Машину зупинила під тополями, які росли біля палати Степана Андрійовича. Обережно причинивши дверцята, прикипіла поглядом до вікна на другому поверсі, марно сподіваючись побачити його обличчя. їй украй гостро захотілося знати, як виглядає сама цієї хвилини, тому нервово дістала дзеркальце, зазирнула.
На неї з дзеркала глянули великі й сумні очі незнайомої жінки, намагалася в цих очах визнати свої — і не могла, бо такими чужими здалися. Вона й сама стривожилася такими очима, а від Степана Андрійовича хіба заховаєш їхній вираз? Може, не йти? Але ж його передчуття, його передчуття! Сховавши дзеркальце, знову глянула на вікно на другому поверсі — й вирішила таки йти, бо як же не йти.
"Що я йому скажу?"
Назустріч їй по коридору м’яко ступала головний лікар у супроводі двох медсестер. Наталя Семенівна відчула гостре хвилювання, несподівано злякавшись цієї зустрічі, боячись будь-якого слова, яке зараз могла почути.
— Що з вами? — запитала головний лікар, зупиняючись.
У Наталі Семенівни відняло мову.
— Куди ви йдете? Адже ви сьогодні вже були у нас.
І Наталя Семенівна відчула, що заспокоюється.
— Я хочу віддати листа Степанові Андрійовичу.
— Він спить.
— Спить? — розгубилася.— Бачте, лист важливий. Я лише загляну до палати — й тихенько покладу лист на тумбочці.
— Ну, що ж...
Намагаючись не дихати, Наталя Семенівна відчинила двері до палати.
Степан Андрійович спав горілиць, рівно дихаючи.
Похапцем дістала кулькову ручку й написала на конверті: "Читати не хочу, а щоб не було ніякої спокуси, то повертаю. Більше оптимізму!" Поклавши конверт на тумбочці біля ліжка, знову подивилася на сонного Степана Андрійовича — й скрадливо ступила за двері. І вже тут, за дверима палати, затулила обличчя долонею, але сльози бризнули й крізь пальці, потекли по щоках...
Оркестр іще відпочивав, дух переводив, та й слід було берегти завзяття і силу на вечір, коли весільчани добряче підіп’ють, коли почнуться справжні шпаркі танці, коли весілля мало не все пуститься в танець-вихор, у танець-колотнечу, у танець-безумство, отоді вже забуяють пристрасті, навіть кров гаряча й невинна може пролитися.
Баба Лукія обернулася до Марка Суботи, який витягнув її на людське посміховисько, хотіла віддати їжакувату бала-бушку мікрофона, але той не взяв, укотре припрошуючи:
— Е-е, бабо, ти ж іще молодих не привітала. Пісню славну заспівала, спасибі, але ти ж їм і словами побажай добра-здоров’я. Хай упевняться, що мова до тебе повернулася.
— Підійду й скажу їм зблизька.
— Е-е, ніхто не почує, давай голосно. Які вони славні, скажи. Які в них батьки славні, скажи. І які їхні діди-баби славні, скажи. Хай і їхнє коліно буде не гірше, ніж ті коліна. Одне слово, аби на великому дереві росла гілка в гілку.
Лукія поглянула на молодих — і саме злетіло з уст:
— Як місяць і сонечко сяють!
Голос її розкотився над обійстям, наче то був і не бабин голос. Гамору поменшало, бо не часто побачиш і почуєш отаке.
— Будьте щасливі, як ваші батьки та матері. І нехай ваші дітки вдадуться такі, як ваші батьки та матері, аби не було переводу вашому роду.
— Давай, бабо, катай!
— Хай ваше дерево росте й зеленіє, аби не було трухлявого дупла, аби не сохло.
— Ото розбалакалася!
— А молодий уже так удався в свого діда, що мені все тут перевернулося, як побачила.
— Авжеж, затремтіли жижки, як у сімнадцятки!
Марко Субота докидав слово по слову, та його ніхто й не
чув, адже не в мікрофон говорив, а бабу слухали все пильніше, пригасаючи п'яними розбурханими голосами.
— І хоч яке славне ваше дерево, а то ж дупло трухляве, ой, дупло!
Народ гримнув реготом, що баба Лукія назвала дуплом трухлявим шанованого всіма, обвішаного орденськими колодочками Калістрата Сильвестровича. І він сам, почувши таке, завовтузився за столом і засміявся, зрозумівши, що стара баба жартує. Як уміє, так і жартує, що ти з баби візьмеш?
— Оте трухляве дупло все ваше дерево і споганило.
— Ти, бабо, вітай молодих, а не сварися?
— Хай би не було того дупла на вашому дереві.
А Харитон Барвінок, хазяїн, що віддавав свою дочку Ольгу за молодого вчителя, вже з-поміж юрми виборсувався, бо занепокоїлась його душа, ой, заболіло чомусь душі.
Баба Лукія гриміла в мікрофон:
— Отак-о, людоньки, вони й повдиралися до хати посеред но'чі. Двері — на клямку, вікна позатуляли рядюжками,'зв’язали матір мою Домку мотузком — і давай бити ногами. Де золото, мовляв, та де золото, признавайся за золото. Господи, а яке ж золото, коли в хаті голод! Макової росинки в роті не було ні вчора, ні ниньки, вже б і мишей їли, та мишей нема, вже б і горобців ловили, а як ізловиш, коли нездужаєш ногою ступити.
Лукіїн голос гуркотів над обійстям, а що баба не вміла тримати мікрофона, він у неї танцював у руці, то голос геть тцхішав, слів не втямиш, а то слова лунали громом, і той грім також було важко осягнути.
Марко Субота,, доходячи якоїсь дивної тями після сп’яніння, вже прикусив язика, вже не під’юджував стару бабу, відступивши від неї трохи вбік, за яблуні.
Молодий із молодою уже не горнулись одне до одного, сидячи насторожено, випроставшись.
Зелено-рудий дід Калістрат. Сильвестрович біля них нако-лющився гінкою кістлявою постаттю, а гурт родичів біля зелено-рудого діда нагадував розколошканий мурашник.
Нарешті хазяїн Харитон Барвінок, у якого розпашіле обличчя скидалося на віхоть вогню, вихопився під яблуні:
— Віддай, бабо, мікрофон, а то верзеш казна-що.
Та не встиг він іще відібрати мікрофон, як перед ним де й узявся Вадим, онук баби Лукії, захистив її грудьми.
— Хай говорить! Хай скаже!
— Хто справляє весілля? — сіпнувся до нього несамовитий Харитон Барвінок.— Я справляю весілля. А ви вдвох із бабою задумали спортити? З оцією проклятою бабою?
— Хай говорить баба! — закричали з гурту.
— Говоріть! — наказав і Вадим, розпростуючись плечима.— Чом баба проклята? Нормальна.
— ...Отой Калістрат б’є мою матір Домку ногами в груди й допитується, де золото.
І тут чомусь розсердився Марко Субота:
— Вже казала про золотої
— А де ж те золото, як нема? Коли голодні й попухлі? У матері Домки не було здоров’я, щоб плакати, а в мене тільки очі дивляться, а теж нема здоров’я.
Харитон Барвінок знову спробував забрати мікрофон, але внук заступився:
— Баба Лукія вітає молодих!
Калістрат Сильвестрович зводився з-за столу, хтось хапав його за плечі, але зелено-рудий дід як затявся йти, й родичі його також ворохобилися, збираючись разом із ним. Деякі з них кричали:
— П’яну бабу спустили з ланцюга!.. Кляту-прокляту бабу!
— Не дамо обмовляти чесного Калістрата Сильвестро-вича!
— Тут паплюжать героїв!
— А міліція дивиться куди?
А Вадим усе не підпускав оскаженілого Харитона Барвінка до баби:
— Заговорила — хай говорить. Бо стільки ж мовчала! Намовчалася. Де ще таке почуємо? І хто ще таке скаже?
— Значить, хай плеще язиком?
— Плеще? Баба Лукія ніколи не плескала, бо мови не було. Хто скаже, що баба Лукія брехуха? Ніхто за нею не пригадає слова брехні. Та нема такої чесної, як вона!
— Бо мовчала?
— Бо говорить! Бо тепер говорить!.. А ті, що раніше говорили,— багато про себе чи про інших наговорили правди? Багато про себе призналися? Ваш сват багато признався? А мову ж йому не відняло, га! Чи відняло, коли мовчав? І досі без мови, га? Чи не тією мовою говорить, га? Та в бабиному мовчанні було більше правди, ніж у чиїйсь щоденній балаканині, от!
— Але ж тут іще не слідство, ти що, ведеш слідство?
— Я веду слідство? Хай баба говорить, чого полякалися? Говоріть, бабо Лукіє!
Весілля, яке ще недавно вирувало, сміялося, пило горілку та закусювало, жартувало та обіймалося,— це весілля тепер у багато цікавих та хмільних очей дивилося на бабу Лукію, що несподівано випхалася перед великий людський загал, та прислухалося до балачки поміж Харитоном Барвінком і ошалілим знетямленим бабиним внуком міліціонером Вадимом, та ще ж поглядало на скваснілих на виду молодого і молоду, та ще ж особливо приглядалось до зелено-рудого Калістрата Сильвестровича і його родичів.
А зелено-рудий Калістрат Сильвестрович в оточенні родичів таки виборсався з-за столу, тепер вони непевною хвилею погойдувалися під напнутим над їхніми головами рожевим пластмасовим накриттям, а тому в пропущеному через те накриття сонячному світлі всі вони видавалися неправдоподібно рожевими, помолоділими, і навіть рудо-зелений Калістрат Сильвестрович з нагородними планками на кістлявих грудях видавався передчасно постарілим рожевим хлоп'яком із рожевою бородою.
— Говоріть, бабо Лукіє! Візьміть ближче мікрофон до рота.
— А що казати? — Баба ^Іукія слухняно притулила ближче до рота балабушку мікрофона, й голос її загуркотів над подвір’ям.— Уже мати більше не встала... Що наголодалася, що збили, хай господь милує.
' — А других бандитів не пам’ятаєте?
—■ Якби побачила отак, як Калістрата, згадала б, чого ж ні... Якщо їхні кісточки в землі ще не зітліли... Бачте, з весілля тікає виродок, не хоче слухати стару бабу... А я ж тоді була молоденька, добре бачила... А як збили мене, то я й заснула, скільки спала — не знаю, тільки вже проснулася без мови. Бо відбили мені мову, Калістрат відбив разом із другими... Тоді в Заливанщині таке творилося, не приведи господь! Ніхто за матір не питав і не питав за мене, чого мовчу. Ніхто не питає, а я й не кажу, бо кому скажеш, коли тіні замість людей ходили. И тіні мовчали так само,, як я.
Марко Субота притулився грудьми до яблуні. Страшно було йти з весілля й страшно було зоставатися. А коли згадають, а коли не забудуть, що то саме він вивів бабу Лукію з літньої кухні? Сиділа там, нищечком співала для себе, хай би співала забутих пісень, які лише в її голові тримаються, більше ніде, так ні ж, вивів її з літньої кухні та ще наказав вітати молодих. Наказав вітати він, Марко Субота, значить, він іще страшніший за спільника. Господи, чи йому було мало того, що почув балачку баби Лукії з Македоном
Хрущем? Та чи йому треба знати, що нарозказувала баба Лукія про окупантів, як ото Македон Хрущ писав по стіні відрубаною дитячою рукою? А потім ще подався до старої баби пособляти по господарству, бо просить чоловічих рук, добре, коли його не бачили в баби, а коли бачили? Та ще ж і залицяння намислив, упившись оскаженівки.