І загін поскакав. Наздогнав. Вирубав. А Сірко прибув на місце лютої страти, подякував козакам за службу і, похиливши голову, звернувся до полеглих: "Простіть нас, браття, і спіть собі до Страшного Суду. Тільки Господь тепер скаже, чия тут була правда. Але множити нових ординців на наші християнські голови вам не доведеться. Не зростуть ваші діти між бусурманами на свою вічну — без хрещення – погибель".
Боротьба з турками і татарами, з тюрксько-мусульманською експансією в Україну набула в ті часи особливо жорстоких форм, і те, що вдіяв Сірко — за всієї жахливості своєї, — стало досить суворою наукою його козакам і тим, хто ладен був віддати Вітчизну за господарство у татарському полоні. Наукою і попередженням. Так було. Що б ми з цього приводу не думали.
Цей трагічний в історії України епізод виразно розкриває характер кошового отамана Івана Сірка, чий воїнський талант і чия воля майже чверть століття впливали на події в усій Україні.
Дослідники припускають, що родом він був із містечка Мурафа поблизу Кальника (Східне Поділля) і що походив із давнього шляхетського роду. Козакувати він почав іще з юності. Служив у реєстрі, не раз бував у походах. Однак знаємо ми про цей ранній період дуже мало.
На політичну арену Сірко виходить навесні 1645 року, коли разом із Б. Хмельницьким подався до Франції (Фонтенбло, під Парижем) і взяв участь у переговорах із представниками французького уряду та військовим командуванням про збройну допомогу Франції.
Виходячи з цих домовленостей, Хмельницький і Сірко набирають в Україні козаків-добровольців і, як відомо з Історичних джерел, їдуть з ними до країни, яка їх запросила. Щодо участі самого Хмельницького в боях у Франції, то тут існують різні думки. Що ж до полку під командуванням Сірка, то його згадано й у французьких джерелах. Козаків кораблями привезли із Гданська, до порту Кале, а по тому вони брали участь у Тридцятилітній війні. Втім, існує інша версія: що козаки під командуванням І. Сірка ще дорогою до Кале, минаючи захоплений іспанцями Дюнкерк, не тільки відбили напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кілька з них собі, та так і вдерлися з новою силою до порту. Іспанці спробували відбити напад за стінами фортеці. Але й фортецю козаки здобули — нічним штурмом із моря.
Під час Визвольної війни ім'я Сірка не набуло такої популярності, як імена кількох інших полковників: того ж таки Кривоноса чи Богуна. Та все ж у 1654 році він уже був одним з найавторитетніших полководців, першим полковником, тобто заступником Хмельницького. Але тут його доля зробила крутий віраж. Він рішуче відкинув ідею про єднання України з Росією, став на бік опозиції і, на знак протесту проти Переяславської угоди, склав свої повноваження й повернувся на Запорізьку Січ.
Довгенько він сидів там, ніби відгородившись од світу і навіть від козацтва. Принаймні, добре відомо, що в час, коли помер Хмельницький і на гетьманство обрали Івана Виговського, кошовим отаманом на Січі був не він, а Павло Гомін. Та невдовзі настала і його пора. Серед запорізького козацтва дедалі ширшало невдоволення пропольською політикою Виговського. Оскільки Сірко виступав не лише проти російської, а й проти польської орієнтації, то невдовзі рушив на Виговського зі зброєю в руках. І перше, що зробив, це розгромив великий загін кримських татар, що йшли на допомогу новообраному гетьманові.
Самого гетьмана це засмутило не дуже: він мав інші клопоти. Зокрема, прагнув вирватися з-під московського контролю. У квітні 1659 року, поблизу Конотопа, він переміг велике військо росіян під командою князя Ромодановського та військо зорієнтованого на Москву Івана Безпалого. Можливо, ця перемога дала б змогу Виговському зміцнити становище України, зменшити її залежність від Московії. Але проти нього, як уже мовлено, виступив Сірко. Він не обмежився розправою з уже згаданими татарами десь поблизу Умані, а ще й розпорошив кілька загонів "виговців". І дістав за це винагороду від російського царя — "двісті золотих та на триста рублів соболів".
Якби ж Сірко усвідомлював тоді, якою ціною обернуться йому і всьому народу українському оті злощасні рублі й соболі! Але він, талановитий полководець, був надто імпульсивним і непрогнозованим політиком. Або точніше сказати: взагалі не був ним, політиком. Цікаво характеризує його з цього погляду Яворницький: "...То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів, Суховія й Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя разом із султаном і ханом".
Навіть важко собі уявити, наскільки несподівано й страшно руйнував цей непогамований вояка плани українських гетьманів, скільки крові пролилось через невизначеність його позиції. Але так було, і тут нічого не вдієш.
Іван Сірко зі своїми козаками примусив Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона припала Юрієві Хмельницькому. До речі, цікава деталь. Коли на козацькій раді новообраний гетьман підписався під присягою на вірність цареві, такі самі підписи мали поставити й вищі офіцери. Але хроністи свідчать, що кальницький полковник Сірко розписатися не зміг, бо не знав грамоти. За нього це зробив сам Ю. Хмельницький.
1660 року, вже за часів гетьмана Брюховецького, Сірко став кошовим отаманом запорізького козацтва. Протягом певного часу він не дуже активно втручався у внутрішні справи, віддавшись переважно боротьбі з татарами. Зокрема, восени 1663 року він повів козаків на Перекоп. Нескінченні татарські напади не давали спокою козацтву, тож Сірко вирішив поставити на місце, як не самого хана, то хоч перекопського мурзу. На допомогу татарам прийшов загін турків. Але це ординцям не зарадило. Козаки, разом із загоном стряпчого (такий уже звичай мала Московія тих часів, що військовими загонами командували як не дяки, то стряпчі) Косагова, розгромили тих і захопили великий полон. Щоправда, під час бенкету з нагоди перемоги козаки випили зайвого і всіх полонених перебили. Але то вже подробиці.
Однак татари татарами, а в Україні цієї пори не на жарт розпалилася борня за гетьманську булаву між Брюховецьким і Тетерею.
Тетеря орієнтувавсь у своїй політиці на незалежність України, але за союзника мав польського короля. Сіркові це не подобалося. Тож коли претендент на булаву прислав до нього гінців із листом, кошовий посадовив їх у холодну, а листа передав Брюховецькому, що тримався царя.
Трагізм ситуації полягав у тому, що одні гетьмани намагалися втягти Україну в орбіту польської корони, другі —російської. Точилася кривава громадянська війна, гинули десятки, сотні тисяч кращих українських вояків, а держава дедалі глибше поринала в руїну. За один з прикладів такого лиха можна взяти битву поблизу Глухова в січні 1664 року. Сюди підійшли війська польського короля Яна-Казимира, що підтримували Тетерю, і російські війська князя Ромодановського, що підпирали шаблями й рушницями Брюховецького. Перемогли Брюховецький з Ромодановським, проте легше від цього Україні не стало.
А де в цей час перебував кошовий отаман Сірко зі своїм низовим лицарством? У тилу поляків. Громив польські обози та гарнізони, вірні гетьманові Тетері.
Про все це він згодом доповів особисто цареві. Листом. А доповідати справді мав про що. Сірко розбив військо польського генерала Чарнецького. Розгромив загін татарів, що йшли на допомогу полякам. Разом із великим загоном калмиків, що несподівано приєднались до козаків, здобув ще одну — котру вже за ліком — перемогу над татарами. От тільки жодного зі своїх супротивників остаточно здолати не зміг...
До речі, отаманство Сіркове на Січі не було постійним. Поки в Україні кривавила страшна громадянська руїна, його кілька разів обирали кошовим, відбирали булаву і знову обирали. Але навіть коли Сірко не був кошовим, це не позбавляло його пошани запорожців. Ось маємо. Восени 1667 року кошовим був Іван Ріг, але хіба це завадило полковникові Сірку зібрати великий загін козаків і повести його на Крим? Похід був настільки вдалим, що козаки дійшли аж до Кафи (Феодосії), захопили при цьому велику кількість полонених і визволили близько двох тисяч татарських бранців. А почалося все з того, що під Перекопом Сірко дощенту розбив хана, і жодна сила в Криму зупинити його вже не могла. Та дивна річ: тактика козаків завжди була однаковою — вони нападали на Крим, плюндрували його й поверталися. Якось так складалося, що кожного разу Україні не ставало сили, аби закріпитися на півострові, створити там свою адміністрацію і вже звідти протистояти Туреччині.
Дослідники й досі не можуть пояснити, як воно вийшло так, що ще після кількох праведних і неправедних битв Сірко на певний час кидає Січ і стає полковником (адміністратором) міста Змієва (нині Харківської області). Може, не поділив чогось із тодішнім кошовим отаманом та його прибічниками? Чи, може, вирішив для себе: час уже покласти край козакуванню та перейти на осіле врядування.
Одначе з урядуванням цим сталося те, що й мало статися. В ролі адміністратора Сірко дуже скоро впевнився: росіяни дивляться на Слобідську Україну (та й хіба тільки на цю частину нашої землі?) як на свою колонію. Розлютований свавіллям, що його чинили тут російські бояри разом з воєводами, він очолює повстання слобідських селян та козаків і розпочинає бойові дії проти своїх недавніх союзників-росіян. І хоч йому пощастило здобути кілька перемог над ними під Охтиркою, Харковом, а згодом і під Полтавою, та стало ясно: своїх сил замало, а ні гетьмана, ні кошового отамана втягнути в цю повстанську війну йому не вдасться.
Добре поміркувавши над своїм становищем, Сірко відмовився від слави повстанського ватажка й знову опинився на Січі. Там на цей час уже обрали свого гетьмана — не кошового отамана, як це вже бувало раніше, до Хмельницького, — а саме гетьмана. І зробили це на підказку кримського хана, що волів мати на Січі союзника, разом з яким міг би виступати проти гетьманів Лівобережної та Правобережної України, а водночас, і проти росіян.
Першим таким гетьманом, що цілковито орієнтувався на Крим, став Петро Суховій.