Над морем тремтів білий тонкий серп молодика. З недалекої тайги війнуло міцним духом сосни.
Івана Івановича й Володю вели широкою вулицею великого селища. До соснового запаху домішувався важкий дух нафти. Певно, десь недалеко був нафтовий промисел. Іноді кричав маленький паровоз і чмихав, здавалося, зовсім близько, ось за цими темними, із соснових колод будиночками.
Поліцаї чітко карбували кроки, і Дорошук уперше відчув себе полоненим.
— Яке ж завдання цих вартових? — звернувся він до офіцера. — Невже охороняти нас від диких звірів і лютих бандитів?
Офіцер не зрозумів іронії і відповів:
— Дикі звірі далеко, а бандитів стріляємо.
Івана Івановича з Володею привели в досить охайну кімнату без жодних ознак меблів. Від стін тхнуло сосновою живицею, підлога була вкрита жовтими циновками. Поліцай приніс велику чашку чорної китайської сої, води в синьому скляному глечику і кинув у куток оберемок пахучих стружок.
— Ну, от, синку, — примружив короткозорі очі Дорошук, — ми маємо чудову вегетаріанську вечерю і м'яке ліжко. Ти не пам'ятаєш, до якої родини належить соя? — намагався він пожартувати.
— До бобових, тату.
— Цілком вірно.
Іван Іванович усміхненими очима глянув на сина, який з великим апетитом жував "бобові".
— Треба віддати сої належне, що ти вже й почав робити…
— Мене, тату, непокоїть це поводження…
— Ти хотів би омарів чи шпротів?
— Та ні, я кажу про інше.
— Розумію. Ти хочеш швидше покуштувати більш екзотичні страви, наприклад, морську капусту чи морського черв'яка — трепанга, якого китайці звуть "хай-шен"? Але цього добра можна покуштувати і в нашому Владивостоці.
— Ні, ні, тату, зовсім не те! Ти ж чудово розумієш. Я цілком серйозно. Оті вартові, поліцаї… Ми наче арештовані. І до того ж нас, здається, замкнули.
— Це можна перевірити.
Іван Іванович підійшов до дверей і штовхнув їх. Раз, удруге. Щось клацнуло, наче повернувся ключ у замку чи стукнув залізний гак, двері відчинились, і солдат з багнетом став на порозі, заступаючи шлях.
— Все в порядку, — сказав геолог, відступаючи крок назад. — Я тільки хотів побажати вам на добраніч.
Вартовий, нічого не відповівши, притулив долоню собі до рота в знак того, що розмовляти заборонено.
— Ну, звичайно, — сів поруч із сином на купу стружок Іван Іванович. — Розмовляти не вільно, слухати — теж. Але тут виникає тяжка дилема для поліцейської влади. Щоб вартовий не слухав більшовицької агітації ув'язнених, йому необхідно заліпити вуха воском. Але з заліпленими вухами він не почує, як ці ув'язнені втечуть.
— Тату, ти все жартуєш?
— Невже ти хочеш, щоб я плакав?
У цю мить погасла електрична лампочка.
— Нам сигналізують, — сказав Дорошук, — що час спати. Шкода, що я при світлі не встиг собі перев'язати ногу. А втім… І так присохне. Солона морська вода — чудова дезінфекція.
Вночі Володя прокинувся, йому зробилося страшно, як малій дитині, якій приснився химерний сон.
— Тату, — покликав тихо юнак. — Тату! А що зараз роблять удома? Що — мати?..
Батько не відповів, його тихе, спокійне дихання сонної стомленої людини заспокоїло Володю. Він ліг і знову заснув уже міцним юнацьким сном.
Вранці хтось обережно постукав у двері. Ввійшов учорашній офіцер у повній поліцейській формі — чорний мундир, такий же кашкет з ременем, застебнутим під підборіддям, на боці чорна кобура револьвера та шабля. Виблискуючи чорними крагами, він пройшов на середину кімнати і став струнко, вітаючи Івана Івановича, який ніяк не міг зрозуміти, звідки ця пошана від японського поліцая.
Дійсно, офіцера не можна було впізнати. Перед геологом стояла зовсім інша людина — шаноблива, чемна, ладна, здавалося, попередити кожний рух ученого.
Дорошук глянув на сина примруженими хитруватими очима, в яких можна було прочитати: "Я ще не знаю, яким вітром повіяло, але що за разюча зміна!"
— Нацуакі Хірата! — назвав себе офіцер. — Гомень кудасай — пробачте, але я маю честь розмовляти з паном Дорошуком, відомим ученим?
Страшенно плутаючи російську мову, він пояснив, що про пана вченого вже знає губернатор, який звелів, мовляв, вважати пана Дорошука і його сина гостями на Карафуто.
— А зараз, — офіцер у посмішці розсунув до ушей сомовий рот, — зараз начальник поліцейської управи пан Інаба Куронума чекає в себе вдома шановних гостей…
Поліцай приніс води для вмивання і білий рушник. Іван Іванович і Володя вмились, а на порозі вже стояв шанобливо зігнутий утроє цирульник, улесливо причмокуючи губами. Він швидко поголив геолога і сприснув хорошими, тонкими духами.
Офіцер чемно показав на двері.
— Ну, що ж, ходімо, сину, — весело сказав Дорошук. — Нічого не поробиш, запрошують!
Будинок начальника поліцейської управи був недалеко, майже поряд. Дерев'яна будівля пана Інаби Куронуми була обгороджена колючим дротом, і біля входу ходив поліцай.
— Начальника поліції самураї тримають під суворим наглядом, щоб не кидався на людей, — прошепотів синові Дорошук.
Володя посміхнувся і з цією усмішкою зайшов з батьком у велику кімнату, яка, здавалося, була повнісінька шовкових ширм, блакитних і зелених, жовтих і червоних. Начальник поліцейської управи, певно, любив барвисті кольори.
Володя озирнувся і побачив, що офіцер зник. З-за ширми вийшов господар, як виявилося, сам пан Інаба Куронума. Він був у темно-сірому кімоно з чорним поясом, у табі — японських панчохах з окремим великим пальцем.
Обличчям пан Інаба Куронума скидався на самураїв, яких Володя бачив на карикатурах. У начальника поліцейської управи був голий череп з пучком волосся спереду, короткі наїжені вуса, брови зламувалися на лобі двома гострими кутами. На товстому носі сиділи величезні рогові окуляри.
Пан Інаба Куронума мимохіть глянув на ноги своїх гостей, і геолог відразу догадався, в чому річ.
— Треба скинути черевики, — торкнув він Володю за плече.
— Та в мене, тату, драні шкарпетки.
— Нічого, роззувайся. Ми — мандрівники, пан поліцай простить.
Володя скинув черевики слідом за батьком і поставив їх біля порога.
— Пробачте, такий звичай у нас, японців, — уклонився Інаба Куронума. — І ще, пробачте, я не знаю російської мови.
Все це переклав високий довгов'язий суб'єкт. Закручені вгору руді вусики, олов'яні очі й червоний кирпатий ніс — це обличчя дуже нагадувало Івану Івановичу лихої пам'яті царських козачих офіцерів. Перекладач нечутно вийшов з-за ширми, був він, як і господар, у табі.
— Прошу пана геолога Дорошука і його сина до столу, — проказав пан Інаба Куронума.
Усі посідали на шовкові подушки з золотистою бахромою.
Низенький столик, заввишки в чверть метра, покритий чорним блискучим лаком, був заставлений тарілками й чашками всіх кольорів. Увійшов старий зморшкуватий слуга і поклав на стіл дерев'яні палички, з допомогою яких японці їдять. А біля тарілок Володі й Дорошука залишив, крім того, ложки й пару виделок.
Страв було багато, починаючи від дрібно наструганої сирої риби з тертою редькою й гострою овочевою підливою і кінчаючи рисом, смаженим рябчиком, солодкою картоплею — сацумаїмо та японськими персиками — momo. Жовтувато-зелений чай пили без цукру.
Перекладач, схожий у своєму смугастому джемпері на тигра, замість чаю, весь час прикладався до чашки, куди не забував підливати підігрітої саке — горілки з рису. Але справу свою знав і, хоч ніс його зробився від саке зовсім фіолетовий, перекладав, на думку Володі, досить точно.
— Дозо, дозо, будь ласка, — чемно припрошував пан Інаба Куронума. — Чудова саке. Я знаю, що росіяни частіше вживають горілку, ніж вино. І мають рацію. Залишимо вино французам.
Він робив вигляд, що уже п'яний і що йому страшенно весело. Він навіть заспівав жартівливу дитячу пісеньку:
"Мосі, мосі, каме йо,
Каме сан, йо…"
Довгов'язий ретельно переклав:
"Слухай, слухай, черепахо,
Послухай, пані черепахо…"
Але по тому, як Інаба Куронума зиркав на гостей крізь блискучі скельця окулярів, Іван Іванович розумів, то пан господар цілком тверезий.
"Мосі, мосі каме йо…"
Гострі кути чорних тонких брів начальника поліцейської управи то стрибали вгору, то раптом спадали вниз, наче танцювали старовинний самурайський танець.
Дорошук почував себе ніяково й напружено. Він добре знав, чим дихають японські самураї, щоб приймати це частування й пошану як дружню й щиру.
— Пробачте, я закурю, — взяв бамбукову люльку господар. — Дуже жалкую, що японський тютюн поступається перед турецьким. Я люблю споживати все своє, японського виробу. У мене на службі дещо на європейський взірець, але вдома…
Він обвів навколо руками, вказав на ширми, на циновки з волокон бамбука, на какемоно — вишиту на шовку картину, на позолочену статуетку Будди з лотосом.
— Усе — Японія… Я дуже люблю Карафуто. Це — колонія. Так я дивлюсь на острів. Серце Японії на півдні, серце Японії — Токіо… Але мені наказали: відправляйся на Карафуто — і я поїхав. Бо я солдат, я служу імператорові.
Він раптом підняв руку вгору і вигукнув тричі:
— Банзай! Банзай! Банзай!
— Банзай! — вигукнув і перекладач, наливаючи в чашку саке.
— Золота хризантема, яка має шістнадцять пелюсток[4] — це мій девіз! — голосно провадив далі Куронума.
Слуга приніс лускаті ананаси й жовті банани.
— Японія не забуває нас у цій глушині, — вказав пальцем на плоди начальник поліції. — Ананаси одержав з Формози тідзі — губернатор і прислав мені в подарунок. Мій уряд уміє шанувати людей… Коли б у нас був такий видатний геолог, як ви, пане Дорошук…
Іван Іванович насторожився.
— … він жив би в Токіо… О, Токіо! Палац імператора! Кожний японець тремтить від щасливого захоплення, коли проходить мимо сірих мурів та веж, з-за яких визирають гостророгі дахи з головами драконів…
— Ви гадаєте, пане Куронума, що вони тремтять справді тільки від захоплення? — скромно запитав Іван Іванович.
— О, так! Палац скидається на фортецю, під товстими мурами вирито широкий рів з чорною водою…
— Чудово уявляю.
— Ви можете шкодувати, що не були в Японії. Адже не були — я вгадав?
— Не був.
— Чому ви не їсте ананасів? Коли б такий видатний учений був підданим імператорської Японії… Він жив би, як тідзі. Запевняю вас. І це дуже легко зробити. Хай ваша рука лише напише кілька слів…
— Послухайте, ви, здається, пропонуєте мені змінити громадянство? Чи, може, я не так зрозумів?
— Це не лише моя власна пропозиція… Вищі органи…
— Чоррт! Начальник поліції насмілився таке запропонувати? Зрадити батьківщину?!..
— Пан Інаба Куронума просить не ображатися, — простяг руку до ананаса перекладач.