У документах ніби все було в порядку. Паспорт. Штамп про одруження з громадянкою Валентиною Іванівною Пєнкіною. Виписка з Баку. Прописка у Вільхівці. Тільки ось на фотокарточці Бабаєв ніби не подібний на себе. Пильний детектив зауважив, що на фотокарточці у паспорті у Бабаєва вуха менші, ніж насправді.
Отже, у своєму блокноті дільничний записав:
1) З’ясувати, до якого віку людини ростуть вуха.
Друге, що насторожило детектива, – золото. У Бабаєва на руках – два величезні масивні персні. У його дружини – вдвічі більше. І кілька пар золотих сережок. З різними камінцями.
В автобіографії, яку детально вивчив наш страж закону, Бабаєв пише, що після закінчення школи в Лок-Батані він працював бурильником у Путандарті. А тоді слюсарем-сантехніком у Баку.
І тому лейтенант Затуливітер у своєму блокноті зробив ще одну помітку:
2) Золото. Звідкіля?
З Курочкою дільничний домовився, що коли всі дані будуть готові, вони влаштують на Бабаєва засаду. І впіймають його з речовими доказами. Які він, звичайно, викопає. До того композитор має постійно сидіти в селі. Щоб той тайком не викопав.
І Курочка сидів. Намагався писати. Але в голову не лізла жодна мелодія.
Того знаменитого ранку, коли Мотрона сповістила про його майбутнє батьківство, Таня сказала: "Я сиротити чиїхось дітей не збираюся". І пішла. Видно прививка, як вона сказала, імунітету не виробила. Курочка не міг нічим виправдатись, бо нічого не знав.
Буває, читачу, у людини такий стан, що сама не знає: праведник вона чи злочинець? Де вже там визначити комусь збоку. Та й, правду кажучи, не кожен, від кого пахне ладаном, – святий. А остаточна відповідь на це запитання залежить від часу, від обставин і долі.
А що таке доля, читачу? Це лотерея. Виграєш чи не виграєш, то хоч надієшся.
Наш герой мав надію, що доля йому свиню не підсуне. Мав надію, що сонце зійде ще й на його вулиці. І терпеливо чекав.
Лейтенант Затуливітер прийшов, коли стемніло.
– Ви сьогодні по селу не дуже гуляли? – спитав діловито.
– Ні. Я весь час колупався в хаті. Так що на вулицю не показувався.
– А машину де поставили?
– У голови сільради.
– Значить, спробуємо ще сьогодні. Степанівна сказала, ніби він збирається кудись їхати.
– Я зробив прожектор. Із старої фари. Сфокусував його на це місце, – показував Курочка. – Коли треба, натиснемо вмикач, – і він як на сцені.
– Прекрасно! – хвалив лейтенант. – Але щоб він не був озброєний.
– Я і це передбачив. Навколо місця, в якому він має копати, розкладаємо оцю петлю. По вашому сигналу я смикаю за кінець мотузка. Петля йому стягує ноги. Він падає. Тоді хапаємо його за руки. Зв’язуємо.
– Гаразд. Сигнал – голос цвіркуна.
Надворі темно, хоч око виколи.
Раптом заскрипіла хвіртка. Хтось пройшов повз хату. Пішов у сад.
Курочка взявся за кінець мотузка. Тінь постояла під яблунькою. Тоді присіла. Присвітила на землю ліхтариком. У лопухах тривожно озвався цвіркун. Курочка смикнув за мотуз і увімкнув прожектор.
– Рятуйте! – різонуло вечірню тишу.
Курочка кинувся до яблуні. На землі ницьма лежав чоловік. На ньому сидів лейтенант Затуливітер. І тримав заламані за спину руки.
– В’яжіть! – скомандував Курочці.
Той швидко обкрутив мотузкою руки.
– Михайловичу! – почувся з трави стогін. – За що ви мене?
Курочка глянув уважно і зніяковів:
– Так це ж дід Саня!
– Чого ви тут шукали? – суворо спитав дільничний.
– Черв’яків. На світанку з Альбертом збиралися на рибалку. Так він каже: "Йдіть до Михайловича під яблуню, накопайте черв’яків. Я там кілька разів копав. На них добре бере…"
– Діду, вибачте, – каже Курочка. – Ми вас не хотіли… То в нас така репетиція… Для кіно…
– Дак що мене в кіно будуть показувати? – сполошився дід.
– Сказав чоловік, що репетиція! – пояснив лейтенант. – Значить, показувати не будуть.
На крик і світло прийшов Василь, Степанович, баба Груня. З-за тину заглядав Гаврюша.
– Ану, Василю, – сказав Курочка, – на лопату. Я візьму другу. Розкопаємо отут трохи.
Почали копати. Якісь кості.
– Та це ж у Гаврюші собака здох, – сплеснула в долоні баба Груня. – І, мабуть, він його закопав…
Гаврюша озвався з-за тину:
– Ну й люди! Бач, Михайлович, що за люди? Бач? Що за сусіди? Все доносять…
– Навіщо ви падаль в чужому саду закопали? – суворо запитав лейтенант Затуливітер.
– Дак я ж під дерево. Щоб росло краще. Ну й люди. Ну й сусіди. Бачиш, Михайлович, які сусіди…
* * *
Ти, читачу, мабуть, переконався в такій істині: чим далі людині треба, тим більше вона спішить. Чим більше спішить, тим більше втомлюється. А чим більше втомлюється, тим менше проходить.
Та натура людська така дивакувата, що, знаючи всі істини, вона все одно діятиме їм наперекір.
І Курочка спішив. Спішив багато зробити. Він і писав, і співав, і читав лекції. Люди, які міряли свій життєвий шлях по нажитому багатству, вважали, що наш герой ганяється за довгим карбованцем. Люди, які все довкола бачили тільки через призму своєї пихи, вважали, що Курочка ганяється за славою. А він ні за тим, ні за іншим не ганявся. Гроші ганялися за ним.
А він жартував: "Мене завжди влаштовує стільки грошей, скільки у мене є. Я – Курочка. Мені багато не треба".
Щодо слави, то герой наш також мав на неї свій погляд. "Хто не любить славу, той не достойний її, – казав він. – Але славу, як і жінку, треба любити в міру своїх природних даних. І не дуже нею захоплюватися. Інакше в найбільш несподівану годину вона піднесе тобі гарбуза".
Отже, герой наш спішив.
"Живу як на вокзалі, – казав він. – Завжди щось доганяю. Завжди чогось чекаю. І часто, буває, сідаю не в той поїзд".
Так вийшло у нього з Люнею. Ступивши колись за нею крок, він сів не в той поїзд. І цей поїзд уже набрав такої швидкості, що зупинити його абсолютно неможливо. Стрибати з нього на ходу – також усі шанси скрутити собі голову. Зоставалося тільки одне: їхати до першої-ліпшої зупинки.
Так він і зробив. На першій зупинці зійшов із поїзда. Але Люня була не з тих. Оте сказане нею колись "уже в кущі" не було кинуте на вітер. У Люні стільки енергії і блудних сил, що вона ще не одного з кущів витягне.
Головний редактор журналу "Струни серця" Пилип Недайбоже сидів у своєму керівному кріслі і думав: знімуть чи не знімуть? Сімдесят скоро стукне. А може… І солодко в грудях стало від такої думки. Чому ж не заслужив? Стільки років редагує такий журнал. Покосився на лацкан піджака, ніби там вже блищало те, чого так хотілося… Саме в цей час зайшла секретарка:
– До вас якась жінка. Вагітна…
Недайбоже скривився:
– Чого вона хоче?
– Не знаю. Каже: "Мені треба тільки до головного".
Це вже знов щось учворили. Не дадуть на пенсію спокійно піти.
Вони мене доведуть до інфаркту…
За хвилю поріг переступила молода симпатична жіночка. Уся її зовнішність свідчила про те, що вона ось-ось стане матір’ю.
– Добрий день! Я до вас, – сміливо сказала вона. – Ви головний редактор журналу "Струни серця"?
– Ну, я, – насторожився Недайбоже. – Чим можу служити? Кажу відразу: квартирними питаннями ми не займаємося.
– Ні. Не квартирні, – сказала жіночка. – Я, бачите, ось-ось стану матір’ю…
– Ну то й що? Ми не пологовий будинок…
– Я хотіла сказати, що від вашого працівника…
"Ні! Ні! Ні! – думав Недайбоже. – Хай цим питанням займається заступник. Я нічого не хочу знати. Потім ще на мене буде скаржитися".
– Йдіть до мого заступника. Я займаюся питаннями творчими. А дітьми – він… Одну хвилину… А хто цей?.. Ну батько майбутній?
– Курочка. Геннадій Михайлович Курочка. Ваш колишній працівник…
У нутро Недайбоже ніби хтось хлюпнув відро радості.
– Заждіть, заждіть, – сказав він лагідним тоном. – Сідайте… Курочка в нас уже не працює. Але наш обов’язок допомогти вам…
Натиснув на кнопку дзвінка.
Зайшла секретарка.
– Покличте Хабаренка!
Секретарка шепнула Хабаренку:
– У шефа – вагітна дівчина.
У Хабаренка похололо у п’ятах. "Хто б це міг бути? – думав він. – Люду тільки вчора бачив. Ліду – тиждень тому. Юля – під боком. Галя – виїхала. Може, Надя? Хто б не був, зараз головне, щоб не дізналася жінка. Пообіцяю гроші, дублянку, що захоче…"
З цими думками й переступив поріг редакторського кабінету.
– Ось полюбуйтеся, – смакував редактор, аж звисала нижня губа. – Нова сторінка творчості шановного Курочки…
Хабаренко розквітнув у посмішці.
– Думаю, – продовжував Недайбоже, – що нам треба зайнятися цим питанням офіційно. Хай людина напише офіційну скаргу до нашого журналу. Ми з цією скаргою відповідно звернемося у Спілку композиторів, в інші громадські інстанції. Ми не дозволимо, щоб всякі аморальні типи зводили невинних дівчат. Щоб діти народжувалися сиротами… Та обов’язково зверніть увагу на те, що він вже мав одну жінку… Що живе як куркуль. Хату має в селі…
– І про бочку, – підказав Хабаренко. – Ми її сфотографували. Де він взяв бочку?..
– Я не хочу за нього виходити заміж! – раптом сказала Люня. – Я хочу аліменти. І квартиру. Його квартиру…
* * *
Біля Марчишиної брами людно. Сидить на лавочці Марчиха і баба Груня. Біля них притулилася Василина. Біля Василини – Гаврюша. Стоїть дід Саня. Підійшла Ганна:
– Їдуть! Їдуть! Коли вони вже наїздяться! – кивнула баба Ганна на машини дачників, що одна за одною пилюжили вулицею…
– Як вони наїздяться, – каже баба Груня, – то кому ти молоко будеш продавати?
– Було б що продавати, – сказала Ганна. – Молока меншає, а їх все прибуває.
– Щось Михайловича не видно, – зауважила Марчиха. – Чи де захворів, чи в командировці?
– Мать, хана буде Михайловичу, – підхопив Гаврюша. – Неприятності в нього великі. Приїжджали двоє. Солідні, що куди твою. Розпитували, кого він сюди привозив. Петра питали, коли і як він бачив його з Клавкою. Чи він впевнений, що то була іменно Клавка?
Кажуть, Клавка не то родила, не то ось-ось родить…
– Та Клавка, – скривилася баба Груня, – такий фрукт… – Чого тому Михайловичу було з нею зв’язуватися?
– Воно часом і фрукта хочеться, – зауважив дід Саня. – Вона молода, красива…
– І красива! – ніби вкусило Василину. – Там тої краси, як на печі роси. Мазуту понакладає на пику…
– Кожному своє, – не здавався дід Саня. – От візьми конячу морду. Якщо вона в коня, то це красиво. А якби вона була в тебе? На кого ти була б подібна?
Василина сплюнула:
– Тю на вас! Таке скажете…
– Чи розмалюй тими фарбами бабу Груню, – продовжував дід.
– Воно мені нада, як корові сідло, – сказала баба Груня.
Устряв Гаврюша:
– Я скажу, це винні місцеві власті.