— "Е, — каже мені один чоловік, — треба з цієї України забиратися! Вічно, як на вулкані, вічно чекаєш погрому..." — На це я йому сказав: "Але погроми перейдуть і тоді знов ніде нема так добре жити, як на Україні. Мусимо якоюсь частиною нас жертвувати для добра цілости..."
Як то виходить? Розрахунок? Навмисне лишали трохи, щоб було чим спекулювати, як жертвами? Так же й було, я згадую. Всі багаті жиди з Жашкова виїхали, а лишили пару старих... Одні ховалися в сусідів, на селі, інші на даху...
І друге:
То значить оці всі хвалебні панегірики Корнійчукові в пресі організуються штучно. Розсилаються всім "іменам" такі накази (як уже й Кіпнісові прислали!), а ці мусять посилати свої "відгуки" до газет. І так нема й числа газети, щоб там не було згадано про драматурга Корнійчука.
Є над чим думати. І я думала.
6
За той час, що я не була в Домі літератури, зайшли там великі зміни, аж не впізнала я, як поткнулася туди.
По-перше, вже Дім літератури перейшов із отого заготскот-ного приміщення на Фундуклієвській у гарненький і затишний осібняк на Підвальній із садом, альтанкою, столиками й зручними фотелями. Колись там маяв німецький прапор, був це дім барона Штайнґеля. Один час було це німецьке консульство у Києві.
Тепер я ввійшла у фойє... Де я? По кутках стоять китайські вази більші людського зросту, на дверях і вікнах висять важкі портьєри, на стінах — картини київських майстрів, щось наче виставка. Відразу забиває дух пишнота декоративности. А це ще не все! В один бік була заля для загальних зборів, кабінет видавництва Радянський письменник, вітринка цього видавництва. Праворуч — приймальня, куди може зайти всякий, можете й ви, але тільки наткнетеся на стіл секретарки, що має знати, чого ви сюди прийшли. Правда, можна посидіти на стільці, наче на розпеченому вугіллі, під косими поглядами багатонадійних молодих талантів з розсадника Сьоми Ґордєєва. Жадного знайомого обличчя. Ні, ось одне: оця секретарка була зо мною разом на курсах стенографії...
З приймальної ведуть двері до президії Спілки. У той просторий кабінет з довгим столом (як у кабінеті начальника ОБЛЗУ) мають право заходити лише члени президії та пропущені через фільтр секретарки, вона має доповісти... Нема й сліду колишніх простодушних звичаїв за часів Качури-Ле, це якийсь департамент, а не клюб літератури. І всевладним богом-законодавцем цього департаменту — хто? Олександер Корнійчук.
* * *
Радянській літературі потрібне ім'я. Як у випадку з пла-ґіятом Микитенка сказано було, що байдуже, яке ім'я (Іванов чи Петров), важливо, щоб це було вже вироблене ім'я. Мики-тенкове вироблене, — хай п'єса зветься Микитенковою. Та ось прийшов час і на Микитенка. Всевладний вершитель і диктатор зійшов з арени. Слава його померкла вмить ока, а якстій засіяла зоря Корнійчукова. Я не знаю причин такої метаморфози, мабуть, знайдуться мемуаристи, що кинуть світло на цю сторінку в житті української літератури тих років, але на очах у всіх, неухильно й настирливо (саме — настирливо!) почала вся преса втискати в свідомість читача-глядача Корнійчукове ім'я. П'єса "Загибіль ескадри" була першою п'єсою, що пішла на столичних сценах. І не тільки столичних, а й по всьому Союзі. Вже скоро почали називати Корнійчука мільйонером. А одночасно — розмови в кулуарах, що ця п'єса — не продукт його ума й таланту, написав її хтось інший, а Корнійчукове ім'я, як комсомольця, було дописане, щоб п'єсу просунути. Справжній автор скоро був заарештований, а п'єса стала навіки Корній-чуковою.
Це була тоді така поведенція, що ставиться ім'я комсомольця чи партійця, аби просунути. Не тільки в літературі.
Другу версію я чула вже в Нью-Йорку, розповів її мені
Юрій Тамарський. Він був кінооператором і здіймав фільм "За-гибіль ескадри" в Одесі на Чорному морі. Авторами сценарію, — каже Тамарський, — були режисер Кордюм і літератор Вадим Охрименко, а Корнійчука приділили до цих кіноздіймань тільки як практиканта, літературного редактора, як комсомольця. Бувало навіть і так, що варта не хотіла впускати на поклад корабля Корнійчука, аж поки хтось із фільмарів не скаже впустити.
Так у руках Корнійчука опинився сценарій. Кордюм був заарештований. Охрименко чомусь мовчав, а Корнійчук скористався матеріялом і зліпив щось на зразок п'єси. В театрі І. Франка вже режисер з купи безпорадного матеріялу зробив п'єсу...
Потім пішли одна за одною п'єси драматурга Корнійчука із одноманітними стандартними сюжетами, розгорненими гаслами передовиць газет на поточні теми. Навіть Богдан Хмельницький у нього — щось ніби секретар обласного партійного комітету... Аж ось знайшовся ідеал партійного письменника, вірного виконавця завдань партії та уряду!
П'єси йдуть на всіх сценах Союзу, Корнійчук стає найба-гатшою людиною в СССР. І ніхто не помічав того парадоксу, що ця найбагатша людина стала "виразником прагнень і сподівань бідного народу". Наглядна ілюстрація марксистської тези: "Буття визначає свідомість". Його "одноголосно вибирають" депутатом до Верховної Ради УРСР від його рідної сторони, Христинівки! Цю комедію на очах безцеремонно робили швидкісним темпом: щодня його фота на сторінках газет, нема такої, щоб не було хвалебних статей. Слова критики ніхто не смів і пікнути. Він — лавреат премій, орденоносець, депутат, — що можна ще придумати?
З непомітного досі, услужно усміхненого Шурки зробився диктатор. Він завів у Спілці письменників копію маленького Кремля. Ні одна деталь не повинна пройти в життя без його наказу і санкції. Всі журнали мусіли давати йому на затвердження зміст наступних чисел, від нього залежало, кого "висувати", а кого "засувати" в небуття. Корнійчук особисто затверджував списки запрошених на бенкети. Тепер вже повелося не так, як колись: ти член колективу, то й приходь. Ні, тепер вступ за запрошеннями, що затвердив Корнійчук. Мав він свою особисту стенографістку, як депутат Верховної Ради, мав у новобудові на Терещенківській за будинком Академії наук мешкання з сімох кімнат (цілий поверх), тільки було йому там тісно.
Чорт знає, що таке! В такому свинстві він жити й працювати не може! Так то й Корнійчук може бути скривджений у радянській дійсності!
* * *
А ось на цих днях зустріла я Єжеля, нашого товариша із ставищанської педшколи. Архітект міської управи. Вже не один дім збудовано в Києві за його проектом. Так ішли ми, йшли та й ненароком дійшли до його місця проживання на Печерському. То моя кімнатка ще розкіш у порівнянні з тим, як живе із родиною (троє дітей) творець новобудов у Києві. Це була роз-вальоха. Обдерта ззовні й усередині старосвітська хата, свині підрили її основи, діри в стінах, глиняна порепана долівка, ніяких зручностей, без водогону...
І не знайдеться для нього ордера на краще помешкання, ніж це антисанітарне руйновище? Я ніколи не уявляла, що в Києві існують такі райшури. Чим же гірший радянський архітект за радянського письменника?
Добродушний Єжель тільки всміхався своїм рижим заростом, а при цьому розводив руками. Скільки вже подавав заяв...
* * *
Востаннє бачила я Корнійчука в Лівадії, із Лотою Варшавер в обнімку, коли він ще був практикантом на кінофабриці і мав трохи приятельства на лиці. Тепер, зайшовши до Дерпартамен-ту літератури, проминулась у фойє із сановником. Олександер Євдокимович вдав, що мене не знає. А то часом зустрічала я на Басарабці між ятками Лоту, в найдорожчому каракулевому манто. За нею слідом іде наймичка, несе в кошику те, що мільйонерка купила саморучно, не довіряючи наймичці. Але чого така кисла, кисла міна на цім обличчі дружини найба-гатшої і найуспішнішої людини на весь Союз? Я безцеремонно розглядала вельможну Лоту Варшавер, колишню непманку і студентку в тюрбані, користаючи з того, що вона мене "не знає".
7
Чи я вже описала нашу кімнату? Опишу ще раз, все ж таки, прожила я там 14 років, із них 9 років із Льоною. Я спала на кушетці, а на ніч ми вносили розкладачку і витягали з кушетки постіль. Вранці все це закладалося назад у дно кушетки. Місця в хаті було якраз на одну розкладачку. Було ще два стільці, стіл, шаховка для їжі (тумбочка). Шафка для одежі. Льона привезла із собою диктову коробку, вона стояла під столом. Ще й етажерка була! І все це в такій малій хатині, де ми боками бились одна об одну! Кожна річ, вийнята із свого місця, вже робила гармидер.
Коли з Гуманя приїздили Ганя, Вітя чи мама, то ми вже не вносили розкладачки, а стелилися на підлозі. Це саме для нас був девіз одної киянки, що десь підхопила Ганя: "Обожаю не імєть барахла!" Що не становить першої необхідности, треба його позбуватися. Тоді стає легше жити. Цей девіз мені дуже сподобався, от як тільки його українізувати з київського жаргону? "Мило мені жити без барахла" чи що?
Вітя з розвеселого, безжурного хлопчика із ніжними дівчачими рум'янцями і блакитними очима ставав уже дорослим юнаком із гарною русою чуприною. Дуже подібний на Дмитра. Вітя доростав, Ганя не старілася і вони вводили в грішні думки людей. Коли вони заходили десь до їдальні, то публіка оглядала їх двозначно, приймаючи за любовну пару, і в очах сусідів за столом світилися цікавість та осуд, що ця жінка має такого молодого коханця.
Бачивши не раз, як коверзує Вітя та командує, а Ганя все йому годить, я аж обурена, кажу їй: "Нащо ти так потураєш йому? Чому ти дозволяєш? Ти ж у нього, як рабиня!" А вона дивно відповіла: — Чиєюсь же рабинею я мушу бути! — І це та Ганя, що воювала у Жашкові з усіма хлопчиськами і наводила на них страх?
Ці родинні сценки самі вискакують на екрані пам'яті...
Та й для Віті вже надходив час журби. Він от-от кінчав семилітку і мав велику охоту вчитися далі, а тут вийшов закон: у вузах вводиться оплата за навчання. Самопочуття Вітине вже набирало смутних тонів... Як мені знайоме все те, що тепер надходить до Віті!
Зате, коли я з Вітею знаходила спільну мову, — і досі не знайшла її з Льоною. Окрім того, що ми з одної родини і зовні трохи подібні одна на одну, у мене з Оленою не було ніяких схожостей. Не було їх у Жашкові, там вона вперше пришпилила мені назву "стара діва", — не маємо й тепер, от уже разом живемо стільки років. Вона за ніщо мала мої зусилля втриматися в літературному житті; проймалася повагою, хібащо, тоді, як я приносила перед першим травнем "пайок": кетовий кав'яр, вуджену рибу та інші присмаки.