Світила каторга, але тут підоспіла революція і дядько Дмитро з головою пірнув у бурхливі події...
Коли на Україну після Брестського миру прийшли війська кайзера, дядько Дмитро вигулькнув у Гуляйполі: кіннотником у Нестора Махна...
Згодом — в кінноті Будьонного, куди влилися уцілілі махновці після взяття Перекопу й розправи вчорашніх червоних союзників з махновською вольницею. Аж до Вісли, через усю Західну Україну і Польщу, доніс кінь гарячого вершника, який не втомлювався не тільки рубати шаблюкою голови жовнірів, а й не пропускав жодної спідниці: більшого кота не було в усій будьоннівській армії. Та й самі жіночки злітались на нього, як бджілки на мед.
Отой епізод у романі, коли червоні кіннотники вдерлись до графського замку, мною не вигаданий. Посміхаючись у вуса, дядько Дмитро сам мені розповів, як він сидів з гувернанткою (обоє голі-голісінькі, на дядькові Дмитрові тільки чоботи зі шпорами) на розкішній графській постелі і вчив розкислу од вина та любощів молоденьку панєнку поціляти із маузера в графські портрети: "Смалони і в отого буржуя, чого він на нас витріщився!.." Як увірвавсь на ті постріли розлючений Будьонний та й зігнав обох нагаєм із постелі. 1 не зносити б дядькові Дмитрові голови (ті часи були швидкі на суд і розправу), коли б не оті чоботи зі шпорами. "Кавалерист, сучий син! — чмихав у шаблеподібні вусища Будьонний.— На бабу й то шпори надів".
Скінчилась громадянська війна, і дядько Дмитро подався в міліцію: виловлювати банди, які так і плодилися на руїни-щах завойованої більшовиками України. В перерві між гонитвою за тими бандитами встиг одружитися: висмикнув з якогось весілля місцеву красуню, де вона була дружкою ("1 дотанцювати не дав",— пригадувала тьотя Оксана), та галопом — до ЗАГСу.
І, сам донжуан, усе життя люто ревнував тьотю Оксану. Після війни й партизанського загону опинився аж на Кавказі, в найдикішому аулі — священиком. Схожі на орлів при-хожани не раз спостерігали таку картину: з тріскотом розпанахуються двері саклі, вискакує розхристана матушка, а за нею з рушницею — розлючений батюшка і ну ганяти довкруж саклі. Бувало, й стріляв, щоб нагнати більшого страху. "Джигіт!" — цмокали схвально язиками прихожани.
Недовго в тому аулі й пробув. На московський трон сів Микита Хрущов, затіяв освоєння цілинних земель, і перший, хто відгукнувся на заклик партії й уряду, був, звісно ж, дядько Дмитро. Зрікшись поспіхом сану священика та написавши про це до газети (тоді саме розгорталася чергова антирелігійна акція, Микиті Бог і на небесах заважав), подався в Казахстан, в один із цілинних радгоспів. Звідти його невдовзі й витурили, мало до в'язниці не запроторивши: побив головного агронома...
У мене зберігся єдиний лист від дядька Дмитра, який врешті-решт осів на Донбасі. Отримали ми його уже в Києві, в сімдесят третьому році.
Ось цей лист (не правлю жодної титли, зберігаю всю пунктуацію) .
"З Новим Роком сестричко!
Як же воно погано получається, що нас залишилось тіко двоє і ти невідповідаєш на мої листи і я не знаю чи ти жива. То хоч зрідонька було напишеш, а це замовкла зовсім і в мені думка усяка, може ти хвора на очі, як колись нагадувала, чи, може, просто, не находиш потрібним родичатися як що справді з зором у тебе такі кепські справи то хочби Толя написав двоє слів, чи нас іще двоє, чи може вже я сам залишився, бо в наших літах тілько цього й ждати.
Живемо ми вдвох із Юрком ось уже два роки, сами. І ложки немиті і миски побиті. Він живе надією, що жінка його повернеться, а мені треба йти до Оксани. І я вже жду часу. Справи у мене погані з попереком і ногами, вже і на охоту далеко не хожу, а таки не віриться, доберусь до найближчого ліска, посижу на пиньку, послухаю свого Буяна, як співає, аж плаче, ганяючись за звірюшкою, та й сам заплачу, бо не можу бігати, чи навіть перейти на потрібний лаз, а "любителі" цим користуються — уб'ють і втекли. А Буян повертається стомлений і каже: "як так на пиньку сидіти то краще ходімо додому" і з тим повертаємось. Отакий я уже, Манічко, охотник. Та воно "й не диво 76-й рік. Багато вже товаришів, мого року, та й молодших покинули цей світ, а я ще теліпаюсь.
Напиши, голубонько, хоч двоє слів, аби я знав що ти жива, бо нас же залишилось тіко ти та я, та я та ти, двійко на весь світ.
Побажай Толі, Дусі й Серпикові щастя й здоров'я в Новому Році. Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився, та щоб Толя ваш хазяїн ні об чім не журився.
От я трошки й заколядував вам, а тепер на все добре починатиму варити обід. Як казав Клим покійний: "Е, я ще, батюшко, живу добре, ще є хліб і півхліба", то отак і я стараюсь сам себе розважити. Та й справді яке стало життя хороше. Є що їсти й пити й одягтися, а здоров'ячка тіко немає, і нізащо його не купиш.
Жду Вісточки.
Дмитро"
Йому тісно було і в моєму романі. Часом таке витворяв, що мамуся, прочитавши, хитала головою:
— Ви таки дурнуваті обоє! — І вже до моєї дружини: — Хоча б ти їх зупинила!
І скільки разів над буйною голівонькою дядька Дмитра нависало нещадне редакторське перо: вирубать, викреслити, щоб не лишилося й духу! Пригадую, як в епізоді, де Світ-личний Федір потай вивозить із хутора на такому ж, як і сам, гарячому огирі дівчину (майбутню дружину) і посеред степу, під копицею сіна, позбавляє її дівочої цноти. А потім втішає: "Ну, чого плачеш — не залатаєш!" (В цьому "не залатаєш" — вся натура Світличного). Пам'ятаю, як уперто викреслювали саме цю фразу і як я воював одчайдушно, щоб її поновити. І вже в перевиданні її таки викреслили, і Світличний одразу ж померк: міцнющі, як у вовка, зуби його вже не блищали так переможно та весело.
Втрати, втрати... Часом болісні, як ножем по живому, а часом такі, що лишалося тільки махнути рукою та й розсміятись на явне безголов'я.
Опис страшної грози, що в громовинні, у зблисках наповза на завмерле село; жінки хапають дітей, хрестять перелякано вікна: "Свят, свят, свят! Одведи і помилуй!"
Весь абзац викреслений нещадною редакторською рукою:
— Ти що, забув, що зараз антирелігійна кампанія?
— Так це ж було до революції! — зойк моєї душі.
— Не можна все одно. Можуть розцінити як релігійну пропаганду.
Микита! Микита Хрущов!
В зв'язку з цим не можу не написати про один майже анекдотичний випадок, що стався в одному селі на Черкащині. Там затіяли будувати клуб, навезли гору цегли. Мимо проїжджав представник райкому та й поцікавився в діда, який пас козу, для чого це навезли стільки цегли. Дід виявився неабияким жартівником та ще й читав, мабуть, газети, які криком кричали про боротьбу з релігією, бо відповів представникові:
— Як — для чого! Церкву будемо строїти!
Попотягали ж керівників села до району!
А ось іще один приклад зверхпильності редакторів і цензури. Що межувала з ідіотизмом.
Сцена в корчмі. Дія теж відбувається до революції. Шинкар наливає повні кухлі оковитої. "Повні кухлі" старанно закреслено, а зверху редакторською рукою надписано: "По п'ятдесят грамів горілки". По всій країні саме розгорталася боротьба з алкоголізмом. Вирубувалися до пня виноградники, спішно переобладнювали ґуральні — на виробництво безалкогольних напоїв. Вся міліція кинута на пошуки самогонних апаратів, над селами кружляли вертольоти, видивляючись, чи не стоять на весільних та поминальних столах пляшки з самогоном.
Не вірите? Почитайте тогочасні газети.
Ввожу в роман і мого татуся — основним персонажем. В двадцятому році він, сорокалітний удівець, який мав двох майже дорослих синів, привіз до хутора з міста на двадцять років молодшу од себе дружину — мою майбутню мамусю. Щоб через вісім років вирядити її з двома дітьми малолітніми світ за очі, рятуючи їх од голодної-холодної смерті. Тільки в романі це вже був і татусь, і нетатусь. Вихований на "Бур'яні" Головка та "Піднятій цілині" Шолохова, я про кожного заможного селянина писав як про куркуля, глитая, експлуататора, якого треба розорити й знищити як представника ворожого класу. Людоїдські ці погляди плекалися в мого покоління замалим не з колиски.
...Ще й підмога йде: Піонери, піонери — Партія веде!
Та як я не мазюкав чорною фарбою Оксена Івасюту (так я назвав негативного цього героя, що своєю невтомною працею годував велетенську країну), як його не затавровував, риси живого, невигаданого мого татуся проступали крізь ту класову фарбу всупереч моїй волі й бажанню. І коли я опублікував у журналі "Дніпро" першу частину, то один із критиків мені дорікнув: "Образ куркуля Івасюти, хотів того автор чи не хотів, викликає співчуття у читача". Тож десь у мені, у моїй підсвідомості ворушився жаль до татуся, якого з корінням видерли з життя, знищили як класового ворога. Адже після отого листа з Нескушного, в якому він писав, що змушений податися у ворожий до нього світ з вовчим білетом за пазухою, ми більше не одержали од нього жодної звістки.
Де він прихилив свою голову, які люті вітри розвіяли в прах його стражденне життя, так і не відаю...
Володимир Твердохліб. Уже дорослим, уже комсомольцем перехрещений на червоних хрестинах з Максима на Володимира — на честь вождя світового пролетаріату. А пізніше, в голодний тридцять третій, він і своєму первісткові присвоїв не людське ім'я, а — КІМ: комуністичний Інтернаціонал молоді. "Ріс той Інтернаціонал лобурякою добрим!" — писав я в романі. Викреслено! Аж чорнило бризнуло з-під пера пильного цензора!
Отже, Твердохліб. Володимир. Вірний ленінець, відданий сталінець. Що пройшов у моєму романі через усю першу книжку ("І будуть люди") аж до середини другої ("Біль і гнів"). Запальний комсомолець, а потім рішучий партієць, який наганом зганяв людей до колгоспу; який вимів ("Ви-бздів!" — сказала рідна мати про нього) з села увесь хліб до зернини в тридцять другий — тридцять третій голодні роки, прирікши на голодну смерть односельчан, очолював колгосп аж до початку війни: цар і бог на селі, кожне слово якого — закон, кожен позирк — тюрма. А в сорок другому році, коли його скинули в тил організовувати партизанський загін, він сахався своїх односельців, як зачумлених: не тікали на схід, отже — чекали. Переховувався вовком у степу по байраках, доки й був спійманий німцями.
В цього вже не було прототипу. Конкретної, знайомої мені людини.
Ба, ні — був прототип! Точніш — прототипи.
Ще у Львові редагував я спогади Бовкуна, командира партизанського загону, Героя Радянського Союзу.