наговорився, що не скажеш і слова до свого синочка? Та хіба надбався за свого синочка? Та хіба надбався за людей, що вже й про дитину свою не подбаєш більше?.."
Карналь ще тримався.
Через Педанівську балку, вічно заболочену, машина проїхати не могла. Звернути окільно, щоб степом, не було вже коли. Далі понесли труну на плечах. Карналь узявся першим. Його обережно відтрутили. "Тобі не можна, Петрику. Не велить звичай".
Він і далі тримався.
Сонце вже лежало на вечірньому прузі. Затрималося ніби для того, щоб востаннє присвітити людям у їхньому сумному ділі. Тужний похід вибрався з Педанівської балки на пласку простору гору. З одного боку Педанівська балка, з другого — темне море понаддніпровських лісів, ще далі безмежжя води, на далекому куцеволівському березі низка перших вечірніх вогнів. Гарне місце вибрали озеряни для свого останнього спочинку. І Дніпро, і кручі... Могилу батькові викопали коло обеліска з війни. Під ним покоїлися ті, хто визволяв село в сорок третьому. "Рядовий Майоров і 96 воїнів". Дивне зіставлення: Майоров, а рядовий... Загинув зовсім молодим, як і його дев'яносто шість товаришів. Щоб умирали тут тільки дідами. Ох, Майоров, Майоров, як завинили ми перед тобою на віки цілі!
Карналь тримався щосили. И над силу.
Та коли опустили труну на горбик свіжовикиданої з ями землі, коли мимоволі зазирнув у могилу й побачив, яка вона по-степовому безмірно глибока, безнадійно-бездонна, упав коло мертвого батька на коліна й заплакав тяжко, невміло, рвав серпе собі й усім. Батьку мій, батьку, ридаю над тобою в своїй самотині, без тебе, без тебе назавжди, навіки! Батьку!
Його тихо втішала мачуха, .підводила з колін Людмила, навіть Юрій стояв поряд і бурмотів: "Петре Андрійовичу, Петре Андрійовичу, ну прошу вас, ну не треба... Петре Андрійовичу, дорогий..."
Треба було триматися.
"О, серед нас було стільки орлів, що хитали небо, мов стріху дідівських осель, та й вони на материнських могилах безкриле ридали, склавши обпалені крила на віко труни..."
Карналь нарешті став розпізнавати обличчя. Побачив Олексія Кириловича, свого заступника, молодого доктора наук Галь-цева, надію науки і надію його, Карналя (Гальцев скромно відмахувався: "Надію стародавні греки вмістили серед лих, які впали на людство з скрині Пандори, це зло різнилося від інших тим, що його уважано за добро. Воно особливо підступне, бо цим словом називається те, чого немає і не знати, чи й буде"), Мишка-лісника, його Шурку, Федора Левковича, секретаря райкому Миколу Федоровича...
Сонце вже сідало за обрій, але стало мовби світліше, світилося все довкола, тиша раптом запала така, ніби вляглися усі вітри, зникли всі шерехи, зітхання, шепоти. Зінька відкрила траурний мітинг, надала слово секретареві територіальної парт-організації Василю Гнатовичу. (Ох, Василю Гнатовичу, Василю, Васюню, сковзалися колись з тобою босяка на радощах, що Резерфорд розщепив атомне ядро, а батьки наші однаково вмирають і після того...). Він говорив довго і з несподіваною для Карналя пристрастю. Розповідав, як Андрій Карналь організовував перший у їхньому селі колгосп. Як ще в громадянську ховав комиезамівські документи від банд. Як у час окупації не скорився фашистам. Як завжди вмів працювати. Як любив людей і як любили його діти. Один із найстаріших і найшановані-ших. Фундатор. Ветеран.
Говорив доктор наук Гальцев. Більше про нього, академіка Карналя. Розповів, може, вперше цим людям, ким став їхній земляк, син цього простого сільського чоловіка, на похорон якого (небачене й нечуване діло!) зійшлося усе село, навіть матері з немовлятами!
Клялися перед могилою Андрія Корнійовича Карналя піонери.
Карналь тримався. Навіть тоді, коли востаннє поцілував за-хололе — все в неземному холоді — батькове чоло і коли жорстокі молотки озвалися сухим тупим стуком — забивали віко труни.
Опускали домовину на довгих рушниках, як велів давній звичай, за звичаєм кожен підходив до могили, кидав жменю землі. Взяв і Карналь жменю сирої землі, нахилився над ямою, а висипати на батька не міг — не розчіплялися зведені судомою пальці. Земля сипалася й сипалася з людських рук, аж дзвеніла, жорстока, зовсім чужа якась земля, зовсім не схожа на ту, на якій він народився, бігав босим у коротенькій сорочині. Вона билася об труну, як об його серце. Звук тяжкий і болісний. Початок забування. Цю землю, яка забирала в нього батька, він умить зненавидів і вже знав, що ніколи не простить її жадібності, зажерливості. "Альфо і омего, колиско й мавзолею,— земле,— з тебе пішов і в тебе вернусь. Власні планети ліплять жуки-скарабеї. Ат, суєта... З тебе пішов і в тебе вернусь..."
А та давня і вічна стояла в нього перед очима в молодій красі, єдина в світі, дивувала й чарувала. Ночі золоті від ясних зір; могутня рослинність у широких плавнях; тисячолітні дуби на Тахтайській горі, палені блискавицями, але вічні в своїй твердості; безмежні розливиська дніпровських весняних вод і мільйонношумний посвист пташиних крил над ними; вільготні ночі з таємничими згуками в їхніх глибинах і споконвічними ляками, буйнішими за найдикішу уяву; радісні світанки, які несуть надію; шовковий полиск вітру над сонячними полями; дух холодних отав восени; зими білі, як лебедине крило,— ні забути цього, ні розлучитися з ним.
Темніло швидко, гнітюче, нестерпно, але Карналь мовби прозирав крізь темряву, бачив виразно, до болю в очах усіх, хто підходив, щоб підтримати його, бачив високу піраміду з вінків на батьковій могилі, яка зрівнялася своєю висотою з обеліском рядового Майорова і його дев'яноста шести товаришів. Болісні обеліски пам'яті.
Рідні обступали Карналя. Людмила з Юрієм, мачуха, дядько Дмитро і тітка Галя, двоюрідний брат Ігор, ще один брат Женько, племінники, здається, навіть онуки. Мався б ти бути старим, Карналю, а почуваєш себе невтішним у горі хлопчиком.
Підійшов секретар райкому партії Микола Федорович, обняв Карналя, схилився йому на плече. Дядько Дмитро пробурмотів десь у темнощах:
— Комуністи не плачуть!
Ох, плачуть, дядьку Дмитре, плачуть! Бо ж вони — найлю-дяніші з людей!
Олексій Кирилович, невидимий і мовби неприсутній, прошепотів, що є машина. Карналь нерішуче промовив:
— Може, пішки?
Хтось сказав, що можна й пішки, але ліпше машинами. Бо вже ніч. А на садибі ждуть люди. Багато вже туди поїхало. Пом'янути діда Андрія. Як велить звичай.
Юрій разом з Людмилою теж підійшли, Юрій несподівано прошепотів:
— Простіть, Петре Андрійовичу. Карналь не збагнув:
— Що?
— Простіть усе.
— Не розумію тебе. Навіщо ці слова?
— Тут я зрозумів стільки, що й за ціле життя б не... Простіть...
Людмила плакала голосно, Карналь прихилив до себе її голову, заплутався в товстій вовняній шалі.