Микола розрахувався в бухгалтерії, зайшов до начальника шахти подякувати за щирий прийом, а ввечері улаштував вечерю в домі своєї господині. На вечерю запросив бригадира з жінкою і ще кілька старих шахтарів, з якими під час роботи ближче зійшовся. У той вечір було мало випито, а багато сказано хорошого. Миколу напучували, як свого, як рідного. Під кінець його роботи вся шахта знала, хто він і чого шукав.
— Про мене в книжці напишете? — спитав Миколу сусід за столом, старий шахтар Давид Безгрішний.
— А ви хотіли б?
— Чому б ні? Якби правду написали, я мав би собі це за честь.
— Коли ваша згода,— напишу.
— І моє ім'я там напишете? Буде, що я Давид Безгрішний?
— Буде ім'я і прізвище, якщо тільки ви це дозволите. Бо в романі чи повісті подаються звичайно придумані прізвища людей, яких описуєш, хоч і бачив і знаєш їх справжні імена. Але якщо людина хоче, щоб у книжці красувалось її справжнє ім'я, чому не задовольнити її прохання?
— А що ви опишете? — не вгавав Давид.— Чи як ми вугілля добуваємо, чи ще про щось?
Микола почав пояснювати, чого вимагається від роману,
— От напишу книжку, прочитаєте і будете знати, як і про що писав.
— Про п'яних теж буде в книжці? — не вгавав старий.
— Буде про п'яних і про тверезих,— засміявся Микола,— про всяке буде.
Микола подумав, чи, бува, не образив старого своєю жартівливою відповіддю, і поспішив перевести розмову на серйозний тон.
—— От що,— сказав він.— Я опишу кілька людей на тлі шахти. Там буде і побут, і взаємини між людьми на роботі і вдома, розповім про ваші сподівання і мрії, опишу, як куркулі вам шкодили, коней труїли, як ви з Семеном Родіоновичем три дні в завалі лежали і як вас ваші друзі і ваші дружини визволили. Опишу цікаві околиці Донбасу, родючі поля, що оточують шахти, степи навесні, опишу літо, осінь і зиму, опишу денні і нічні заграви над заводами. Дещо придумаю, звичайно, без цього також неможливо.
— Без видумки не можна,— заявив авторитетно Семен Родіонович, що дуже пильно слухав розмову шахтаря з письменником. — Кожен з нас, хоч і не письменник, оповідаючи про щось, обов'язково додасть чогось свого, щоб цікавіше це оповідання виглядало. Воно й не брехня, оте додане, воно наче рамки для картини.
— Правильно, Семене Родіоновичу, правильно.
У приємних розмовах непомітно минуло півночі. Настала хвилина прощання. Коли гості і господарі встали із своїх стільців, Арсен Іванович попросив ще хвилину уваги.
— Я маю ще одне доручення від колективу, у якому працював наш шановний гість,—почав він.—Мені доручено подарувати йому на пам'ять шахтарську лампочку.
Присутні за столом заплескали в долоні.
— Прийміть же від нас цю лампу на згадку про вашу працю у нашій шахті,— сказав Арсен Іванович, передаючи лампу Миколі.— Хай вона нагадує вам простих, непомітних трударів, що у підземеллях добувають світло для людей.
Парубок сердечно подякував.
Наступного дня вранці Семен Родіонович відвіз його на вокзал на двоколці начальника шахти.
* * *
Повернувшись додому, Микола застав на столі кілька листів із тої категорії, яких, за попередньою умовою з Хомою, той не повинен був йому пересилати на шахту.
Це була переважно кореспонденція від його читачів, яких останнім часом ставало щораз більше. В листах йшла звичайно мова про окремих персонажів із його творів, запити, чому так, а не інакше показав він того чи іншого героя, чому закінчив повість таким сумним епізодом, і таке інше.
Микола любив такі листи, це давало впевненість, що його твори читають і що вони чогось варті, коли читачі листовно вимагають додаткових пояснень тощо.
В одному листі якась особа писала, з якої речі він вивів її, без її згоди, в повісті, не замінивши навіть імені і прізвища.
Це трапилось, звичайно, цілком випадково, бо особи, яка пред'являла ці претензії, він ніколи в житті не бачив і не знав про її існування.
Переглянувши кілька листів, наткнувся на розпечатаний конверт. У ньому був коротенький лист, всього два рядки. Ними сповіщалось про смерть Сашеньки.
З дня її смерті минав уже місяць, а він нічого про це не знав, бо Хома не переслав листа.
Прочитавши жахливу звістку, Микола заціпенів з горяЛ розпачу. Думки вилетіли геть з голови, і в душі зробилась пустка. Він сів на стілець, похилив голову на стіл і завмер. Над ним, зігнувшись дугою, стояв сумний вечір...
Прокинувшись, побачив, що надворі вже темно. У хату ввійшов Хома.
— Чому ти не попередив мене, що вона вмерла? — спитав Микола.
— Чому? — перепитав Хома,— Не знаю. Мені здавалось, що тобі краще про це не знати. Нічого б не помогло, а перервало б працю, про яку ти писав, що захоплює тебе і що живеться тобі добре. А крім того, які ти маєш на неї права?
Хома ніяк не міг забути Миколі того безглуздого розриву з коханою дівчиною. Микола мовчав. Він почував, що товариш говорить правду.
— Марії Адамівні я послав листа, висловив співчуття і сповістив, що ти в Донбасі працюєш на шахті.
— Збрехав, значить.
— Цього разу було необхідно.
— Спасибі, що хоч це здогадався зробити. —Хома обурився.
— Виглядає, неначе я справді чимось завинив перед тобою?
— Ні, нічого, я тебе не винувачу, ти поступив правильно, але від цього мені не легше.
— Ти любиш її досі? — спитав Хома.
Микола помовчав.
— Яке це має значення зараз, — промовив по хвилині.— Я почуваю велику провину перед нею, якої ніколи не спокутую.
Хома слухав понуру мову друга і думав, чи любов може бути вічною. Чи можна все життя любити і навіть тоді, коли кохана не живе більше?
— Я бачив чудовий зразок вірності і любові там, у Донбасі, але це можливо, мабуть, тільки у простих людей, не зіпсованих сучасною цивілізацією.
— Ти так думаєш? — спитав Хома.— А мені здається,— почав він,— що справжня любов триває тільки до фізичного зближення. Прикладів немало в житті і в літературі.
— Так, але Філемон і Бавкіда, Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна, Отелло і Дездемона,— перебив товариша Микола.— Прикладів зразкових, вірних по-друж не менше.
— Може, й так,— погодився Хома.— А що ти скажеш на таке: ти зараз страждаєш, я вірю, що щиро вболіваєш над втратою чудової жінки, але це не заважало тобі, пробач, плутатись із Зоєю Іванівною і цим зраджувати Сашеньку.
— Зраджувати? З якої речі? Вона мені не жінка і ніколи нею не була, до того ж була заміжня.
— Так, але ж ти її не переставав кохати.
— То цілком інакше явище, тобі цього не зрозуміти.
— Я навіть не претендую на розуміння такої високої мудрості! За кого ти мене маєш?
— За хорошого хлопця, але давай на цьому закінчимо. Ми зачепили вічну і вічно нерозв'язну тему. Залишмо її в спокої.
— Так буде краще,— сказав Хома.
8
Минув рік з того часу, як Микола повернувся з поїздки в Донбас. Увесь цей час він майже не виходив з дому і не вставав від стола. Він любив години творчого піднесення і не проміняв би ні на які інші радощі. Зігнувшись над листом паперу, він відтворював у пам'яті лиця і характери людей, яких пізнав у Донбасі, події, що траплялись під час перебування його в шахті. Протягом цього року сталась важлива подія в його житті, яка відірвала його на кілька днів від роботи, а саме — переселення в нове просторе помешкання. Тепер можна було б одружитись, але він не поспішав, та й Хома не радив.
— Одружитись завжди встигнеш,— говорив він.— Не велике щастя в сімейному житті.
Микола не погоджувався, але не поспішав-таки з одруженням. Зоя Іванівна заходила ще кілька разів протягом року, але кожного разу Микола позбувався її, хоч і делікатно, але наполегливо.
Суботніми вечорами, після праці, заходив до Миколи давній приятель Іван Дума. По тій сумній пригоді в селі він давно одужав фізично і морально, бо й втечу жінки, здавалось, також переболів. На питання, чому вдруге не жениться, відповідав жартома, що хто на гарячому молоці попікся, той і на холодну воду дмухає. Проте Миколі признався, що так, як любив першу дружину, ніколи любити не буде. Якби вернулась — усе простив би і словом не дорікнув би.
Дума працював тепер на будові великого заводу десятником. На цю роботу сам просився, бо знав, що посада начальника для нього непосильна. Для такої посади треба було мати більше теоретичних знань, ніж їх мав Дума.
До його приходу Микола приготовляв у себе в кабінеті пляшку вина, яке любив приятель, і вони вдвох розмовляли про всячину. Іноді з'являвся до компанії Хома. Субота ставала традиційною для сходин друзів. Хома нічого не пив, отже, для нього купувались тістечка або шматок торта. Солодке він любив, як дівчина.
Розмови звичайно велись про буденні життєві події, іноді переходили на політичні теми.
Всі три товариші були щирими патріотами. Один з них, Іван Дума, був членом партії, Микола і Хома — безпартійні, і оце, що друзі безпартійні, завжди турбувало Івана.
— Чому ви не в партії? — питав він, звертаючись то до одного, то до другого.— Чому знехтували ленінський заклик у партію? Адже тоді сотні тисяч передових людей стали членами Комуністичної партії.
Микола сидів похнюпившись. Серйозних оправдань не було.
— Скільки разів ти вже чув мою відповідь, Іване,— сказав він.— Знаєш, що мене не прийняли. Якої ж ти ще хочеш відповіді?
Івана це не переконувало, він твердив своє:
— Подавай ще раз, тепер приймуть.
— Другий раз ризикувати не буду,— упирався Микола.
— Пробуй,— наполягав Іван. Проте Гаєвський не здавався.
— Я не гірший комуніст, ніж ти, хоч і не в рядах партії, — говорив він.
— Ти не несеш партійних навантажень, — переконував Іван.
— Несу,— гордо заявляв Микола.— У своїх книжках я агітую за Радянську владу сотнями тисяч голосів. Спробуй ти мене перекричати!
Не знаходячи нових аргументів, Іван покидав Миколу і звертався до Хоми:
— А от ти що собі думаєш?
Хома усміхався своєю добродушною усмішкою.
— Таких, як я, туди не приймають.
— А яких? — питав Іван, похитуючи своєю великою головою.
— Таких героїв, як ваша милість.
— Ну, ти не смійся,— боронився Іван.— Я знаю, чому в партію не поступаєш, ти не позбувся національної обмеженості.
— А ти хіба звільнився від тої, як кажеш, обмеженості?
— Я?
— Ти.
— Позбувся.
— Брешеш!
— Чого я маю брехати? Я краще знаю, хто я. Микола мовчки слухав, як два приятелі зчепились,
мов півні, коли дійшло до національного питання. Іван Дума говорив логічно, хоч, може, надто запально.
9
На столі задзвонив телефон.