Але тепер ми покажемо приклад іншим шахтам.
— Значить, недаремно я приїхав, — зрадів Микола.— Буде з чим додому вертатись.
— Я дав замітку в районну газету про ваш успіх, не просивши на це вашої згоди. Ви не образитесь? — спитав його на другий день Арсен Іванович.
Микола сказав, що не має нічого проти.
— Ця замітка буде мені дорожча, ніж похвальна рецензія на книжку. Я тепер постараюсь оспівати мало-оспівану в літературі тему — шахту — з повним знанням справи. Я зрозумів там, на дні вибою, що мої особисті переживання — дрібниці проти цього великого, грандіозного, що розгортається в країні. Нам, письменникам і поетам, не особисте кохання оспівувати та душевні страждання, а людей, що будують фундамент під будівлю комунізму. Я щасливий, що наважився приїхати сюди працювати. Кожна тонна вугілля, добута власними руками, підняття норм виробітку — це цеглина у той фундамент. Я певен, що вони міцно зцементуються з тими цеглинами, що вкладете ви в своєму житті, Арсене Івановичу, і мої нові друзі. Хай вони і лаються, це від невисокої свідомості, вони робітники-початківці, у них ще сільська власницька ідеологія переважає, і згодом вони зрозуміють своє завдання і користь своєї праці.
— Зрозуміють,— запевнив Арсен Іванович.— З ними поки що ведеться недостатня робота, тільки й усього.
Після тої рекордної норми, яку Микола відтепер виконував щодня, про нього заговорила вся шахта і шахтоуправління. Місцевий актив прийняв його як рідного, але багато шахтарів, особливо з нових, лаяли ще довго і по його від'їзді за те, що своїми рекордами дав поштовх до підвищення норм виробітку майже вдвоє.
Від фізичної праці Микола помітно зміцнів. Він з приємністю відчував, як при згині руки м'язи розпирали рукави сорочки, він міцно спав уночі, а вранці вставав свіжий і бадьорий. Повертаючись з роботи, робив записи в блокнотах, яких набрав з собою кілька. Вечорами сам, іноді з Арсеном Івановичем ходив гуляти за місто, щоб ознайомитись з околицями, що їх колись, може, доведеться з якоїсь нагоди описувати. Одного разу, в неробочий день, взяв зранку книжку, палицю в руки і подався в степ помилуватися його весняною красою. Є люди, що над усе люблять гори, хто віддає перевагу лісові, хто волить море, а хто степ. Микола майже однаково любив усі ці творіння природи: захоплювався красою рідних Карпат, дуже любив ліс, бо в лісі проходило його дитинство, і очей не міг відірвати від безмежного українського, мов море, степу, стільки разів описуваного, в піснях і думах оспіваного. Посміхався чудовий ясний день, голубіло безкрає небо, сяяло сонце. Над квітучим збіжжям, над мільйонами похилених колосків тремтіла зелена хмарка пилку. Звершалась тайна запліднювання. А над нею щебетали жайворонки весільної, славили весну-красну і її життєдайний день.
Микола йшов вузькою стежкою-коридором, між двома зеленими стінами пшениці, молодий, дужий, щасливий. Був задоволений з себе, з того, що приїхав у Донбас, що працює в шахті, що має залізні м'язи, що не боїться ніякої праці, ніяких труднощів.
"От кого на шахту висилати на лікування: наших неврастеніків, отих інтелігентиків, що вже в тридцять років без снотворних порошків спати не можуть, а в тридцять п'ять лікуються від безсилля! От кого б сюди!" — думав парубок про деяких своїх знайомих. Думав і йшов усе вперед і вперед, зриваючи по дорозі квіти синіх волошок і червоних маків. Цих чарівних квітів було багато в полі. Зупинився на якомусь горбі. Може, це була могила славного отамана запорозького, а може, ще аж скіфська? Ніхто ніколи не дізнається, які дії, які драми відбувались на цій величній і вічній сцені Землі.
Вдалині бовваніла кам'яна баба. Спершу подумав, що жива людина, але ні, стояла каменем, нерухома. Звідки взялась? Хто її поставив? Коли? Стоїть уже тисячоліття, задивлена в майбутні віки. Давно вмер її творець, як і сотні поколінь, що жили після нього, а баба живе, стоїть. її миють дощі, сушать вітри, грів сонце. На неї сідають перелітні птахи, бо вона для них тільки місце для перепочинку, спостережний пункт, навіть не опудало. її безчестять лиси і мисливські собаки, для них це предмет, на якому можна по-собачому відмітитись. І тільки для людини вона пам'ятка мистецтва далеких предків. "Vita brevis, ars aeterna". Миколі приходить на думку цей вислів. "Життя коротке, а мистецтво вічне". Як це підходить до цієї кам'яної статуї! Стояв на вершечку могили і мріяв. Крилата думка піднімала перед ним одну за одною завіси передвічного театру. По сцені проходили цілі покоління і розтавали у мряці... Усвідомлював, що з того часу, як стоїть кам'яна баба, мільйони людей удобрили своїми тілами його рідну землю, а колись усі ті люди, як і він зараз, бачили весну і сонце, любили, боролись, страждали...
Пішов далі. І ось несподівано мрія ударилась об дійсність. Перед очима виринула раптом мальовнича зелена балка. Забіліли хати, тулячись до її берегів, зазеленіли сади, повитягались угору стрункі мітли тополь...
— Село,— зітхнув парубок. Хотів зійти в долину, але було вже пізно, а додому далеко, бо зайшов-таки шмат дороги. Став на горбку, щоб хоч краєм ока побачити, що робиться в селі. За тополями-мітлами, що вишикувались мов на параді вздовж дороги, біліли довгі комунівські будівлі, а широке подвір'я між ними заливала якраз барвистою рікою худоба, що вертала з пасовиська. Стадо здіймало ногами хмари куряви, і вона довго висіла над подвір'ям, хоч корови давно розійшлись по своїх стійлах.
Вертався тією самою стежкою, але іншою видавалась тепер природа. Нагріті за день поля немов застигли в чеканні великого таїнства — заходу сонця. В травах принишкли польові коники, замовкли перепели в житах. На землю опускалась прохолода. Поки дійшов до перших будинків селища, сонце сіло за обрій. Йому назустріч здалека йшла пара: чоловік і жінка. І не подумав, що можуть бути знайомі. І як же зрадів, коли пізнав у цій парі Арсена Івановича і його дружину.
— Куди проти ночі? — спитав радісний.
— По вас,— була відповідь.
— По мене? — здивувався. — Щось трапилось?
— Батьки послали, затривожились, як би з вами чого не скоїлось.
— Та невже ж? Як же це зворушливо! — Гаєвський був украй покорений уважністю простих людей. Так тільки рідні батьки колись за нього тривожились, а це чужі люди, які лише недавно його побачили, пізнали.
— Дуже їм вдячний за турботи,— сказав він.— Що ж могло скоїтись зі мною? Я ж не маленький.
— Не кажіть,— промовила дружина Арсена Івановича — і замовкла. Не моє, мовляв, діло, це справа чоловіків.
— Свято, бачите, сьогодні,— пояснив попереджувальну фразу дружини Арсен Іванович,— Вихідний день, а до того ж учора була получка. П'яних у селищі багато, а де п'яні, там можливе й хуліганство.
— Ну, дякую, дякую. Такі ви всі добрі і хороші, я аж ніяк не заслуговую на стільки ласки.
Парубкові хотілось тут же, на вулиці, обняти цих двох доброзичливих людей. Його переповнювало щастя молодості. Йому не хотілось вірити, що в світі є ще хулігани, розбійники. Чому вони є? Життя ж бо таке прекрасне, і світ прекрасний з його сходом і заходом сонця, з його порами року, з його чудесними фарбами землі.
Увійшли у виселок. Біля одного чепурного будиночка під парканом у пилюці лежав чоловік.
— Туди ми йшли — лежав, і зараз там же,— сказала дружина Арсена Івановича і махнула рукою.
— Хто це? — спитав Микола.
— Відомий п'яниця. Шахтар.
Над лежачим стояла худа, виснажена жінка. Вона кілька разів намагалась підняти п'яного, але він мішком валився на землю. Гаєвський підбіг до жінки і запропонував свою допомогу. Жінка не перечила. ВриД вже так стомилась, його піднімаючи. Микола вхопив п'яного під пахви і, як маленького, поставив на ноги. П'яний хитався на ослаблених ногах і знов упав. Парубок підняв його вдруге, але з тими ж наслідками.
— Даремно стараєтесь,— сказала жінка.— Він доки не проспиться тут, під плотом, додому не піде. Він має другу,— промовила іншим тоном, в якому бриніла лють і ненависть.— Як тверезий, то йде до неї, а п'яного я мушу піднімати, бо маю з ним пару діток.
І зразу померкла радість, що перед хвилиною розпирала груди. Стало соромно і боляче за людину, що через горілку втратила людську подобу і завдала стільки горя дружині і кривди власним дітям.
Пішли з цього місця всі троє сумні, як із похорону, і залишили під тином п'яного, все одно що мерця, і, мов скорботний пам'ятник над ним,— його безталанну, зігнуту горем дружину.
— Вам і таке треба бачити,— промовив Арсен Іванович по дорозі додому.— Напишіть про це в книжці, щоб люди читали і лякались цього страшного, що ще тримається в нашому побуті, як кліщ отруйний. Напишіть, хай молоді шахтарі читають. Може, прочитавши вашу книжку, не один задумається, як у світі жити.
— І ще напишіть,— це вже сказала дружина Арсена Івановича,— напишіть у своїй книжці, як шахтарі своїх жінок б'ють.
— Ну, не всі ж,— пожартував Арсен Іванович, пригортаючи до себе одною рукою дружину. Вона ласкаво глянула йому в очі і посміхнулась.
— На щастя, не всі,— промовила значуще,— не всі, але багато ще таких. І чого б їм треба? Заробляють добре, у домах міг би бути достаток, так ні, пропиває гроші, совість, б'є найкращого свого друга — жінку.
Микола задумався над цими страшними словами. Стали перед очима любима мати, сестра, добра бабуня, Сашенька, Марія Адамівна, ціла низка улюблених і знайомих жінок, і слово "жінка" виросло до велетенських розмірів. Жінка нас, чоловіків, породила, викохала, винесла на собі весь тягар нашого виховання, витерпіла всі злигодні війни, брала активну участь у революції, боролась з рушницею в руках. Без жінки, нарешті, не існувало б людство, і жінку, тільки тому, що вона дещо фізично слабша (хоч виконує всяку роботу нарівні з чоловіком), деякі типи і досі б'ють. В країні, що будує соціалізм, цей непорядок мусить зникнути раз назавжди.
Довго цього вечора розмовляли в сім'ї Вавиленків на цю тему. Вишукували засобів, як позбутись цих обурливих залишків. Адже ж це спадок старого, безпросвітного, гнилого побуту.
...З запасом знань і густо списаними сторінками кількох блокнотів Микола збирався до від'їзду в Харків. І^Іоже, й не поспішав би, але від Хоми приходили щораз частіше листи, в яких він закликав вертатись додому і братись до своєї основної праці.
Вістку про від'їзд квартиранта прийняли господарі мало не з плачем.
— Ми так звикли до вас, так звикли, як до рідного сина,— говорила Євдокія Миколаївна.
— Сумно буде без вас,— вторував жінці Семен Ро-діонович.— Тепер уже навряд чи коли побачимось.
Микола запевняв, що ще не раз приїде, особливо коли почне писати роман про життя шахтарів.
Наступав день від'їзду.