Вістка про чудесну втечу розійшлася блискавкою по городі. Люди розказували собі різні нашвидку видумані додатки, розказували навіть, що бачили, як Хмельницький виїхав з тюрми на карому коні і полетів високо в хмару...
Коли про цю втечу довідався староста Конецпольський, то лиш рукою махнув. І йому та бабушерія навкучилась. Але Чаплінський так дуже в чари не вірив, і він тепер справді налякався. Він знав, що Хмельницький йому не подарує і помститься і не знати, з котрого боку вдарить. Не_було йому тепер хвилі спокою. Боявся виходити з дому без сторожі, а вночі ставив під дверима у себе варту.
Однодумці Хмельницького ширили навмисне чудасії про втечу і надприродну поміч. Через те Богданове імення окружалось славою характерства, невмираки, котрому все мусить повестися, до чого лише прикладе свою руку...
ЗНАЙШОВ ЩИРЕ ДІВОЧЕ СЕРЦЕ...
Олексій перележав три тижні на пропасницю. Горпина пильнувала його, мов рідну дитину. За той час він— дуже виснажився й змарнів. Уставши з постелі, ледве міг ногами волочити.
Приїхав у Чигирин купець Небиловець. Запевнив няню й Олексія, що обидва Хмельницькі безпечні, а де вони під цю пору побувають, того він не знав. До Олексія каже:
— Ти, небоже, скучаєш тут без діла. Поки що ти ще заслабий, щоб тебе на Січ перевести. Завтра проведу тебе до міщанського дому, а там тобі буде веселіше. Старий, може, видумає для тебе яку легшу працю при тутешньому братстві. Я мушу завтра під вечір виїхати, бо мені не можна довго на одному місці засиджуватися.
Олексієві таке безділля дуже надокучило, і був з того радий.
На другий день прийшов знову Небиловець і забрав Олексія до Серпанків.
Серпанка Василь був колодієм у Чигирині, а до того дуже багатим і загально поважаним чоловіком. Робив про запас вози, плуги, борони, а то й панські коляски. У нього було розлоге домівство, велика хата, стані, шопи, майстерня, возівня і склади на матеріал. Сім'я була теж чимала: два жонаті сини, з онуками, і одна дочка Катруся. Десяток челядників і кілька хлопців працювало в робітні. По тодішньому звичаю вони теж належали до сім'ї, тут жили й харчувалися. Серпанка був цехмістром, міським лавником і ктитором в церкві.
Як Небиловець прийшов у хату Серпанків, то старий був в майстерні. Прийняла гостей Серпанчиха і просила сідати. За старим послала дівчину. Дівчина поки пішла в майстерню, шепнула на ходу Катрусі, що прийшли гості: пан сотник Чорнота і ще якийсь молодий хлопець, гарний, мов писаний... Катрусі треба було вийти до гостей, тому зараз пішла у свою кімнатку прибратись краще. Причесала волосся, заткнула квітку й наділа нову горсетку та припнула мережену запаску. Гості сиділи в світлиці на лаві, застеленій турецьким килимом. Світлиця була простора, з двома вікнами до сонця. Довкруги під стінами стояли широкі ослони. Горою по стінах йшли полиці, а на них повно посудини: горшків, мисок, тарілок, дзбанків, все гарної роботи, розмальоване квітами. Лише на вільній стіні, проти дверей, висіли рядком святі образи, а в кутку під образом Спасихеля горіла лампадка. Стіл був прикритий мереженим обрусом. На столі хліб та сіль, символ української гостинності.
Як увійшов у хату старий Серпанка, гості повстали на привітання, а Чорнота гукнув:
— Ваші голови!
— Здоров, любий приятелю, ш дуже раді гостям... А цей гість хто?
—*— Це Олексій Корнієнко, попович з Лубен, Богданів похресник. Замандрував сюди від пана Яреми, котрий хотів його, дарма що попович, у підданство підібрати.
— Сідайте ж, гості, прошу! Здоров і ти, юначе! Як ти Богданів похресник, так значиться, ти наш. Я тому питав зараз, хто ти, бо при чужій людині не так говориться, як між своїми.
Серпанка — високий чоловік, худощавий, яких 60 років віку, з стриженими вусами і лисою головою. По його м'язистих руках та широких плечах можна було пізнати, що у ньому неабияка сила. Одягнений був в полотняний халат, місцями помазаний дьогтем. Видно, що недавно з майстерні вернувся.
— Яв такому ділі приходжу, бо часу в мене небагато,— говорив Чорнота.— Цей юнак скінчив Київську академію, значиться, вчена людина. Втік сюди, як я вже казав, від пана і панщини під Богданову руку. Богдан, втікаючи, хотів забрати його з собою враз з Тимошем — вони однолітки, та сердега Олексій занедужав на лихорадку і довгенько перележав. Він ще заслабий, щоб на Низ їхати, а вдома скучає. Так я прохав би вас, чи не можна б знайти для нього якої праці?
Серпанка придивлявся уважно до Олексія, начеб хотів відгадати, яка в нього душа.
— Людей з високою освітою нам багато треба... Без діла тут сидіти не будеш... та ми ще про це поміркуємо, а поки що нам пора перекусити...
Серпанчиха поставила зараз на столі перекуску і стала припрошувати гостей. За хвилю увійшла у світлицю Катруся. Олексій задивився на неї, мов на образок. Справді було на що подивитись: струнка, невисокого росту, з рум'яним личком та чорним волоссям.
Вона поцілувала Чорноту в руку на привітання, а на Олексія глянула темно-синіми, мов ягода терену, очима та зараз спаленіла і понизила очі. Олексій почервонів теж.
Здорова була, Катрусе! Коли ж на весілля проситимеш? — каже Чорнота.
їй ще час,— каже мама.— їй лише що на сімнадцятий пішло.
Говоріть здорові, паніматко. Мені це не новина, що кожна мама так говорить, одмовляеться, а як гарний жених трапиться, то й дівування минеться і рушники знайдуться, мов з неба впали...
Ні, сотнику,— каже Серпанка,— таки тепер не пора... Ти знаєш, у якому часі ми тепер живемо та хтозна, як воно ще може бути... Та чого ми таку балачку завели, начеб вже сватів приймали. Ми краще випиймо по чарці та закусім, чим бог дав.
Частували гостей та заговорили про втечу Хмельницького...
Проворний та хитрий, мов лисиця, той Онацький,— каже Серпанка,— як він того Чаплінського одурив... Йому здається, що Богданові справді нечиста сила помагала...
Дурня неважко одурити,— каже Чорнота.— То наше щастя, що Чаплінський — сотенний дурень. Коли б так при його звірськості був ще й розум, то він накоїв би нам більшого лиха. Та мені здається, що він не такий дурний, щоб у ці небилиці повірив, а лише тому, що дав убратися в шори, тепер соромиться доходити правди... А що він тепер? Я вже давно тут не був.
Говорять,— каже Серпанка,— що дуже боїться помсти Хмельницького і варту у себе при дверях ставить, дуже змарнів і спати не може. Це говорив мені Онацький, котрий часом увечері до мене забіжить на хвилинку.
— А Онацького не чіпалися?
Коли пак! Зразу хотіли покарати ката, що буцімто він був у змові. Та потім справу зам'яли. А Онацького не чіпали, бо він багато дечого знає...
Хмеля вони таки бояться, бо кажуть, що він під королівською ласкою ходить. Але нема того злого, щоб на добре не вийшло. Про Богдана ходять різні казки, народ вірить, що він характерник-невмирака і він один може піднести руку на панів. А як він на панів стане, то увесь народ за ним піде. Якби не те, що Хмельницький був арештований, що він невиясненим способом визволився з найпевнішої камери, був би й надалі остав звичайним козаком, і про його кривду були б вже люди забули...
Корнієнко лише одним вухом слухав, бо вся його увага була при Катрусі, хоч не мав відваги на неї дивитись. Він досі дівчат не знав. Виростав змалку вдома серед злиденних обставин під кормигою лютого князя, потому в бурсі та в школі не мав до цього нагоди. Тепер душа його, розніжена важкою недугою, стрінула чудо-дівчину, летіла до неї, мов нетля до світла...
Чорнота встав, подякував за гостину і збирався відходити. Олексій хотів іти теж, та Серпанка його задержав.
Пан сотник від'їжджає, і я не маю права його задержати, але у тебе, юначе, нема роботи, то чому ж не хочеш у нас пообідати?
Няня буде мене з обідом ждати,— випрошувався Олексій.
Нічого,— каже Серпанка,— сьогодні пообідаєш двічі. Тільки ти вибач, що тебе оставлю між жіноцтвом, бо в мене пильна робота в майстерні.
Олексій того налякався. Про що йому з жінками балакать? І без того, хоч при людях, він не знає, на яку ступити і мовчить, наче б води в рот набрав, і їда не йде йому в смак...
Коли мені дозволите, батьку, то й я піду з вами в майстерню. Це для мене цікаве, бо мій покійний батько теж майстер був і сам собі все робив.
Може, й колеса вмів робити?
Робив вози й колеса, а я як приїхав зі школи додому, то помагав йому.
Ну, так добре, ходімо в майстерню.
Чорнота попрощався й пішов, а Олексій з Серпанком пішли у майстерню. Олексій хотів зараз роздягтися і взятись за вісняк, але Серпанка не дав йому.
— Твоя хворість не дозволяє тобі працювати; і одежі шкода, бо вона не до того. От сядь тут та дивися, як ми робимо, а потім подумаємо...
Та Олексій не сів, а ходив по усюдах та придивлявся. Умить рішився, що кожної днини буде сюди приходити до роботи і не буде даремно у няні хліба їсти. У цій майстерні небагато було такого, чого би він у свого батька не бачив.
Придивляючись до всього, він і не стямився, як прийшов полудень. Старший челядник вдарив довбенькою по дошці. Робота відразу зупинилась Робітники знімали фартухи, отріпували тріски з одежі і пішли гуртом у кухню.
Олексій хотів теж відходити, та старий його задержав.
— А хіба ж тебе, юначе, два рази просити? Не пущу, та й годі.
Нічого було робити. Ним запанувало дивне почування: і кортіло його, тягло ззйтйк-та поглянути на дівчину, а чогось соромився, 5оябся. Йому здавалось, що всі знають стан його душі і посміються над ним.
Його повели тепер вже не в світлицю, де був перше, а в іншу кімнату, більшу, де вже було все до обіду приладжене.
Посідали всі за стіл, і тепер Олексій мав нагоду побачити, яка у Серпанки сім'я. Поприходили сини з жінками і цілий кагал дітей — більших і менших. Серпанчиха сіла за столом, а Катруся з братовими і служанкою послуговували. Старий проговорив молитву, і взялися їсти. Серпанки живились невибагливо, але достатно. Олексієві дуже подобався цей старий патріархальний порядок, який тут був. Усі дивились на старого і дуже стримно відзивалися. Олексія все тягло дивитися на Катрусю, та не смів очей на неї підвести. А скільки разів вона підносила йому страву, то соромився і червонів. їда не йшла йому в смак, начеб давився тим, що йому подавали, а під серцем було йому чогось млосно.
Нарешті обід скінчився, повставали, помолились і, подякувавши, стали розходитись.