Напившись, втерся, рушає далі.
— А гроші? — запитливо кидає йому тітка вслід. Поліцай обернувся:
— Які ще гроші? За що?
— А за ряжанку!
— Я відроблю...
Розмахнувшись, щосили оперізує тітку натаєм по плечах.
Тітка, присівши, голосить.
В іншому місці йде замухришкуватий солдат з вогнегасником.
— Кому вогнегасник! Кому вогнегасник! — натужно, з циганським акцентом викрикує він.
Мимо нього якраз проходить з авоською Даша Дяченко.
— Купи вогнегасник, панінко! — пристає до неї румун.— Дешево віддам!
— Пане легіонере, нащо він мені? — всміхаючись, кидає на ходу дівчина.— Та й малий він у вас: ним не те що полум'я, іскри доброї не загасиш...
І, привітно махнувши солдатові рукавичкою, зникає в натовпі.
В ряду між жінками Поля Попик продає віники. До неї наближається Щербак. Вродлива дівчина, видно, привернула його увагу.
— Що продаєш, комсомолко?
— Хіба не бачите: віники.
Щербак знічев'я перекидає віники ногою.
— А нащо це... гм... віники?
— Як иащо? — простодушно дивиться на нього Поля.— Всяке сміття на смітник вимітати.
Жінки поблизу ледве стримують сміх. Від Щербака це не приховалось. Вивчально оглядає Полю:
— Це в тебе жарти такі: вимітати?..
— Пане поліцаю! Та це ж вона не про вас! — дружно вступилися за дівчину молодиці.— Це ж воно так-таки і є: для того й віник на світі, щоб сміття з хати вимітати!
Поліцай, кашлянувши, рушає далі. За кілька кроків обернувся:
— Забув спитати: звідки ти є, комсомолочко? (Поля мовчить). Врадіївська?
— А то ж яка.
— Ну я тебе ще знайду. Може, підженимось трохи. Пішов, граючи нагайкою, далі.
— Віником та на смітник, ха-ха-ха!..— сміючись, загомоніли до Полі жінки.— Добре ж ти його відбрила. Ще йому й "підженитись" забаглось, холуєві!.. В Дома-нівці до одної отак в'язнув, так вона його древесним спиртом почастувала — до ранку й з лоба повилазили...
— Ото щоб не приставав, а то позвикали глумитись... Поля. Недовго уже їм глумитись...
Жінка. Недовго, думаєш, дочко?
Поля (озирнувшись). Під Сталінградом цілу фашистську армію перебито. Ось почитайте... (Похапцем роздає жінкам листівки).
Підходить Даша.
Даша (до Полі). Як вам тут базарується, тітонько?
Поля (в тому ж жартівливому тоні). Та нічого, як бачите, спродалася: тільки три віники зосталось...
Даша (підморгнувши Полі). А я вже. (Нахилившись над віниками). Ці я, мабуть, собі заберу. (До жінок). Заміж виходжу, так свекрусі хочу подарунок зробити. (Підбирає віники). Оцей свекрусі. Оцей свекрові. А цей — з найміцнішим деркачем — муженьку! Щоб до нових віників вистачило...
Жінки сміються.
Даша, тим часом вклавши віники в сумку, випросталась, посміхнулась до Полі:
— Ну, а за плату... по дорозі домовимось. Адже ми з тобою, здається, супутниці, сестро?
Степова накочена серед сліпучих снігів дорога. Неквапом ідуть по ній, повертаючись з базару, Даша і Поля. Дорога пролягає горою, так що звідси дівчатам добре Ьидно знайомі села внизу, засніжені поля за ними, високий залізничний насип на виднокрузі...
Поля. Так, значить, фату уже шиєш?
Даша. А що я могла? Хлопцями ризикувати? Чи ждати, поки тих у бараках поморозять? А так — розлетілися хто куди: одні в ліси, інші по селах розсипались...
Поля. Ти ж знаєш, Замуріна хлопці вже на станції влаштували, стрілки переводить.
Даша. Тепер вони підуть жити. Азізова в Петрівці переховують, вже там він роботу веде.
П о л я. Велике ти діло зробила, Дашо! От тільки ціною якою... Не шкодуєш?
Даша. Що ти, Полю!
Поля. Таки переламала себе... Знову така ж весела, жартуєш...
Даша. І сміюсь, і жартую, а коло серця весь час як гадина в'ється... Дружитись, побратись навіки — яке це щастя для інших, як ждуть вони свого весільного дня! А мені, що мені залишається, Полю? Отак жити, хлопців у школі з ума зводити — і раптом самій себе віддати в руки лопухові якомусь... Мріялось—моряка покохаю, думалось — покохаю такого, що поцілунками його спалю, а тут... Ох, Полю, збожеволіти можна!
Поля. Рада б тобі чимось зарадити, Дато, але чим, чим?
Даша. Знаю, нічим: сама на це пішла. Ото тільки і втіхи, що недаром, що з бараків орли розлетілись.
Десь здалеку ледве чутно долинає гудок паровоза. Поля різко зупинилась, застигла на місці.
Даша. Чого ти, Полю?
Поля. Бачиш, он з Кам'яного Мосту ешелон виходить, набирає розгін... І ешелони ходять, і хлопців наших нема. Що трапилось? Як пішли ще вчора вночі на станцію, та й досі нема.
Даша. Хто повів?
Поля схвильовано). Парфен.
Даша. Може, поки прийдеш, уже й вони з завдання повернуться.
П о л я. Ні з чим? Ой навряд, Дашо, навряд... Цілу ніч заснути не могла,все передумала. Що б це могло бути? І їх нема, і поїзди ходять... Бач, пішов і пішов без затримки...
Даша. Довжелезний який... Видно, військовий.
Поля (вхопивши Дашу за плече). Глянь... чи то мені здається... он наче й другий димок із-за лісосмуги!
Даша (в радісному захваті). Зустрічний!
Поля (схвильовано дихаючи). Іде!.. Іде!.. А там же одна колія! Розумієш — одна!!!
На повній швидкості летять назустріч один одному два ешелони. Один німецький, другий — румунський. Перший — з фронту, другий — на фронт. Сивіють покриті інеєм танків й самохідні гармати на платформах. Ті, що з фронту,— подірявлені, покручені; ті, що на фронт,— з грізно піднятими в нових чохлах стволами.
• 3 кожною секундою меншає між ешелонами відстань. Зненацька вириваючись із-за лісосмуги, навально зближаються між собою на повороті, і нічим уже їх не стримати, не зупинити... Лунає пекельної сили удар, бачимо гору здиблених в небо вагонів, страшенний гуркіт розкочується на всю округу...
На горі, на високому шляху, Поля й Даша під той гуркіт кидаються одна одній в обійми, плачуть і сміються...
Поля (схвильовано й радісно дивлячись у той бік, де зіткнулися поїзди). Дашо, серденько, аж не віриться, що це наші хлопці там... Отаке вчинити!
Даша. Підлітки, одна юнь, а діла які... Ех, Полю! Таких любити! Не те, що мій Сундук.
Увесь врадіївський базар, висипавши на околицю, звернув свої погляди туди, на далеку лісосмугу.
Під лісосмугою, безладно громадячись, горять потрощені вагони, цистерни, рвуться боєприпаси.
Знесамовитілий Щербак гасає верхи на коні, розганяє людей:
— Ану> назад! Чого повитріщались? Крушенія не бачили?
— А що,— чути з натовпу,— вже на ваше крушеніє й дивитись не можна?
— Не можна! Не дивись! Розійдись! Конем затопчу!
— Топчи, топчи... Всіх не перетопчеш...
— Тут затопчеш, а там таки горить!
Горять вагони. Валить у небо чорний дим. Сліпучо сяють під сонцем засніжені безкраї степи. Поля й Даша, обнявшись, стоять удвох серед шляху.
Старий Пугач крокує вулицею в супроводі двох жандармів. Повертає з ними до себе на подвір'я.
Пугачиха зустрічає його на порозі вражена, перелякана:
— Якове, нащо ти їх привів?
Пугач, Казав я тому шибеникові: піди сам до них, заявись — не послухав... Ну так хай же тепер: не він до них, так я їх до нього!
Пугачиха. Якове, схаменись!
Старший жандарм. Де він?
Пугачиха. Охлялий він зовсім, простуджений...
Жандарм (грізно). Де він, питаю?
Пугачиха. На печі париться, бідолашний.
Пугач. Ідіть, ідіть, настрахайте його! Напоумте! Бо для нього батькове слово не закон.
Жандарми зникають у хаті. Чути, як заголосила там Пугачиха. За хвилину жандарми виволікають надвір напівроздягнутого Семка, що шалено відбивається від них, намагаючись вирватись.
Пугач (до сина). Казав я тобі: піди заявись офіцеру.
Під материнське голосіння жандарми тягнуть хлопця на вулицю.
Пугачиха (до чоловіка). Чого ж ти стоїш, чого не відбороняєш дитину?
Пугач (збагнувши нарешті, що вони забирають сина з собою). Куди ж ви його, куди?
Пугачиха (до чоловіка). Бач, навів, душовбивець! Рідну дитину на розтерзання віддаєш!
Пугач (забігши наперед жандармів, в нестямі падає перед ними на коліна). Пане! Паночку! Пустіть його! Я ж тільки настрахати просив!
Жандарм, відштовхнувши старого чоботом, сопучи, тягне хлопця далі.
Старий Пугач навколішках плазує за ними, в розпачі молить, благає:
— Богом прошу вас, віддайте! Один він у мене! Один!!
Партизанська землянка в Савранському лісі. В землянці троє: командир партизанського загону, з ним Моргуненко і уповноважений Українського партизанського штабу Красюк. Останній тільки що зайшов.
Командир загону (рекомендуючи Моргу нен-кові Красюка). Знайомтесь. Товариш з Великої землі...
Красюк. ...що спустився з маленького неба. Правда, не зовсім вдало: на півдорозі на гіллі сосни завис.
Моргуненко (розглядаючи Красюка). Якщо не помиляюсь... товариш Красюк?
Красюк. Так точно, Красюк.
Моргуненко. Один час ви були, якщо не помиляюсь, секретарем міськкому партії в Первомайську.
К р а с ю к. А ви, якщо не помиляюсь, товариш Моргуненко, Володимир Степанович? Директор Кримчан-ської середньої школи?
Моргуненко. Колишньої — додайте.
Красюк. І майбутньої — додаю.
Командир загону (до Красюка). Товариш Морг гуненко і зараз оце до себе в Кримку зібрався... У нього там організація діє з його вихованців.
Красюк. Чув, чув... Це якраз добре, що я вас зустрів. Бачите, Володимире Степановичу, я прибув сюди з групою десантників по завданню Українського партизанського штабу. Яка мета нашого прибуття? Сили на місцях настільки визріли, що штаб вважає за доцільне провести деяку реорганізацію. На базі окремих загонів і підпільних груп вирішено створити в Приб жі велике партизанське з'єднання. В нього ввійдуть загін Чорного, кривоозерська бойова група, доманівська та інші. Сюди ж мусить ввійти і ваша юнацька "Партизанська іскра".
Моргуненко. Це можна їм передати?
К р а с ю к. Передайте як наказ. Готуйте до негайного виходу в ліси.
Моргуненко. Скільки це радості буде для них... Це ж їхня мрія.
Красюк. Судячи з усього, у вас там діє прекрасна молодь. Передайте їм вітання з Великої землі, передайте, що отой гуркіт, піднятий ними на залізниці, було й на Великій землі чути.
Моргуненко. Передам. Все передам.
Командир загону (проводжаючи Моргуненка до виходу). А як добиратися будете?
Моргуненко. Доберусь. Не первина.
Командир загону. Одначе на цей раз будьте особливо обережні. В нас є відомості, що там...
Моргуненко. ...почались арешти?
Командир загону. Так.
Моргуненко. Я знаю про це. Саме тому й хочу швидше бути там, на місці подій.
Хата Гречаних. Після бойової операції на залізниці Парфен, розкинувшись та лежанці, міцно спить.