То був Тарас Григорович. Мовчки вони привіталися, пішли до світлиці, мовчки привітав Шевченко родину Козачковського і почав ходити по хаті. Походивши, спинився проти вікна, постояв, подивився, як люди ідуть і їдуть ярмарковати, і висловив Козачковському бажання піти й собі подивитися на ярмарок 1021.
1021 Киевский телеграф. — 1875. — № 25.
Я зовсім розумію становище Тарасової душі в той час, розумію, чому він мовчав: спомини минулого і сила почуття не давали говорити. Величезна маса споминок, мимо волі його, неминуче повинна була стати перед ним і придавити його так, що уста німіли. З того часу, коли він останнім часом бачився в Андрушах з Козачковським, "минали дні, минали ночі", і минуло 14 літ, та яких літ! яких тяжких літ! Він тоді був молодим парубком, повним здоров’я, /494/ повним рожевих надій побратися з молоденькою Федосією Григорівною Кошицівною, "та й жити, як всі люде живуть..." 1022. Де все те ділося? Все лишилось отам в степу безлюдному, в Азії. Вітер розвіяв надії, заслання та казарма проковтнули і літа, і здоров’я... Все те він мусив згадати, не можна було не згадати... Згадав і "те, що вимовить не вмію...". Що він тепер? Бурлака-дід, недобиток "московського блага", без сили, без здоров’я... І думне чоло його похмаріло, і найліпше, що можна було зробити в ту годину, піти на ярмарок — глянути на тих людей, яких він не бачив так довго-довго!
Вернувшись з ярмарку, Козачковський почав читати з голови деякі вірші, написані Тарасом ще до заслання. Тарас не пам’ятав їх, позабував, і позаписував їх собі з уст Козачковського. Стало тоді розмовникам знати, що чимало віршів, написаних Шевченком до року 1846, пропало навіки.
По обіді Тарас висловив бажання подивитися на хутір Козачковського та на Дніпро. Козачковський казав запрягти бричку, але Тарас не схотів дожидатися: вельми вже тягло його швидше побачити як
...Сивий наш козак
Дніпро з лугами вигравав.
Він, не дожидаючи, заким злаштують бричку, пішов сам пішки. Коли Козачковський догнав його, він сидів на траві біля роздорожжя: може, не відав, кудою йти, чи направо, чи наліво? Чи, може, певніш гадати останнє, він присів полюбовати з краси природи. Було під вечір, картина могла бути дивна, та, яку він змалював у свому "Сні" 1023:
Вечірнє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило...
Собор Мазепин сяє-біліє,
Батька Богдана могила мріє;
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили;
З Трубайлом Альта між осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче...
1022 Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — Лист до Бодянського [від З січ. р. 1850].
1023 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 99. /495/
Можна без помилки гадати, що того вечора серце й душа нашого поета переживали оті самі вражіння, почуття і думки, які він вложив в душу і в серце дідові-українцеві’ в своєму прекрасному "Сні". (NB. Я певен, що "Сон" Шевченко написав після заслання і невірно його зареєстровано до творів 1847).
Увечері заходилися ловити рибу. Риба не йшла, хоча її все-таки наловили і зварили кашу. Та хоч би яка там смачна не вдалася ся каша, а гору брала чарівна сила природи. "Ніч, — каже Козачковський, — була тиха, місячна, українська ніч з міріадами зірок на чистому блакитному небі. Своєю величавою красою чарівною вона привітала так давно знайомого їй поета. Дивлячись навкруги і любуючи з чарівної краси, Тарас мовив: "Як добре було б жити поетові, коли б йому можна було бути тільки поетом і не бути горожанином" 1024.
Лежачи на березі Дніпра-Славути, старі приятелі вели бесіду і про минуле України, і про сучасне. На превеликий жаль, Козачковський не списав нам усіх подробиць тієї цікавої розмови, але не трудно здебільша вгадати зміст її, відаючи, що Козачковський був чоловік освічений, щирий і певний син України: він до кінця свого віку не стратив, як і Шевченко, віри, що "українці не позбулися ще, не сплюндрували ще спадщини своїх батьків, себто тих елементів, з яких склалася і повинна скластися в будущині, хоча і в іншій форм і, відповідній своєму часу, наша слава"1025. Розмовники трохи не зійшлися в своїх думках про близьке тоді скасовання крепацтва. Звісно, Шевченкові думки йшли геть дальше, ніж думки Козачковського. Але се ні на зерно не шкодило їх щирому приятельству. Козачковський глибоко шановав і любив Шевченка, високо ставив його твори і був тієї думки, що твори дорогого йому гостя-друга — "стають задля щирого українця живою, тужливо-радісною, як і наша пісня народна, картиною, що показує нам наше славетне минуле та не безрадісне ще і не до решти ще пропаще сучасне" 1026.
1024 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.
1025 Чалий, с. 176.
1026 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.
На другий день Шевченко попрощався з своїм старим /496/ другом і поплив "дубом" по Дніпру на село Прохорівку до другого свого приятеля, до Михайла Максимовича, що перебував тоді у себе на хуторі — Михайловій горі 1027.
1027 Ibidem.
IV
У Максимовичів Тарас Григорович гостював більш тижня. Сюди, опріч всього іншого, вабила поета сподіванка, що Максимовичка знайде йому "молоду княгиню" і оженить його 1028 Час перебування поета на Михайловій горі я вважаю з погляду психологічного за час великої ваги, тим-то радо б записав до оцієї хроніки усяку найменшу дрібничку з Тарасового життя на Михайловій горі. Подробиці того життя показали б нам і психологічне, і моральне становище під той час і Шевченка, і Максимовича, можна б було нам з тих подробиць запевне знати, що саме спричинилося тій різкій переміні в поглядах Максимовича на Шевченка, на його поводження і на його твори. На превеликий жаль, про час перебування поета на Михайловій горі Максимович не тільки не списав споминок, а навіть не хотів розповісти про те Маслову, коли останній прохав його про се. Максимович не радив навіть Маслову писати Шев ченкову життєпись, говорячи, що "в життю нашого поета стільки бридкого і неморального, що ся сторона покриє усі останні добрі сторони його життя". Тільки всього й повідав він Маслову, що Шевченко, перебуваючи у його на хуторі, приходив до його хати тільки ночувати, а увесь останній час вештався по полі і деінде: там малював, розмовляв з селянами та пиячив, а в розмовах з жінкою його богохульствовав; се він вельми часто чинив і в великому товаристві" 1029.
Такі Максимовичеві думки здаються мені занадто чудними і ледві чи правдиві вони. З фактів, заведених вже до попередніх моїх нарисів, відаємо, як глибоко Максимович шановав Шевченка, як він виявляв свою приязнь до його, напр., в Москві в березілі р. 1858. Тоді він шановав його гучним бенкетом, вславляв його і промовами, і віршами в листах 1030 величав його "любим та дорогим", дяковав йому за "прегарні листи до його і до його Марусеньки",
1028 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III — С. 335.
1029 Чалий, с. 202 — 203.
1030 Чалий, с. 137. /497/
радів думкою, щоб одружити Тараса на Михайловій горі і т. ін., а тепер в якихсь Тарасових вчинках знайшов силу чогось і бридкого, і неморального. На те, щоб так різко перемінити думку про свого друга, треба, щоб за останнім були дійсно великі вчинки паскудні. Обвиновачуючи так Шевченка, Максимович ніби забув про свій моральний обов’язок, властивий кожній людині, що шанує сама себе і своє слово: обов’язок певними фактами довести своє обвиновачування. Максимович не вказав ніже єдиного бридкого і неморального Шевченкового вчинку... А цікаво б було знати нам ті вчинки, а то тепер без них, стиснувши серце, мусимо в словах Максимовича добачати тільки самий покліп Я гадаю, що й оте "пиячество й богохульство", що справ ляв би то Шевченко, перебуваючи на Михайловій горі, — просто вигадка, викликана якимсь не відомим нам незадоволенням Максимовича на Шевченка. Коли б Шевченкове пиячество і богохульство були правдою, так як же його погодити з тим бенкетом на честь Шевченка, що справляв Максимович у себе на хуторі в липні 1859, як се зараз побачимо? Ганьблячи перед Масловим не тільки Шевченка, але й твори його, Максимович не добачав у його навіть "жодного естетичного розвитку і жодного художественного ідеалу" Вірші свої Шевченко писав би то здебільшого "під п’яну руку" 1031. Вияснити причину отакого осуду Шевченка і його творів не тільки цікаво, але й вельми важно задля біографії Шевченка, а ще більш задля характеристики Максимовича. Небіжчик Маслов гадав, що до такої переміни поглядів Максимовича спричинилася літературна заздрість його і старий його вік. На мою думку, сього не досить.
1031 Чалий, с. 203.
V
Лишивши у Максимовича свій пакунок і деякі речі, Шевченко переправився дубом на правий берег Дніпра у Канів, а звідтіль поїхав кіньми до своїх родичів в Кирилів ку. Простував він через містечко Городище (звідкіль був родом Семен Гулак-Артемовський) Городище було маєтностю князя Воронцова, і на землі його брати Семеренки спорудили добру цукроварню і чимало дечого іншого промислового і культурного, такого, що на той час звертало на себе велику увагу. Платон Семеренко користовався не /498/ тільки на Україні, але й далеко поза нею доброю славою не тільки яко промисловець, але яко розвинений і гуманний українець, демократ і патріот. Вже ж Шевченкові цікаво було спинитися в Городищі, щоб подивитися на цукроварню і спізнатися з Семеренком і з управителем його Хропалем. В Городищі перебув Шевченко один тільки день і поїхав далі в Кирилівку 1032.
В батьківській хаті Шевченка жив тоді старший за його брат Микита, жінка його Палажка і діти їх: Петро, літ 12, Прокіп, на 6-м годі, та сестра їх Ірина, тоді ще дівка (потім вона побралася з Ковтуном). Другий, молодший брат Тарасів — Йосип, побравшись з сестрою Варфоломея Шевченка, Мотрею, жив окремо, як і сестра Ірина, тоді вже вдова Бойчиха. Коли Тарас приїхав до батьківської хати, Микити Григоровича не було дома (розповіла мені р. 1892 вдова Микитиха). Дівка (себто Ярина) була на городі, а Микитиха поралася то коло печі, то по хаті дещо прибирала. "Було ранком в суботу, добре пам’ятаю, за день перед Петром, — казала мені Микитиха. — Чую, собаки на когось гавкають; глянула я з вікна, бачу, хтось такий незнайомий йде з вулиці в двір, прямо до хати.