— Закуси краще ось цим бутербродом з ікрою.
— А хто це буде?
— Побачиш!
Кімната, у якій перебували обидва молодики, була обставлена без претензій, зате з шафою, повною книжок, що мали свідчити про нахили господаря. Петро дивувався, наскільки збігаються їхні смаки. Крім того, Артур, здається, симпатизував Петрові й не був до нього ані на крихту скупим: позичав все, що завгодно. Скільки питань хотів з’ясувати Петро, котрий відвідував Артура вже другий рік, але той напрочуд спритно ухилявся від відповідей. Петро не вважав себе таким вже довірливим телятком, однак і хапати за горло людину безкорисливу й щиру не міг. Це ж був, по суті, єдиний його друг. Правда, спочатку Петро почувався кепсько. Навіть хотів записатися на прийом до психіатра, бо його почали мучити галюцинації. Одного разу на цій же квартирі привиділося, ніби над ним стоїть хтось з ножем. Петро схопився з розкладачки, на якій солодко спав після добрячої вечері, наробив крику, розбудив Артура, ще й розплакався, як дитина. Артур не сміявся з нього. Якби сміявся, то Петро нізащо більше не переступив би порога цієї квартири. Він не забував образ. Водночас змушував себе думати про Артура добре, вперто відганяючи думки про нечисту силу. Врешті Артур, значно вищий за нього інтелектуально, благородний і великодушний, аж надто безкорисливо опікувався неприкаяним сільським вчителем.
І все ж попри ту ненав’язливу безкорисливість Петро зрозумів одну річ: Артурові він для чогось потрібний. Перші кроки молодого спеціаліста на життєвому шляху ознаменувалися відкриттям механізму людських стосунків: "Ти — мені, я — тобі". У школі він проводив уроки, а натомість одержував гроші. Давав їх хазяйці і діставав дах над головою і такий-сякий харч. Хоч перший вид стосунків був принизливим, якщо керуватися високими принципами. У майбутньому, гадав Петро, буде інакше. Письменники, художники, музиканти не повинні продавати власні твори. Правда, хто тоді захоче цим займатись? Але залишаться справжні митці, а не халтурники. Так само з учителями: яка може бути плата за спілкування з дітьми, прогулянки з ними до лісу, за розповіді про речі близькі й дорогі йому? Петро не насмілювався поділитись своїми думками навіть з Артуром, котрий уявлення не мав про учителювання й нестачу грошей. Оці розкішні наїдки й напої він, можливо, дістав, ледь простягнувши руку, з якогось іншого просторово-часового виміру. Втім, Петрові було приємно, що йому випала честь спілкуватися з потойбічними силами. І все ж непогано було б зараз лежати в сільській хаті перед телевізором, дивитися суботній фільм і радіти, що завтра вихідний.
Не встиг він це подумати, як опинивсь у своїм власнім ліжку перед телевізором. Йшов детектив. У соборі знайшли священика з проламаною головою. На екрані дефілювали монашки, красиві, як кінозірки. Їм хотілося палких обіймів, танців, яскравої одежі, але вони вдавали, що нічого не хочуть.
З хазяйчиної кімнати вийшов старий рябий кіт з пошарпаним вухом, надсадно і хрипко нявкнув, сів перед телевізором, чухаючи собі спину.
— Киць-киць, — покликав його Петро, котрий ніяк не міг зігрітись у широчезному ліжку.
— Чого тобі? — буркнув кіт. Голова у нього трохи сплющилась від складної фізичної вправи — чухання задньою лапою.
— Як це тобі вдається? — нещиро здивувався Петро, якому конче хотілося, щоб кіт поспав біля нього, бо у фільмі, здається, збиралися ще когось пришити.
Кіт лише гордовито пирхнув.
— Не хочеш, не треба! — підкреслено байдуже мовив Петро і втупився в телевізор.
Це вплинуло на кота. Він почухався ще трохи і сказав:
— А я й не вечеряв. Де вже тут спати!
— То злови собі мишу.
— А я хочу бутерброда з чорною ікрою!
...Петро знову опинився на канапі, застеленій домотканим килимом, з чаркою в тремтячій руці.
— Може, обійдемося без жартів?! — визвірився він, не годний себе стримати.
— Ти щось сказав? — зазирнув до кімнати Артур. — Я тут шкарпетки натягаю. Старий любить повний парад.
І знову щез.
"Чортзна-що", — подумав спантеличений Петро і голосно мовив:
— Я тобі книжку забув привезти. Може, іншим разом?
— Погано, коли людина забуває.
— Я ж не збираюсь її привласнити.
— Я не це мав на увазі, — сухо відказав Артур.
"Не буду більше в нього брати книжок!"
— Де це твій знайомий? Уже пів на одинадцяту, — позіхнув Петро.
Артур підійшов до годинника, що стояв на книжковій полиці, і спокійнісінько перевів стрілку:
— Дев’ята тебе влаштовує?
— Мене влаштовує, але для решти людей зараз пів на одинадцяту.
— Ха! Час — відносне поняття. Щойно, коли я надягав шкарпетки, ти в цьому переконався. Люди створили ілюзію часу, щоб не розминутись у просторі, а все одно розминаються, аж гай гуде. Стривай, ти так дивишся, наче повірив, що я всемогутній. Я лише звільнений від багатьох умовностей...
— А що, так легше жити?
Артур на хвильку розгубився:
— Ну, якби це було головним...
— А я б хотів, щоб мені жилося легше, тобто вільніше. Не якісь там особливі матеріальні блага, а власне житло і можливість подорожувати скільки заманеться. Це тепер з’явилось таке бажання, відколи пішов на роботу.
Петро випалив ці слова скоромовкою, бо йому все-таки ніяково було за свої невисокі мрії.
— Смішно, правда?
— Чого ж, — ліниво потягнувся Артур. — Мене тішить твоя щирість. І взагалі, цьому лихові можна зарадити. Де ж це наш дідуган? Напевно, засідає в ЖЕКу.
— Я не прошу в тебе допомоги...
— Звісно, краще просто мріяти. Здійснення всіх бажань робить людину нещасною, — лукаво мовив Артур.
Пролунав дзвінок у двері, різкий і настирливий. Коли на нього натискав Петро, звук виходив мелодійним. Чергова витівка Артура: різні дзвінки для кожного з гостей. Петрові, щиро кажучи, не хотілось зараз ні з ким знайомитись.
Та йому й не довелося. Прийшов не хто інший, як старий у парусиновому плащі. Мав на собі той самий плащ, але під ним доволі пристойний костюм і сорочку в коричневу смужечку.
— Сідайте, будь ласка, Мойсею Ароновичу, — заметушився Артур перед дідком, наче той був якимось великим начальником, що збирається, але ще не йде на пенсію.
— Вам, молодим, треба повчитись у нас пунктуальності, — зауважив Мойсей Аронович, тицьнувши висохлим пальцем на годинник. — Я ж казав, що прийду о 21.30!
Потім зручно вмостився за столом, ковзнувши по Петрові таким поглядом, яким дивляться пенсіонери, влізаючи у переповнений автобус, на дівок і парубків, що сидять на місцях для дітей та інвалідів.
— Ви запрошені сюди, юначе?
Петро спалахнув.
— Мойсею Ароновичу, це мій товариш Петро. Я ж вам говорив про нього...
— Ага. То хай лишається.
— Може, я піду? — забурмотів ображений до глибини душі Петро, але Артур так глипнув на нього, що він мусив сісти за стіл.
— Ну, Мойсею Ароновичу, з вас тост!
Петро не впізнавав зухвалого волелюбного Артура, який мало не побожно позирав на старого нечупару з відрослими нігтями й бридкими манерами.
Старий хвацько підставив келих під шампанське і, зачепивши виделкою кусник оселедця, ротом, повним слини, просичав:
— За Ренесанс!
І звів очі догори, наче звертався до захмареного неба, хоч до того було ще цілих два поверхи. Артур випростався. У його очах, здалося, блиснули сльози.
"Сектанти, божевільні, аферисти, а може, все вкупі", — вирішив про себе Петро. Разючий контраст між жебрацькії вбраним старим, від якого аж смерділо самозадоволенням, і дженджуристим світським молодиком наводив на думку, що цих двох зв’язують ділові стосунки, в таємницю яких краще не встрявати.
— У нас сьогодні був товариський суд у ЖЕКу, — накладаючи в тарілку третій салат, плямкав Мойсей Аронович. — Дивуєшся, де в людей почуття обов’язку? Три місяці не прибирати на сходах! Всі зайняті, всі працюють. Але ти перш за все сусід, громадянин. Державу дала тобі квартиру не для того, щоб ти занедбував громадські площадки і східці. Правильно я кажу чи ні?
— Цілком правильно, Мойсею Ароновичу! Яке ж рішення виніс товариський суд вашого ЖЕКу?
— Виселити! Або ми, або вони. Хай не пропадають по три місяці по відрядженнях. А ще кандидати наук!
— Та ви що?! — обурився Петро, котрому аж защеміло серце, хоч сам він квартири ніколи не мав. — За таку дурницю позбавляти людей житла!
— А щоб іншим не кортіло! Непокараний злочин гірше пошесті чуми, холери...
Зачувши про холеру, Петро схопився з місця і ослаблим голосом попрохав дозволу піти покурити на кухню.
— Зачини двері за собою, бо протяг, — турботливо нагадав Артур. — І довго там не сиди...
Виходячи, Петро ще почув:
— Ти що, не міг дістати свіжішого балику?
От нахаба! Петро глянув на годинник: за десять дванадцята. То був його годинник, а не Артурів. Петро вмостився біля електричної плити, увімкнув одну конфорку і запалив цигарку. Він анітрохи не захмелів і почувався вкрай стомленим. За вікном діялося казна-що. Вітер раз у раз вривався у напіввідкриту кватирку.
Так, старому він не сподобався, хоч виглядав на порядного провінціала, не розбещенного спокусами великого міста. Але то, здається, людина, котрій ніхто не догодить. Невгавучий пенсіонер, що всюди пхає свого носа.
Треба поїхати додому. Скоро Жовтневі свята, та й канікули у школі. Хтось з його колишніх однокурсників казав, ніби соромиться признатися, що працює вчителем. Яка різниця! Добрі гроші, повага на селі. То в місті дивляться, яка на тобі одежа, а чи за чесні гроші вона куплена, нікого не цікавить. Петро, правда, не уявляв, як буде жити далі, коли не вступить до аспірантури: село, ніяких перспектив. Ні хати, ні сім’ї. Від думки про власну сім’ю йому робилося смішно. Одружитися, завести дітей, порося, обробляти город. Хай йому грець! Досить з нього прикладу батьків.
Петра трохи мучила заздрість, коли він навідував Артура. Півтора року назад той прийшов до нього в гуртожиток, не маючи даху над головою, а зараз — кооперативна квартира. Він не допитувався в Артура, звідки вона взялась. Добре, що є хоч одна людина в місті, котра дає йому притулок. Притулок... Найбільше Петра пригнічувала вбогість власного існування: не матеріальна, не духовна, а соціальна. Неможливість злетіти і в силу обставин, і в силу нікчемного характеру. Можливо, нездійсненне й виповнилося б ціною неймовірних зусиль і здоров’я... Але не хотів. Обікрасти власну молодість, позбутися почуття розкутості, невеликої свободи заради міських принад — проти цього бунтувало все його єство.
Є такий прошарок людей без покликання, але з претензіями.