Роксолана

Павло Загребельний

Сторінка 101 з 146

Султан молився в мечеті, засідав з візирами в дивані, разом з великим муфтієм Абусуудом, схожим на вченого чижа, щодня думав над законами, молився в мечеті, султанша десь ниділа в глибинах гарему, принцеса Міхрімах училася їздити верхи, українські бранці надійно сиділи в підземеллях Еді-куле, євнухи пліткували по всіх закапелках Топкапи, намагаючись замінити свою чоловічу неповноцінність бодай язиками, якими вони володіли так само вміло, як яничари зброєю.

Єдине, що змінилося в ці дні у великому палаці, але чого Рустем через свою недосвідченість ще не вмів помітити,— це те, що султан не кликав до себе Роксолани, а вона не озивалася до нього, не просилася, не посилала листів через кизляр-агу Ібрагіма, сховалася в глибинах палацу, ніби вмерла.

Топкапи повнилися настороженістю, очікуванням, пересудами, підозрами. Може, впаде всемогутня султанша або хоч захитається. Мовляв, султан розгнівався на свою жону, всі підземелля Еді-куле забиті зловмисниками, яких султанша прикликала з своїх загадкових степів з-за моря, провела, сприяла, намовляла, помагала, мало не сама палила з ними Стамбул. І тепер буде розплата й відплата. І не минути кари й самій Роксолані.

Чорні чутки вирували довколо Роксолани, лизоблюди, дармоїди, лакизи й ошуканці купалися в тих чутках, як у райських ріках задоволення, сама тільки султанша нічого того не чула й не знала, забула й про султана, .і про підступну челядь, і про своє. Про біль свій душевний, про свою недолю, про свій народ. Не бачила тих козаків, що мучилися десь у підземеллях Еді-куле, не уявляла їх живими, не чула їхніх голосів, навіть пісня отого дивного Байди не розлунювалася в ній, бо слух її наповнений був піснями власними, болісними згадуваннями про свої початки, недосяжні тепер ні для пам'яті, ні навіть для рдзпуки. Ой летить ворон з чужих сторон, та ножки підібгавши. Ой тяжко ж мені та на чужбині, родиноньки не мавши. Ті перші п'ятнадцять літ її життя на волі в рідній землі розросталися в ній, мов казкова папороть, дедалі буйніше, мабуть, мала бути на них і ота чарівна квітка, якої ніхто ніколи не бачив, але віра в яку тримала людину на землі. О квіте папороті, народе мій.!

Думала про свій народ. Тисячі літ жив він на плодючій прекрасній землі. Розметаний по широких степах, між велетенськими ріками й лісами, розірваний між нападниками, загарбниками, володарями, без міри, без пуття, без віри, але єдиний, дужий і добрий до всього живого, ростучого й текучого, до сонця, зірок, вітрів і роси. Скільки було заздрісних, охочих, ворожих, які хотіли зіпхнути цей народ з його землі, погнобити, зігнати, знищити. Здавався він усім чужинцям таким добрим, лагідним і безпомічним, що сам упаде в руки, як перестиглий плід. А він стояв непохитно, вперто, тисячолітньо, вороги ж гинули безслідно, аки обри, і над їхніми могилами лунали не прокляття, бо народ її не вмів ненавидіти, і не молитви, бо вірили там не в богів, а в жито-пшеницю, в мед і бджолу,— линула до самого неба пісня:

"Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.." Довколишні забіяки лічили свої перемоги, а її народ міг лічити хіба що кривди, завдавані йому то тим, то тим, але не скаржився, терпляче переносив горе і біду, ще й посміювався: "Чорт не вхопить, свиня не з'їсть".

Майже двадцять літ ниділа Роксолана в стамбульському гаремі, не гаяла часу марно, перегорнула цілі гори зжовклих рукописів у султанських книгозбірнях, читала поеми, хроніки, описи сурнаме [69], похваляння й вихваляння — і скрізь тільки звитяжні походи, дзвін мечів, посвист стріл, стогін конаючих, кров озерами, страхітливі круки над тілами повержених, черепи, як каміння, мурашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням війни, тут теж убивано простий люд, але не мечами й гарматами, а недоступною для убогих пишнотою, незносною урочистістю, галасом, тупотнявою, топтанням, тіснявою.

Розгнуздані в убивствах і загарбанні, водночас незрушно трималися установлень, винесених ще їхніми предками, може, й з далекого Турана, записаних огузькими ханами:

"Отець огуэ-ханів проголосив і визначив тюре — путі й настановлення його синам. Він сказав: зважаючи на те, що ханом згодом стане Кайї, хай проголошений він буде бейлербеєм правого крила. Але згідно з тюре бейлербей повинен бути також у лівого крила. Хай буде ним Байіндир. Тюре частування теж повинно мати такий порядок, о брате мій: спершу має сидіти Кайї, тоді Байяи, тоді Алкаєвлі і Караєвлі, після них хай сідає Язир, а за ним Дюкер, а вже тоді, ясна річ, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бек-делі і найостанніший на правім крилі Каргин.

Ось у такому порядку треба сідати, і Перед ними мають класти подарунки, ставити кумис і кумран. І як п'ються згідно з старшинством кумис і кумран, так хай роздаються посади й звання беїв між колінами й родами, а коли щось залишиться, можуть скористатися і? інші".

І все те: дикість, безглузді звичаї, обожнювання кожної літери тільки за те, що записана вона предками,— зливається в цих людей у поняття батьківщини. З сльозами на очах вони вигукують: "О ватан, ватан!" — "О батьківщино, батьківщино!"

А що виніс її народ із сивої своєї давнини, з золотого Києва, з пишноти й слави, яка вмерла між уламками соборів, поруйнованих ордами диких ханів? Таємні письмена, заховані за монастирськими мурами, тужливі пісні та барвисті думи про неміряне багатство Дюка Степановича та небачену красу Чурила Пленковича. Не похвалявся і не скаржився, пересміював та переспівував усі свої кривди й свою недолю, ніс у своїй крові сум степів, а в пам'яті красу й невмирущість золотого Києва, оберігав свою душу — і так перетривав віки.

А вона? Чи вберегла душу свою? Не віддай звірині душі своєї горлиці, не віддай. Вона віддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла і здобула силу. А чи згадала про свій народ на захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного кривди, завдавані османськими розбишаками? Тепер вони впіймали її братів і називають розбишаками їх лиш за те, що ті хотіли відомстити бодай крихту. А що вона, можновладна султанша? Що вдіє тепер, що робила досі? Посилала гроші в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама поїхала в роззолоченій кареті до Рогатина, щоб відродити в пам'яті батьківський дім на узгір'ї, росяні ранки й зозулю на вільшині! Народе мій, чом не зуміла зробити тобі добра?

Знеможена від дум, розгублена, безпорадна, як ніколи досі, з раннього ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там, уникаючи зустрічей, проганяючи з-перед очей набридливих євнухів і слухняних служебок, слухала голоси птахів і дзюркотіння води у водограях, шукала заспокоєння в голубому сяянні моря, в перешіптуванні дерев, у зойках і спалахах яскравих квітів, але не було рятунку і там, хотілося живого слова, співчуття, поради, заохочення, та тільки де ти його знайдеш, де почуєш, коли довкола все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством.

Несподівано в якийсь там день її мук пролунав у помаранчевому гаю, коло якого спинилася султанша, молодий дівочий голос. Євнухи метнулися туди, щоб заткнути рота порушниці спокою, але Роксолана порухом руки спинила їх, прогнала геть, а сама стала заклякло й слухала, слухала. Молода болгарка-рабиня тужливо співала, як із білого моря виросло дерево, вершина якого сягала неба, гілля стелилося по землі, цвіт на нім срібний, плоди перлові, а маленька пташка соловейко сиділа на дереві, плакала, вищипувала на собі пір'я і кидала в море. Проходив цар Костянтин, спитав пташку, чом вона так тяжко тужить. І відповіла пташка:

Царю-ле, царь Костадине!

Тебе са царско свьршило,

Земя ште турска да стане,

Та ми е білко й жалко,

Вів турски ріце шта падне.

Султанша швидко пройшла попід помаранчевими деревами, так швидко, що чорнява тоненька рабиня-дівча не встигла не те що втекти, а й злякатися, наблизилася до болгарки, обняла її, поцілувала, заплакала, сказала: "Будеш вільною", і так само несподівано зникла, дивуючи навіть збайдужілих до всього на світі євнухів.

І вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були один коло одного Сулейман і Роксолана, і Топкапи завмирали від райських захватів, забувши про всі свої пророкування, відкинувши недоречні побоювання, сховавши якомога глибше зловтіху.

Роксолана попросилася до султана, прийшла в його піч, а йому здалося, що то він нарешті прийшов до неї, як обезвладнений раб, як покопаний воїн, як вигнанець і жебрак. І коли подала йому милостиню, коли приголомшила його поцілунком, поглядом і мовчанням, розхил її єдиних на світі уст видався йому дорожчим за всі його перемоги, за безмір покорених просторів", могутнішим за велетенську державу. Здолати міг найгрізніших ворогів, та тільки не самого себе, не своє поклоніння перед цією жінкою.

Він щось говорив їй розгублено й недоладно, здається, посилався на державні справи і державні вимоги, а вона мовчала покірливо, як колишня маленька рабиня, так само маленька я тоненька, мов дівчисько, мов билинка, аж страшно ставало: ну ж зламається в його важких і чіпких обіймах, султанських обіймах. Обіймав увесь світ, а перед очима стояла ця загадкова жінка. Що в ній? І нащо, і чому, і доки? Споконвіку рабинь своїх султани обдаровували коштовностями, щоб сяяли золото й самоцвіти в сутінках султанських ложниць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття. А в Хуррем сяяло тіло. І як же сліпучо!

— Ваша величність,— прошепотіла Роксолана так тихо, що він чи й почув.— Чом ви мене покинули? Чом забули? Може, я немила вашому султанському серцю? Але ж коли жінка набридла, досить вимовити тричі по-арабськи ритуальне "Талак, талак, талак!" — "Ти вільна, ти вільна, ти вільна!" — і вже по всьому, мене не буде, я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у вирій.

Він усміхнувся майже болісно.

— Вільна? Я згоден. Ти справді вільна, найвільніща з усіх. Але не від мене, а для мене. Вільна для мене.

— У вас імперія, держава.

— Вона не тільки моя, а й твоя.

— Нащо жінці держава? Держава — це тільки слово, а жінці не досить слів. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить світові речей дотикальних: носить воду й дрова, розпалює вогонь, щоб 'зігрівати житло і варити їжу,— це для неї дім і родина.