Вихопила Гюнтерка ножа з-за паса, розмахнулась, та так і влучила просто всередину у той вихор. Кожний-бо добрий християнин так би на місці зробив! Бо ж відомо, що стовпом-вихором відьми на роздоріжжі крутяться чи, може, бісового танцю танцюють. Ну, звісно, вихор потім враз упав.
Фрау Катерина без пригод дійшла собі до дому, скинула віття під повітку, аж раптом нагадала, що була це — п'ятниця, а вона ж по п'ятницях конче мусила мити вікна у пані бургомістрової. Ой леле! Може, вже зацна пані й присилала по неї?! Вхопила вона хустку на голову, а по дорозі й заскочила до сусідки поспитатись, чи не було посланця й що вона йому сказала? Вскочила в хату, навіть не застукавши, й бачить: сидить фрау Тільде біла, як крейда, на стола спершись. Коло неї ж хустки закривавлені та червона вода в мисці.
— Що за Божий допуст? Що трапилося, сусідонько? — вже й про свою справу забула Гюнтерка.
А Тільде ледве голос відводить:
— Хліба,— мовляв,— хотіла до цибулі на підвечірок врізати, бо у п'ятницю, як знаєте, крім сухого хліба та цибулі, нічого іншого не вживаю. Аж буханець, говорить, був зачерствий, а ножа щойно об макітру нагострила. Та й сковзнувся ніж по окрайцеві та так просто в бік і застромився, мало не на півпальця,— каже. Оце ледве,— говорить,— дала собі ради, а сили не маю, щоб устати та за працю братись.
Тоді фрау Гюнтер не сказала нічого, бо ж не до розмов було. А що пані бургомістрова її дуже лаяла за запізнення, то й зовсім була про ту подію забула. Тепер же згадала, і ясно їй стало все, бо ж — по-перше — рана в боці фрау Тільде була саме на тій височині, як вона, фрау Гюнтер, ножа у вихор встромила. А по-друге, й люди казали, що того дня Тільде також у ліс по трави для "печеного чорта" ходила.
Отже, після всього того не могло бути інак, як сталось: в першу п'ятницю адвенту фрау Тільде за доказане чарівництво спалили на стосі. Вірним на науку, грішним — на острах та пересторогу, її ж душі, гріхами обтяженій, на спасіння та від гріхів відпущення.
* * *
З Колумбою ж справа була далеко складніша.
Що її треба було спалити і то — якнайскоріше,— про це ні в кого не було сумніву. Однак її не спалено відразу, а відвезено — казали люди — аж до самого Рима. Заковану в поперед посвячені та свяченим "йорданським" кадилом обкурені кайдани, везено її в закритому кочі. А з нею вкупі повезли ще й доньку в'язничного дозорця.
Повідали люди, що такої відьми, як та Колумба, як світ світом ще не бувало. Тому й повезено її на показ нібито аж найсвятішому отцю. Він-бо єдиний може вирішити: чи не є це сама ота "діва-архигрішниця", під якої має народитись антихрист? Не дурно ж бо спаленій матері її все ввижалися вогняні стовпи, на яких спирається небо, та й бачила вона, як небо падає й приходить кінець світу.
Дійсно, Колумбу вивезли з фрейбурзької в'язниці, але не до Рима. А сталося те ось чому.
Щоб відьма не встигла приправитись на допити й на все не мала б готової відповіді, її не брали до судової зали, але ж самі судді несподівано з'явились в її в'язничній келії. Одного ранку, щойно на світ почало благословлятись, вони вступили до в'язниці, й — що було цілком незрозуміло,— не знайшли біля її келії жодної варти. Незрозуміло було тим, що сам старший дозорець на власні очі бачив, як відходила нічна варта, а натомість вступила варта денна, з якою він ще й гомонів про можливу зміну години, бо вночі він мало спав, бо ж йому дуже крутило в ногах. Навіть і наймення вартівців йому було відоме. Однак вартівців не було під хурдигою. Зате вони стояли під в'язничною каплицею!
Коли ж судді з дозорцем вступили до келії, Колумба сиділа на соломі, яка була в неї замість ліжка, та ззувала черевики, так запорошені, як бувають у людини, котра тільки що повернула з далекої мандрівки. Руки й ноги відьмині були холодні, як крига. Коротко кажучи, все свідчило про те, що відьма виходила на довший час з своєї в'язниці й щойно повернулась назад.
Не встигли судді отямитись, аж знову ще дивна новина. Дозорець, що, відімкнувши двері, пішов був висвітлювати справу з вартівцями,— блідий і в переляку майже прибіг до суддів, тягнучи за руку свою доньку, п'ятнадцятилітню Емерль.
— Ні в чім не винен, в жодних чарах не грішен я,— шептав зблідлими устами, підштовхуючи наперед Емерль.— Вислухайте її, світлі судді! Заступіться, захистіть, нас від напасті!
Дівчатко, майже дитина, тихе, побожне, правдиве, чисте ягнятко, стоїть, тільки великими, ясними очицями кліпає. Відняло їй, мабуть, з переполоху мову. По-друге, саме коли судді почали дівчатко розпитувати, привезено їм нарочного листа від достойної матері Ерентруди, абатиси сусіднього кляштора. А в тім листі було написано, що невідомо, мовляв, абатисі, що саме у фрейбурзькій в'язниці трапилось, а тільки бачила вона після вечірньої молитви видіння, ніби замкнено у в'язниці білу голубку, але ж дика горличка дзьобом грати в келії виломала й ту голубку на волю випустила. Нарешті, взяли на увагу, що положення старшого доглядача в'язниці стане дуже незручним, коли у нього під доглядом опиниться й його власна донька. Тому й вирішили вивезти Колумбу й Емерль геть з Фрейбурга невідомо куди.
* * *
Як юність був радісний день. А тим часом рік старів і йшов до зими. Тихе, прозоре, дзвінке осіннє повітря; танцюючі щовечора мушки на тлі сяючих, пухких хмарок, що були ніби відблиском райської слави над землею,— все не відганяло думки про зиму, котра довго не приходила цього року. Хотілось вірити, що вона й не прийде ніколи. Надвечір золотисті обрії затяглись сріблястою імлою й потепліло ще. Місяць, що саме був уповні, мов профільтровував крізь прозору імлу своє зеленкувате проміння, що перетворювало звичайні вдень речі у фантастичні примари. Дійсність ставала подібною на сонний привид, тайну якого так непереможно хотілось збагнути, розгадати...
Та фрейбурзьке міщанство міцно спало по веселих святах обжинків й не цікавилось змінами природи. Лише Емерль, доньці в'язничного дозорця, було якось дивно й неспокійно на серці. Без жодної причини їй було тоскно, аж до плачу, і той жаль за невідомим рішуче відганяв від неї сон. До того ж дівчині було невиносно парко в низькій хатині, з масивним склепінням від товстих, "в'язничних" стін, де впродовж цілого дня пекли й варили.
Не знаходячи спокою, Емерль тихенько встала з ліжка, одяглась, взулась і нечутно вийшла в садок. Невеличкий, оточений височенною стіною, він нагадував скриню без віка. Поза муром з одного боку тьмяно вимальовувався зарис масивного будинку в'язниці, що випиналася вгору, мов замок на горбку. Просто перед Емерль у білій стіні огорожі темніли дверцята, що виводили на шлях до міста.
Емерль сперлась на поручні ганку й дивилась на завої імли, що повільно розкладались по землі, легесенькі, прозорі, мов тонка пухова пряжа. Часами вони помалу, ліниво ворушились і підносились вгору.
"Немов мертві ворушать руками під саваном",-— подумала Емерль і, перехрестившись, почала молитись за свою, нещодавно померлу матір.
Зненацька в амбразурі з дерев'яними дверима, в товщі муру, почулося шамотіння. Хтось постукав з вулиці, помовчав трохи — й постукав ще і ще. Емерль випросталась і нашорошилась. Змалечку зростала вона за мурами, гратами та запорами в'язниці й не знала страху перед злодіями чи розбишаками: люди тих станів сюди добровільно не приходили. Однак тепер дівчину обвіяло холодком й на спині набігла гусяча шкіра. В таку ніч можна було сподіватись появи істот неживих.
Втративши силу зрушити з місця, дівча заклякло На сходинці, обпершись спиною об соху ґанку. Тим часом ворітця тихо відчинились. Крізь молочну імлу, що значно згусла, йшла чи пливла висока постать, загорнена в довгу, ніби темно-червону одежу. Каптур, що спадав на все обличчя, відкривав лише частину підборіддя, котре гостряком висовувалось вперед і видавалось біло-мармуровим. Притримуючи біля тіла фалди широкої одежі, незнайомий повільно переходив садок і наближавсь до Емерль. І що меншала віддаль між дівчиною та дивною постаттю, тим дужче холодніло у Емерль серце, а волосся на голові починало ворушитись, намагаючись виплутатись з кісника, яким туго було пов'язане на ніч. Дивна тиша натискала їй на вуха, немов на них тиснули невидимі долоні. На хвилину — а може, й па цілу вічність? — Емерль втратила всяку уяву, де вона й що з нею діється.
Коли ж отямилась, зауважила, що йде білим, безкраїм шляхом, котрий тягнеться рівною стежкою вперед і далеко-далеко зникає в зеленавій імлі. Йде не сама: попереду пливе, мов хмара по небу, той чернець — не чернець у каптурі, що увійшов ворітцями в садок в'язниці. А за ним і попліч з Емерль — тим же кроком, що й Емерль, йде Колумба, ув'язнена в хурдизі чарівниця.
Емерль знала Колумбу й раніш. Часто бачила її у церкві, або в місті, чи на ярмарку. Ніколи не розмовляла і нею, але чула, що вона — химерна, "сновида",— й не гака, як інші дівчата в місті. Всі ж бо говорили зі слів катехета, котрий її вчив у школі, що ніколи не бачив розумнішої дитини й що вона могла б бути абатисою вченого кляштора. Тому Емерль дуже нею цікавилась, але ж — тільки здалеку. Бо вона добре знала, що з нею, дочкою в'язничного дозорця ніхто не хоче приятелювати, або навіть не захоче й говорити при людях. Звісно, кожен знав, що вона, Емерль, нікому нічого злого не вчинила, одначе ... в’язниця, дозорець чи кат... хто може розібрати, де кінчається одно, а починається друге,— так тісно з нею сполучене?! А взагалі ж кожен пам'ятав приказку: "Не штовхайся близько до стосу, щоб часом не затлілось і на тобі".
І от тепер — йде Колумба попліч і той невідомий третій. Куди? Нащо? Нічого вона не знає й не розуміє, одначе в її душі нема найменшого страху, тільки надзвичайна, не знана досі тиша. Така дивна тиша, що нема в ній ані биття серця, немов все це — німий образ, без життя. Немов навіть це й не життя взагалі. Що ж тоді — смерть? І на думку про це слово "смерть" — ніби на поклик той, закаптурений, повернув назад голову й, кивнувши, притакнув:
— Так. Це — я.
Однак Емерль зовсім не страшно.
Смерть — так смерть. Ну, так що ж? Хіба ж вона не знала раніш, що смерть існує в світі? Щоправда, ще вона її не зустрічала. Але ж це неминуче! І нема нічого страшного в тім, що нині її побачила.
Та ж, видно, інакше про це гадала Колумба.