Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.
— Хто ти єси і як зовешся? — питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.
— Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю... до князя... такий же мед.,. Ох... не можу... А ти... справді князь?
— Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох...
— Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камінь...
Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу.
— Ох, смерть моя... ой боженьку!..
— Ніколи тобі не забуду, — сказав Ярослав,—боярином тебе зроблю... найближче до себе поставлю...
— Ох, .смерть, — шепотів через силу Ситник, — ох, ох!..
Не втікали до Києва — бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з . вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип'яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити — собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга — та що там вони, коли й князь ледве порятувався.
Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.
Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для наймиту варягів і дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався там часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, ни першому сину хотів він ударити в Києві на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів навстріч новому князеві н відправив урочистий молебень, подарував Болеславові польському найбільші святощі церкви Богородиці — мощі святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собі на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Ірину, що саме була при надії, взяв і сімейство Володимирове; розповідали, що вдарив польський князь мечем об київські ворота, й пощербив меча, і хвалився, що буде тепер той меч для всіх польських владців такою самою цінністю, як священний спис германських імператорів або вінець імператорів ромейських. З великими дарами відправив Болеслав абата Туні до германського імператора Генріха, звелівши у вишуканих висловах подякувати йому за підтримку і запевнити в щирій приязні. Взяття Києва надало польському князеві такої впевненості в своєму могутті, що просто з руського стольного града спорядив він велике посольство до ромейського імператора Василія, закликаючи візантійців до вірності й приязні, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особі мати послідовного і незламного ворога, в чому свідком і посередником хай виступить між ними сам всемогутній бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь.
Є в чоловікові багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало богові, зате людям судився здоровий глузд. Але ось війна, вбивства, брат іде на брата, голод, неправда, підступність — хіба це не поразки здорового глузду, хіба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?
Не помагало ніщо: ні молитви, ні благочестиві бесіди, ні книги, ні навіть збадьорливі звістки про успішні готування до нового походу проти Святополка. Ярослав ніби здерев'янів тілом і душею, перед його очима й досі стояв той липневий день на Бузі, ганебна втеча по зеленій луці, безконечні шугання покаліченою ногою в бакаї й скіпці, потім хекання Ситникове, стогнання його, потім гаряче, спливаюче потом Ситникове тіло позаду на коні, гикання конячої селезінки, м'яке чалапкання копит, дедалі повільніше й повільніше, очікування погоні і тоді, на коні й на лодьї, навіть тут, у Новгороді, теж очікування. Чого? Погоні чи посольства? Але Болеслав, розсівшись у Києві, споряджав послів до всемогутніх імператорів — що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намір прибрати свого найнебезпечнішого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вірити? Ярослав не вірив тепер навіть Коснятинові. Чому той порубав лодьї?
Повірив у Ситника. Чоловік, який наражався на смерть заради князя, не може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вів до княжої ложниці. Звелів, щоб той супроводжував князя скрізь по Новгороду: і до церкви, і на вимоли, і до дулотників, і до зброярів. Сам навчав новоспеченого боярина, (який ще й маєтностями не володів — жили сподіваннями на переможне повернення до Києва) володіти мечем і списом, заповів тому осягнути ще й грамоту, бо на княжій службі чоловік повинен усього вміти, поїхав з Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгороді научальні, де кільканадцятеро дітей боярських і купецьких, сидячи на дерев'яних лавах, вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбні буквиці і повторювали слідом за худим чорноризцем перші життєві істини:
— Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно.
— Кіт очищає дім від мишей.
— Кінь, який має гриву, возить нас.
— Стиснута рука називається кулаком, розігнута рука нази вається долонею.
— Чоловік буває спершу немовлям, дитиною, потім отроком, юнаком, дорослим мужем, потім старим.
Ситник аж нестямився від подиву й обурення, почувши оті p дитячі виспівування.
— І хто ж годує того попар—спитав Ярослава.—Невже ти, князю?
— Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, — поважно відмовив князь.
— Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кіт ловить мишей!
— А спробуй-но ти сказати щось так складно, — всміхнувся Ярослав.
— Ну... — Ситник затнувся. — Ну що тобі сказати, князю?
— А ось так, як діти. Скажімо: вогонь світить, палить і перетворює на попіл усе, що в нього покладуть.
Ситник наморщив лоба, пітнів густо й щедро, але не міг здобутися на жодне слово.
— Дивно, — пробурмотів, — наче вітром вивіяло все з голови... Наслано, мабуть, на мене. То не піп, а волхв, видно... В мене відразу підозра на нього...
— А що скажеш про князя Коснятина?
— Який він князь? Ти — князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому...
— Треба завжди мати вірних людей, — сказав Ярослав, а сам подумав: "Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського .у столу, а нікого коло тебе не зосталося — одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися..."
Отоді, нарешті, відважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягів, узяв Ситника, і прикриваючись відмовкою, що бажає трохи одітхнута на ловах, подався за ліси до Шуйці. Що там з нею? Яка вона стала?
І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, на новому дворищі виросли якісь будівлі, не-докінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?
Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
— Стара дурепо, не бачиш: князь!
Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Іигігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: "Ох, правду мовив, нікому не слід вірити", але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
— Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.
— Тю, дурна баба! — гукнув Ситник. — Так ото я й відпустив би князя самого!
— Поїдеш зі мною, — звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.
Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві... в чернечім убранні.
— Це що? — здивувався князь. — Хто ви?
— Обитель божа, — сказала та, що з тьмяним голосом.
— Тю, — засміявся Ситник, — баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!
Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.
— Монастир? — Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: "Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно".
— Як же зветься монастир? — спитав.
— Шуйський.
То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.
— То ведіть мене до Шуйці, — наказав цілком упевнено
— Ігуменя Марія на молитві, — мав у відповідь.
— Що? Шуйця — ігуменя? Марія?
Черниця мовчки пішла поперед коня князевого.