— К., 1988. — С 333 — 334.
996 Кобзарь. — 1876. — Споминки Тургенєва і Полонського. — [Т. I]. /484/
Одягався Шевченко в високу смушкову шапку і в кожух з чорним коміром; се був, каже Тургенєв, сущий, певний українець. З людьми він поводився обережно і майже ніколи не висловлювався до краю, ні з ким він не зблизився вповні, а все був наче на узбіч. Мабуть, Тургенєв тут розумів письменників великоросійських, так і тоді не зовсім вірно, бо, як я казав, з Курочкіним, з Старовим він зійшовся зовсім близько! Письменникам російським добре була відома Шевченкова доля, талант його вабив їх своєю оригінальністю і силою, але, додає Тургенєв, "ледві хто з нас (письменників) надавав таланту його те величезне, трохи що не всесвітнє значіння, яке надавали йому українці". Тут у Тургенєва величезна помилка, бо річ відома, що і Добролюбов, і ще більш Григор’єв дивилися на Шевченків талант, яко на талант великий, що мав велике значіння 997. Час, що минув по смерті Шевченка, показав, що слова Григор’єва 998 були пророчими, хоча вага і значіння Шевченка і його творів, дякуючи цензурним і всяким іншим лиходійним умовам в Росії, ще й досі далеко-предалеко від свого зеніту.
Самолюбство у Шевченка було велике, але простосерде; без сього самолюбства, без віри в своє призвання він пропав би на засланню. От з останньою умовою, що каже Тургенєв, згодитися не можна. Вірити в своє призвання і призначення було за Шевченком повне право, але від погибелі спасла його інша віра, віра в свою національно-народну ідею, в свій ідеал.
Інакше трохи з сього боку змалював Шевченка д. Полонський. "Шевченко, — каже він, — зовсім не здавався придавленим, з людьми поводився просто і свобідно, ніколи не пишався, так як се звичайно буває з людьми, котрих доля, обминувши дарами високими, наділила бісом самолюбства". Перегодом і Тургенєв додає, що при всьому самолюбстві у Шевченка була природжена скромність. Взагалі, натура у його була загарлива, нездержлива, придавлена, але не зломана: він був простолюдин і поет.
997 Время. — 1861. — Кн. IV. — Стаття Аполона Григорьєва, с. 636 — [637].
998 Навіть д. Скабичевський, хоч і завів Шевченка до історії "Новейшей русской литературы", хоч і каже, що задля великоросів не треба перекладати українських творів Шевченка, бо великорос дуже легко "понимает речь хахла слово в слово", а проте признає і він, Скабичевський, що Шевченко навіки зістанеться "великим украинским поэтом" [с. 479 — 481].
Але ж "елемент /485/ поетичний з’являвся у його рідко. Шевченко справляв вражіння людини ніби грубіянської, загартованої, з запасом гіркоти на дні душі, неприступної задля чужого ока. Просвітки добродушності й веселощів пробивалися у його ненадовго. Жарту у його зовсім не було", — каже Тургенєв.
Раз якось він читав у Тургенєва свої прекрасні вірші "Вечір", читав просто, щиро, виразно. Читання перейняло усіх слухачів. "Українська задума, рахманність і поетична цівка, що була у Шевченка, виступили тоді наверх".
Читав Шевченко, каже далі Тургенєв, мало, а знав ще менш, але переконання його були нестеменно міцні.
Шевченко, повідає Полонський, не був веселим балаклієм. Розумний з природи, він не був ні ученим, ні начитаним. По своїм поглядам він був демократом, не з теорії, а за самої природи. В свойому демократизмі він не дав би собі справоздання, так само, як і в тому, через що він так глибоко перейнявся духом народних українських пісень і дум, що і становить характерну рису його музи.
Пушкіна він не любив єдине за те, що той був автором поеми "Полтава". З погляду Шевченка, Кочубей був тільки донощиком. Чим більш Полонський боронив Пушкіна, тим більш Шевченко ганьбив його. Полонський дивує, що після такого змагання Шевченко зберіг до його щиру приязнь, бо, каже він, Шевченко не був з тих людей, що легко сходяться з людьми, котрі не такої думки, як вони, найпаче, коли думки чи змагання йдуть про рідний край. "Не скажу, — читаємо далі у Полонського, — яких політичних думок тримався Шевченко, в усякому разі, гадаю, що політичні переконання його були стільки ж непрактичні, скільки благородні. Катерину II він уважав виноватою за закріпощеная народу на Україні і більш нічого не хотів ні чути, ні бачити. Крепацтво він ненавидів всіма сторонами своєї душі" 999.
999 Кобзарь. — 1876. — Споминки Полонського. — [Т. І. — С. XII].
Як бачимо, духовий і моральний портрет нашого поета не всюди зовсім вірний, але лагодити його я тут не буду, спинюся тільки коло однієї ще риси, що зовсім вірно вивів на Шевченковому патреті Тургенєв.
"Під час свого перебування в Петербурзі Шевченко доміркувався, — як каже Тургенєв, — до того, що не жартома став носитися з думкою написати щось таке нове, чого ще не було, і, можливо, тільки задля його, себто написати поему такою мовою, щоб була однаково зрозумілою і велико-/486/ росу ("русскому"), і українцеві ("малоросу"), він навіть прийнявся був писати і початок тієї поеми читав Тургенєву. Одначе проба не вдалася, і вірші тієї поеми були в’ялими і найгіршими з усього, що написав Шевченко, вийшло безбарвне наслідування Пушкіну" 1000.
Жодної основи нема у мене на те, щоб не йняти віри Тургенєву, але нема її і на те, щоб згодитися, що Шевченко дійсно не жартома брався написати оту чудну поему.
Саме під час знайомості Тургенєва з Шевченком в російській пресі починали вже гомоніти, що української мови нема, а те, що ми називаємо мовою українською, єсть "наречие" мови "русской" і що літературна мова "русская" однаково зрозуміла і великоросам, і українцям. Тоді вже в деяких органах преси російської починалося і глузовання з української мови. Мова наша зазнала такого глузовання і від самого Тургенєва. Перегодом, правда, він інакше глянув на нашу мову, переклавши на мову російську "Народні оповідання" Марка Вовчка. Річ певна, що Шевченко пам’ятовав, як один з героїв Тургенєва — Пігасов (в повісті "Рудин", написаній ще року 1855) 1001 глузує і з української мови, і з українських поетів, і взагалі з українців!
1000 Кобзарь. — 1876. — Споминки Тургенєва. — [Т. І. — С] VI.
1001 Див.: Писання Тургенєва виб[рані]. — 1869. — Т. 3. — С. 257.
Хоча Шевченко і не був чоловіком ученим, а все ж він був настільки освіченим і розвиненим, що своїм значним прирожденним розумом тямив всю неможливість написати поему такою "русскою" мовою, щоб однаково була зрозумілою і великоросам, і українцям. Тямив він, що такої мови нема, і при умовах, які панують у Росії, її і не може бути, бо в Росії перш за все зовсім бракує тих факторів, які при інших умовах устрою державного і життя політичного, соціально-морального і взагалі культурного впродовж вельми довгого часу може б спроможні були б вплинути на вироблення однієї загальної мови задля росіян більш-менш освічених. Тямив також Шевченко, що сучасна мова російська загальна на всю Росію тільки урядово, та ще й з примусу, яко мова державна, але ж дорогою примусу і гнобительства мови інших народів ніколи не можна досягти "объединения" мови. Тямлячи се все, і не можна було Шевченкові братися не жартома до написання поеми такою мовою, якої на світі нема; коли ж він до сього /487/ брався, так брався не інак, як саме жартома, та тільки Тургенєв не догадався, що поет наш жартує.
Ми всі добре відаємо, що Шевченко без краю любив свою рідну мову і, певна річ, не проміняв би її ні на яку в світі. Правда, він чимало написав і мовою російською, але писання його доводять яскраво, яку величезну вагу має про письменника його рідна мова! Шевченко поет український і Шевченко повістяр російський не одно те саме! Різниця тут страшенна, спостережена ще Сергієм Аксаковим, і різниця та тим більше бере за очі, що велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!
Двома заходами брався Шевченко писати мовою російською, обидва рази не з доброї волі і обидва нещасливо. Першим разом його примусила російська критика, другим — російська неволя. Першим разом він хотів довести, що мовою російською він орудує не згірше і щоб не казали москалі, що "я языка их не знаю", як писав він у листі до Григорія Тарновського 1002; другим разом не можна йому було писати інакше, як не по-російськи: писати на засланню дозволено йому було лишень мовою російською, а рідною забороняли.
Факт певний, що Шевченко великоросійської мови не любив, називав її черствою 1003, але не любити — не значить вороговати. Шовіністом або найменшим хоча ворогом якого-будь народу і його мови наш поет ніколи не був.
1002 Основа. — 1861. — Кн. V. — С. 5. — [Лист до Г. С. Тарновського від 25 січ. 1843 р.].
1003 Див.: Лист його до Кухаренка [від] 30 верес. р. 1842. — Зоря. — 1895. — № 5. /488/
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час останньої його подорожі на Україну
(3/15 ЧЕРВНЯ — 7/19 ВЕРЕСНЯ 1859 р.)
Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту, і жупан:
На що вже лихо за Уралом
Отим киргизам: от же й там
Їй же Богу лучче жити,
Ніж нам на Вкраїні..
Якось недавно довелось
Мені заїхать на Вкраїну,
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину
Т. Шевченко
І
За увесь час свого тяжкого перебування на засланню Шевченко ніколи не покидав заповітної своєї думки, загарливої своєї жадоби вернутися на Україну. Бачили ми, що більш за все нудила йому дух, ссала йому серце журлива гадка: що він може вмерти на чужині, що поховають його не на Україні!
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають!..
Такою думкою журився наш Кобзар з самого початку і до кінця свого заслання. І скоро прийшла до його звістка, що "цар звелів розбивати його кайдани", першою думкою і заходами його було: з Новопетровського рушити на Чорноморщину, а звідтіль через Крим на Україну 1004.
Перегодом, за порадою Лазаревського, Шевченко мусив покинути оцю думку і простовати з заслання через Нижній Новгород до Петербурга, а потім гадав він попрацювати над гравюрою два роки, зовсім вже перебратися на свою любу Україну 1005.
1004 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 10. [Запис у щоденнику від 13 черв. 1857 р.]
1001 Ibidem. — С. 28. [Запис від 26 черв. 1857 р.] /489/
По приїзді в столицю думка про поїздку на Україну ніби трохи притихла була, властиво ні з чого не знати, щоб вона стояла у Тараса раз по раз на першому місці і турбу вала його.