"Ач, дзвенить! Це моє, для мене видзвонює. От захочу і куплю собі… хоч і слона".
І зараз Стась щось нове побачив у Майкових очах, щось приховане, якийсь вогник сухої образи, кривди чи заздрості, нудьги за чимось більшим, за таким, що в людей, бачте, є, що до когось само припливає, а в нього… Здавалося, ногу поставив Майко на стару довбанку, а бачить перед собою сильний дюралевий човен (із скаженим мотором "Вихор") і оте гіпнотичне на борту "Алігатор". І ще щось затаїлося в його очах, дуже чіпке, те, що починається з дрібного, а потім тягне, не одпускає людину, веде за собою немовби з гори.
— Майко, ти ж казав: гуртовий човен, для всіх. А тепер? Ти що?
— Та покатаємося! Завтра, ну просто зранку, покатаємося, клянусь! О! — він задер голову і кивнув за Десну. — Гаркавка пішов на острів. Побігли швидше, а то запізнимося!
Товариш Гаркавка відкриває літо(Продовження)
Це велике видовисько — не збоку, не здалеку, а ось так на самому аеродромі стояти, з-за Гаркавчиної спини дивитися, як сідає на луг літак. Прибігли на острів не тільки малі Голованчики, а й сам батько Голованчик, без якого ніщо у світі не стрясеться і не відбудеться. Прибіг Стась (і оглянувся: де ж це Майко? Тупотів наче ж позаду і раптом кудись провалився). Дід Яким пришкутильгав за всіма, правда, став на рукаві коло місточка, та там і застиг з брилем у руках, як самотній лелека.
А тут — коло будки! Дітей, дорослих, молодих і не дуже молодих дядьків і тіточок! Хто приплутався просто так, заради цікавості (як моя мати каже — попасти витрішки), а Настя та її сусідка — щоб не прогавити перших курортників. "Ласкаво просимо! Здаються вільні кутки!" Ні, такого транспаранта нема над натовпом, гостинне запрошення просто палахкотить на рожевих щоках у Насті.
А Гаркавка стоїть попереду — ну сама тобі суворість і комендантська поважність. Картуз нап’яв на очі, прапорці в руках, лице неприступне і від статечності трошки-трошки надуте. Він усім нам дає знак: назад, одступіться, отамо коло будки і замріть, і щоб ніхто ні кроку до мене!
Ми так і стоїмо, каже Стась, тихо, тісною купою, якщо й перемовляємося, то тільки напівшепотом. Ми зустрічаємо наче якогось прем’єр-міністра або знаменитого співака із атолових островів Тихого океану.
Сонце припікає.
"Зебра" із вишки показує нам: вітер легенький, південно-східний. Дме із-за Десни, з лугів, де зараз мирно стрекочуть сінокосарки.
В гурті захвилювалися. Всі ми бачимо, як вигулькує із-за лісу літак ("Наш, наш! Двокрилий!"), з тихим буркотінням наближається він, робить широкий розворот над рікою і заходить на посадку.
Він летить, ясна річ, так, щоб вітерець дув йому точно навпроти. Поволі знижується, проноситься над лозами, над тими білими берізками із острова, де стоїть покинутий і забутий наш кукурузник (той, що завжди нагадує мені, каже Стась, сірого коня, який пасеться в кінці лугу). Вже над самою землею летить біплан, видно зараз, як він викинув уперед шассі; легко-легенько несеться він — і ось торкнувся м’яко землі й побіг. Він гуде, гальмує, наче сердиться, пробігає повз нас, прокочується через увесь острів (ах, зупиніть, бо не можу) і завмирає аж там, над кручею, де колись бандити скинули у воду Гаркавку.
Ми бачимо: Ан-2 круто розвертається і тепер біжить зеленою луговою доріжкою до нас.
І от виходить назустріч йому Гаркавка. Ні, ви лише гляньте, скільки рішучості, скільки комендантської сили і влади в цьому маленькому чоловічкові, в його жестах і в поворотах його голови! Як матадор, щоб загіпнотизувати бика, він виходить до самого носу "Ана", повертається і сигнальними прапорцями робить ось так, руками в сторони. Тим показує:
— Зарулюй! На мене зарулюй!
Гаркавка задкує, йде лицем до кабіни, спиною до нас, руки в нього розкинуті в сторони, строго на рівні плечей. Усім своїм виглядом він промовляє:
— Підкочуй на мене, за мною прямуй!
Ще раз відточений вимах прапорцями, він робить хрест над головою:
— Виключай мотор!
Ан-2 почахкав гвинтом, пирхнув, як змилений кінь після дороги, і раптом затих.
Ми дивимося на нього, каже Стась, а він мовчить, горбиться, крила свої розставив з отими поперечними планками й тросиками. Теплий дух від мотору і легенький запах бензину віє на нас.
Ну, одкривайся: що в твоїх нутрощах?
Підтюпцем несе Гаркавка легеньку дюралеву драбинку. І от начебто самі, зсередини, відчиняються двері, і виглядає з літака перша парсуна — біла, в перманентних кучерях, з наготовленою, немов для спалаху бліців, усмішкою. Вона морщить напудреного носа, жмуриться на наше сонце і каже:
— Ах, який приятний тут воздух!
Ні, ви тільки гляньте: Гаркавка у нас таки справжній джентльмен (що то значить дубечанське виховання!). Він подає руку немолодій дамі, допомагає їй зійти на землю.
І як тільки дама торкається ногою нашої піщаної тверді (о, провінція — заповітний берег сонця й води!), Гаркавка непомітно для неї, та й для всього невтаємниченого світу, подає нам знак:
— Оркестр! Туш! На честь першого пасажира, який відкриває літній і льотний сезон!
Сяйнули мідні труби, і невидимий оркестр гримнув марш курортної гостинності. Ми всі, хлопці, дядьки, наші дунайські газдині, ми граємо на бубликах, на пищиках, на носових сопілках, а то й просто ні на чому. Всі підступаємося ближче, стаємо двома шпалерами, вузеньким коридорчиком, щоб пропустити між собою гостей, сказати по-нашому "здрастуйте!", кивнути шанобливо головою.
Ось двоє молодих городян викочують дитячу коляску, і одразу добрий десяток рук тягнеться до них, підхоплюють коляску з дверей літака, а з жіночого гурту чується заздрісно-солодке: "Ах, яке ж дитятко! Ну просто лялечка!" Молоді батьки цвітуть від щастя, а Настя туркоче вже над ними:
— Ага, до мене, до мене, дорогенькі, на квартирю! Рай буде вам з дитинкою!
За молодими виходить огрядний і дуже солідний дядько в фетровому капелюсі. Видно, це столичний професор, бо в товстих загряничних окулярах на носі і, навіть сходячи на землю, не одривається від книги.
За професором — якась худа, неймовірно висока дама (років їй під дев’яносто) у модних вузеньких джинсах і з намистом на жовтій вузлуватій шиї.
А ось — наша тітка, дубечанська, з двома сітками в руках і з торбою за плечима: капуста, пральний порошок, батони, пачок десять "Геркулесу" везе вона з столиці.
О, а це хто! Висовується довге дуло, немовби гарматне. Та ні, не дуло, а жерстяна оцинкована труба. І як вона тільки влізла в маленький літак! За трубою — дерев’яні планки, рулон рубероїду: то Атамас, Гаркавчин сусід, клубний кіномеханік, який ставить нову хату.
А де Майя? Щось не видно нашої Майї з Києва, не висовуються її білі шовкові банти в косах, її нікельоване крісло на високих, на двох велосипедних колесах. Майю завжди привозили до нас батьки на літо або родичі, щоб вона тут засмагла, трошки поправилася, попробувала сама ходити на вражених якоюсь поганою хворобою ногах.
Та Майї не видно, нема її з першим рейсом, хоч як ми витягуємо свої шиї і заглядаємо в літак. А замість того виходить малесенька згорблена бабця, чиста, акуратненька, і веде на повідку таку ж акуратненьку білу собачку. Всі пропускають їх, всі дивуються, а хтось підшіптує:
— Бач, як люблять у городі собак! На курорт їх возять!
Останнім висовується з літака пілот. Він швидко окинув поглядом людей у гурті і спитав:
— Є тут Майко? Йому депеша з Києва. Полковник Вітродуй приїжджав до літака, просив, щоб ми передали особисто в руки.
Ми всі перезиркуємося: де Майко, де ж це він? Дива, пропав Майко чи що? Біг за нами, тупотів, сам казав "Швидше!" — і от нема!
З гурту вийшов малий, як грибок-опеньок, батько-Голованчик. Він твердіше себе почував за спиною жінки Оляни, а тому кахикнув зараз і таке щось пробурмотів, сердячись на себе:
— Майко — це значить я, себто, тьху! — вітець Майка, а Вітродуй, значить, мій брат двоюрідний, так він мені по роду доводиться, а депешу давайте сюди…
З рук пілота взяв засургучений конверт, помацав його — бумага цупка, "казьонна", видно — щось непросте в конверті. А малі голованчики обступили батька, всі тяглися до нього ротами й очима, як тягнуться гороб’ята до принесеного їм черв’яка.
Голованчик одразу споважнів, щоки надув, груди випнув — не підступись! І каже статечно, баском, щоб чули всі:
— Оце, видно, кличе до себе полковник мого, значить, Майка. Не в гості, так собі просто, як баби їздять, а в Київ для общої науки. Хоче пустить його по серйозній лінії, щоб кіно на зньомках крутив…
Літак випустив із себе усіх пасажирів та й стоїть тепер сам-сиротою, прочахає, вихолонює мотором, зяє темною діркою дверей і думає стомлено: кого йому посадять? З яким багажем? Знов із капустою, з рубероїдом, з собачками, які тихенько скавулять у польоті і оббризкують у темному кутку ніжки сидінь?
А пасажири поспішливо, як завжди, не обернувшись і не кивнувши навіть головою старому, з ревматичним болем у кістках "Анові", який привіз їх сюди, потяглися довгою вервечкою до рукава, до нового містка. Це дуже мальовнича низка людей: торби, портфелі, сундучки, "дипломати", авоськи. Всі тягнуть, згинаються, поспішають, а наші люди за ними, каже Стась, хто з допомогою, хто коляску підкочує, а тітка Настя тупотить та править своєї:
— Ось побачите, дуже довольні будете, не раз мені спасибі скажете. Кімнатка суха і світла, ну, просто як у божому вусі. Своя веранда у вас буде, газ є, плитку вам поставимо, та й візьму, як із вас, недорого, ну, може, сотню якусь на місяць, я не така, як інші…
Гуртом, з торбами і колясками, з трубами на плечах, виходимо до рукава. І що ж ми тут бачимо?
Майко, наш Майко, який хтозна-куди загубився, підігнав сюди свою довбанку і стоїть он під берегом. І весло аж он як підняв, голову задер і комусь спрагло махає рукою: сюди, скоріше сюди, до мене! Він припрошує когось у човен, спішить, каже, завезе не тільки на той берег, а як треба, то й в Сухолітки або на Голубі дачі, бо топтатися по пісках не дуже велика радість, та ще коли клунки на плечах.
І вже сідає до нього ота маленька бабця з собачкою карбованця пом’ятого йому тиче, а Майко хутко розвертає довбанку, не хоче, щоб ми все те бачили, він квапиться, веслом відштовхується від берега і — поплив, одвернувся від нас, спину низько пригнув, на Десну, на течію повертає!
Стась так і завмер над берегом і рота розкрив.