Поки він будив інших, ті теж тихо-тихесенько озброювались та приходили до тями після різдвяної учти, турки — тисячі готових до бою воїнів — ані зворухнулися, жоден не спробував самохіть заскочити до котрогось із куренів, жоден навіть не пчихнув. Згодом це дасть змогу кошовому Сіркові посилатися на "заступництво Боже". Втім, іншого пояснення всьому тому, що сталося знайти важко.
А сталося таке.
Попідступавши до віконець, козаки дружно вдарили з рушниць. Заряди були дробовими, тож від одного пострілу гинуло або діставало рани кілька яничар. Здавалося б, у цій ситуації турки мали б кинутися на штурм і того куреня, де вже не спали, і інших, де ще тільки з'ясовували, що до чого. Та на диво-дивнеє яничари й тепер стояли в страшенній тісняві і тільки пробували стріляти у відповідь козакам. Стріляти наосліп, навмання, часто просто в небо, бо в такому стовпиську навіть спрямувати рушницю на вікно було неможливо. І геть не бралися до ножів, на які, очевидно, й важили. Літописці твердять, що всіх охопило якесь заціпеніння. "Може, це був масовий гіпноз?" — висловить припущення сучасник. А може, справді "сатанинське наслання", як запевняють хроністи? Можливо. Що ми знаємо про наш білий світ та дива на ньому?
З упевненістю можна сказати лише одне: такого ще в історії воєн не траплялося, щоб десятки тисяч озброєних вояків уночі, потай, заскочили до табору сплячого ворога і майже всі пішли на той світ...
Вистрелявши заряди, козаки взялися до шабель та списів, і до ранку весь острівець укрився трупами. Хроністи кажуть, що тоді на Січі загинуло щонайменше 13 тисяч турків і татар. Чимало їх полягло й у степу, коли козаки кинулися навздогін тим, що стояли круг Січі та ладналися її руйнувати, як передовий загін зробить своє. Турецький султан слав прокляття кримському ханові, та загиблих повернути вже ніхто не міг...
І ось настало літо того ж 1675 року. Сірко зміркував, що тепер саме час віддати "візит чемності" кримчакам та їхньому ханові. Добре підготувавши до походу своє 20-тисячне військо (ми вже про нього згадували у зв'язку з іншим епізодом), він пробрався на півострів, обминувши Перекоп, отож ханові ніхто навіть знаку не подав, що козаки вже гуляють степами Криму. Але річ не в цьому. В півострів почав заглиблюватися тільки один загін козаків. Він добувся аж до Бахчисарая, примусивши хана тікати в гори та збирати своє військо там. Другий загін, на чолі з Сірком, чатував поблизу Сиваша. Чого чекав? Та таки ж хана з військом. Сірко все добре розважив.
Він знав, що в горах хан справді сформує армію і кинеться до перешийка, щоб там підстерегти стомлене, поріділе в боях та обтяжене здобиччю військо, що вигнало його із Бахчисарая. Яким же був подив мудрого повелителя татар, коли він побачив, що там уже чатують на нього самого. Козаки. Під командуванням Сірка. Хан так і не збагнув, що сталося: невже козаки встигли повернутися з південної частини Криму раніше за нього? Невже підвела розвідка, і всі її донесення з місць, де гарцювали козацькі загони, були неправдивими?
Ще дужче він здивувався, коли уздрів, що великий загін татар, який під ординськими прапорами та бунчуками підійшов ніби йому на допомогу" насправді є не чим іншім, як загоном козаків. Авжеж. Отих самих, що поверталися з Південного Криму. Багато чого зазнали від Сірка ханові вояки. Але тепер, опинившись між двома його загонами, відчули: отут їм і кінець. Передчуття справдилося. Сіркові звитяжці так їх перемолотили за різдвяний напад на Січ, що потім довгенько мусили гасати навколишніми степами та виловлювати тих, хто шукав порятунку в утечі.
Ці дві гучні перемоги — на Січі і тут, на Перекопі, — серйозно захитали міць Кримського ханства. Якби Сірко мав тоді більше війська, йому б не довелось повторювати одвічного козацького маневру: напав, побив, схопив і гайда. Маючи в своєму розпорядженні армію, він міг заволодіти цілим півостровом. І, можливо, остаточно. Але армії, як ми знаємо, в нього не було. Гетьмани і претенденти на булаву розпорошували сили народу на гризню між собою. І марнували талант полководця на дрібні наскоки.
Тимчасом, султан не зрікся свого задуму зруйнувати Січ. Спорядив для цього велику армію і був настільки певен власної перемоги, що навіть попередив про це Сірка, запропонувавши йому та всім, хто з ним, своєю охотою здатися на його високу милість. Відповідь, що її козаки скомпонували Махмудові IV, увійшла в історію як "Лист запорозьких козаків турецькому султанові". З неї добре видно, як збиткувалося козацтво із зарозумілості можновладця та його пихатого попередження. "Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Люципера секретар",— писали вони йому, даючи навздогад, що отак собі, як тепер кажуть, калоші зашнурують та й побіжать до нього цілим кошем у полоні А далі в листі йшли "епітети": "Вавілонський кухар... олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар..." І підписався під тою епістолою "Кошовий отаман Сірко зо всім кошем запорожським". Цей його автограф навіки ввійшов до історії козацтва, історії України.
Та не тільки султан писав Сіркові. З ним листувались і його прихильності запобігали і польський король Ян Собеський, і російський цар Федір Олексійович, і добре провчений кримський хан. Шукали дороги до Сіркового серця й гетьмани та претенденти на булаву, зокрема, Юрій Хмельницький, що виринув із напівзабуття та знову розпочав боротьбу за батьків спадок.
Попри всі свої політичні уподобання, попри всі несталі симпатії та антипатії до того чи того гетьмана, Сірко все ж мав у собі й головне спрямування: завжди й за всіх умов залишався патріотом України. І відданим п оборонцем проти зовнішніх ворогів.
Останній такий виступ на оборону мав місце 1679 року, коли з пониззя Дніпра раптом вигулькнуло військо турецького султана під командою Кара-Мухамеда-паші. Сірко вивів свої війська з Січі і приготувався відбивати напад разом із загоном, що його надіслав цар. Але до цієї, останньої в житті Сірка, битви так і не дійшлося: паші стало здорового глузду завчасу повернутися у Крим. Того ж року Сірко відправив молодшого сина свого, Романа, з сотнею козаків, на службу до польського короля Яна III Собеського. Король особисто опікувався ним.
А помер полковник Іван Сірко мирно, на власній пасіці, поблизу села Грушівки, Так-так, він, Сірко, один з найталановитіших полководців України, що непереможеним пройшов крізь сотні битв, боїв і збройних сутичок, віддав Богові душу тихої серпневої днини... на пасіці. За свідченням його писаря Биховця, перед смертю Сірко наказав зробити собі труну і час від часу лягав до неї — ніби мостився, чи зручно буде лежати.
Та поки славетний звитяжець примірював до себе домовину, історія приміряла до себе його самого. Вони — Сірко й історія — навіки щасливо припали одне одному до міри.
Іван Стягайло, кошовий отаман запорізького козацтва.
Іванові Стягайлу (р. н. і смерті невід.) випало очолити Запорізьку Січ одразу після смерті видатного козацького полководця Івана Сірка. Можна лише здогадуватися, як нелегко було Стягайлу командувати козаками після Сірка, слово якого ставало для запорожців законом; які вірили йому, як вождеві, як людині надзвичайного таланту і надзвичайної долі; як одному з найвідоміших січових характерників. Але що вдієш, треба було завойовувати власний авторитет; своїми рішеннями, розсудливістю, хоробрістю, військовими справами доводити, що ти гідний наступник слави і таланту Івана Сірка та багатьох його попередників.
До речі, про смерть кошового Івана Сірка гетьман Самойлович, а відтак, і вся Україна, дізнався саме з листа Івана Стягайла, написаного на Січі 10 серпня 1680 року. "Якщо життя людей є в руках Бога, — писав він, не приховуючи своєї скорботи, — то з волі його термін смерті кожної людини бере її зі світу; таким чином серпня, першого дня, прийшов смертний час і взяв від життєвого існування, наповнивши нас жалем, і пана Івана Сірка; тіло нещасного, після його страждань, ми поховали за звичаєм християнським і побожним обрядом церковним у полі, при Коші, серпня 2 дня. А самі, залишаючись у невідмінній і вірній службі нашому государеві, його царський пресвітлій величності, готуємося все військо зібрати на Кіш для належного впорядкування Запоріжжя, аби бути завжди готовими на кожну цареву послугу".
В історію козацтва Іван Стягайло увійшов вже хоча б тим, що саме його лист став найдостовірнішим документом, який засвідчив і сам факт смерті Івана Сірка — що він не загинув у бою чи в полоні, а помер своєї природною смертю; і її дату, дату поховання та приблизне місце його. Відтак стає зрозумілим, що саме він, Іван Стягайло, вже на чолі січового товариства, проводжав І. Сірка в останню путь. Крім того, із процитованого фрагмента (лист досить розлогий) з'ясовується ще принаймні дві важливі обставини. По-перше, новий кошовий запевнив у своєму намірі вірно служити московському цареві і підпорядкувати цій службі все січове товариство. Для Самойловича це мало принципове значення, оскільки він займав тоді одверто проросійську орієнтацію. До того ж, кошовий поділився з гетьманом одним із важливих пунктів своєї "передвиборної програми *: він мав намір згуртувати навколо січі розкидане по степах козацтво; впорядкувати структуру Коша, налагодити керівництво ним, зміцнити дисципліну. І це мало сенс, бо на той час на запорозьких територіях уже діяло кілька гуртів, котрі пообирали собі полковників-отаманів, що не підлягали кошовому, або, в кращому разі, вдавали, що підлягають, і які нерідко вдавалися до нападів на купецькі каравани, послів та гінців, на заможні хутори і зимівники. Це завдавало шкоди іміджеві Січі, перетворювало її в уяві зарубіжних правителів на збіговисько напівкозаків-напіврозбійників, дії яких ніхто не контролює. Усвідомлюючи це, Іван Стягайло вирішив залізною рукою навести порядок і на самій Січі, і на запорозьких територіях.
Одначе утверджуватися на посаді кошового ватага він почав не з адміністративних реформ, а з морського походу. Поховавши Івана Сірка, та отримавши на січовій Раді клейноди кошового, Стягайло негайно наказав спорядити ескадру чайок. Цей наказ одразу ж викликав на Січі пожвавлення.