Не шкодь собі...
Антоня дрогнула, метнулась до столу, заговорила швидко, благально поглядаючи на Чамра:
— Справді, не дивись, Володю, зменшись... І він зменшиться.. Не німці ж ви... Сусіди ж...
У Володі прохопилось з болем:
— Антоню!..
Степан посунув йому через стіл склянку з горілкою:
— Бери, випий поки що.
І сам випив майже повну склянку. Стукнув яйце об колодочку ножа, розколупив і вилив одним ковтком. Знов зсутулився /волохата тінь пів стіни погасила/. Перевиті тугими вузлами вен руки нерухомо горбатились на столі.
— Пий, легше буде, — весело приохотив і Прокіп, — я коли б не пив, давно б уже повісився!...
Володя перебирав під столом нервовими пальцями торочки скатертини. Ніжне обличчя його поблідло, а очі з— під брів горіли так, що Карпо глянув і відсунувся по лаві. В куток.
Тиша в хаті ставала нестерпною. Чутно було, як солома коло печі тихенько шелестить, влягаючись. І дивно було дивитися на великого сірого кота, що спокійнісінько вийшов на край череня, потягнувся, випростуючи вперед розчепірені лапи і плигнув на припічок. З припічка – додолу. На долівці нявкнув, якось одиноко й невпевнено, наче й сам не знав, чого йому хочеться. Постояв і поволочив хвоста до порога.
Всі, ніби заворожені, дивилися на сірого кота. Ніхто його не зачепив, не озвався ніхто.
Кожен в цю хвилину в своє поринув, до себе прислухався, насилу розганяючи угірклі думки – такі далекі від всього, що коїлося в цій хаті, осмученій дрімуном. І знову на мить уявилося, мов би це добрі сусіди зійшлися, щоб якось скоротати довгу, заметену снігами ніч. Зійшлись, та й посіли хто де: той коло порога присів, навпочіпки землю дурить, той на солому приліг, а той у рушники зупиненими очима втупився і поринув кудись далеко, загубившись в червоних розвоях.
Мов би добрі сусіди...
Коли б не карабіни купою на лаві.
Коли б не Антонині очі німим криком в намерзлі шибки.
— Пий, музикант... Хватить губи кусать, — ліниво, не приховуючи іронії повторив Степан. – Пий, а я подумаю...
Хто зна, як би все повернулося, коли б не оці слова, що огнем обпікли вразливу душу юнака. Володя схопився, змахнув склянку зі столу / горілка бризнула в лице Чамрові/:
— Негідник ви!
Це було так несподівано серед напруженої тиші, так по-дитячому наївно, що Прокіп розреготався:
— Ух, ти ж вояка, красний партізан!
Степан не засміявся. Тілько руки дрогнули на столі. І знову заспокоїлись. Він повільно розпрямився, на обертаючись пошарив рукою вгорях, зірвав рушника з ікони – витер обличчя.
— Негідник! – не маючи сили стримуватись, високим і по-юначому дзвінким голосом закричав Володя. – Подумаю! Карати чи милувати?.. А мені не треба вашої милості! Розумієте, ви!! Я не прошу вас! Я не збираюсь тікати, чуєте?! Ногою не двину!.. Я... Я вас ненавиджу хуже німця!.. Ви продажна шкура!!.
Чамро встав. Турнув усіх із-за столу. Ненароком зачепив ліктем вікно, видавив шибку – повалила в хату біла морозна пара.
— Чого ж кричать? – виступив із-за столу. – Хто не боїться, той не кричить.
Поліцаї один по одному сунули до дверей.
Антоня зойкнула, підбігла й стала поміж ними:
— Схаменіться! – простягала руки то до одного, то до іншого. – Володю! Степане... Степане Прокоповичу!.. Ви ж сусіди!..
— Антоню! – з тугою і соромом вигукнув Володя. – Антоню. Перестань!
Заступив собою дівчину.
— Продажна, кажеш, шкура ? – закипаючи, але ще стримуючись, тихо перепитав Степан. – Ні, музикант – моя. Не німецька, не совєцька – Чамрова шкура.
Згріб червоною набряклою п'ятірнею сорочку на Володіних грудях, затріщали гудзики.
— Пусти!
— Стій! Бо уложу!
Рвонув юнака на себе:
— Так кого я продав?! Кого?!! Тих, що за Урал повтікали, а мене покинули в Шуятинських болотах в мільйонному числі – армії покинули напризволяще, полководці!! Три місяці як прибудні коні бродили, поки німці не переловили і не згноїли в лагерях! А тепер вони уже звідти – з-за Уралу! – кричать, що я став продажний?!.
Лице його спотворилось гнівом.
Зарясніло краплями поту.
Він все міцніше стискав Володіну сорочку.
— Чи може я тих продав, що од фронту бронню затулились, а як німці прийшли – в ліс поховались. Партизанять ночами по солдатках! Вас назбирали, сопляків і ганяють, щоб видимість була. На случай, як ті вернуться. Бо вони таки можуть вер-нутися – Чамро не дурак! Тоді вони повилазять, повикопують красні книжечки, займуть пости і знов почнуть на мені гній возить, як і до війни возили!..
— Пусти! – задихаючись, рвонувся Володя.
— Не сіпайся, говнюк! "Ногою не двину..." Двинеш, твою в душу мать!.. Землю цілуватимеш! Не бачило ти ще кози смаленої, щеня сліпе. А я бачив!! Як мого батька залигали середночі за те, що був чесніший за всю радянську власть. Так кого я продав?! Кого – як все давно продане й поглумлене.
— Брешете ви! — рвонувся й вирвався Володя, залишивши в руках Чамрових вишитий комір білої сорочки.
Закричав високо і дзвінко. І на мить запнувся від того, що за віковою традицією говорити до старших з пошаною, і Чамра назвав на "ви".
— Брешеш. Бандит!! Шукаєш виправдання за продану землю?!
— Не продається земля – засрана дуже!
Але юнак уже не слухав його.
Натхненний, лице бліде з величезними палаючими очима, він можливо саме зараз відчув у собі незбориму силу, відчув, що на його боці Велика Правда рідної землі, стражденного, мордованого, але непереможного народу. І знайшлися пекучі – єдині слова, як це завжди буває в хвилину смертельної небезпеки, коли мудрість сімнадцятирічних поражає висоголових:
— За яку ціну продав? Щоб мати право бути звіром, катом?! Безкарно вбивати і нищити все, що не кориться?!
— Чамро не продається! Зарубай собі на носі! Німці прийшли й підуть. Не можна когось завоювати надовго – даже я це знаю! А хто прийде? Ті, що в лісі?! Не вірю! Не буде життя на цій землі – вона продана не мною! Чуєш, сопляк, нема в мене віри – я не знаю, куди вона ділась?!.
— Її й не було ніколи! Бо звірячою злобою жив! Ненавистю. І тоді і тепер! Виродок! Який страшний виродок! Бо... коли б навіть все було так, як ти кричиш, то й тоді – як можна одректися своєї землі, людей, батьківщини? Чим же тоді жити? Для чого? Як жити, перерубавши собі коріння? Жили перерізавши? Але не так є, як ти в тваринній злобі кричиш! Я не сліпе щеня. Я жив, я бачив, як люде вдосвіта їхали порати жита на колгоспному полі. Як усім селом у неділю ліпили новий клуб. А потім всю ніч співали! Як моїй матері орден у тому клубі вручали!.. Я не сліпе щеня. Не погноїли нас фашисти в таборах. Гноїли та не погноїли. Ненависть нашу потроїли. І там, далеко на Волзі, — і тут, серед темної ночі ті армії б'ються – на смерть! І тільки виродок міг не лише продатися, а ще й виправдання собі шукати, зваливши ганьбу зради на весь народ, і кинувши на нього чорну тінь підозри. Нам її не доведеться кров'ю змивати. Ми не поховалися в ліс, щоб пересидіти лихоліття – ти це знаєш, гад і тремтиш! Страх тобі очі горілкою заливає щоночі! Страх, а не обида за несправедливість! Цих п'яних поплічників ти можеш одурити – себе не одуриш! Немає в тебе мети! Немає Батьківщини в головах – єдиного, чого навіть останнє падло не повинне продавати! Петля – твоє майбутнє! Пе...
— Заговорив!.. – хрипло, тремтячи од внутрішнього збудження, перебив його Чамро.
— Харашо заговорив! А я... з п'яних очей хотів дати тобі по шиї і вигнать із хати к х... І так село по коліна в крові... Думав, у тобі хоч щось путнє всередині є...
Ступив до Володі крок:
— А ти мені... про Батьківщину, ворошиловський стрєлок... Про петлю...
Антоня, що не дихаючи стежила за кожним порухом Чамра, як птиця кинулась між них, побачивши, як зблідло його лице:
— Зупинися, звір! Ви ж одної землі!..
Може ці слова й були останнього краплею. Чамро шарпонув Антоню за руку з такою силою, що вона перелетіла через всю долівку і впала навзнак, вдарившись головою об залізне бильце ліжка.
Володя, замахнувшись обома кулаками, плигнув на Чамра. Вдарив. Чамро заточився, бризнула кров з губи. Тяжко хакнув, і з усього плеча, як молотом, вдарив Володю зверху по голові. Юнак зламався, хвилину потупав мотузяними ногами і засторчився головою в солому. Заснував ногами. Утих.
А Чамро, шаленіючи з люті, почав бити його кованими чобітьми, за кожним ударом тяжко хакаючи, наче дрова колов.
Карпо, злякано підбіг до Степана, спробував відтягти:
— Хватить, уб'єш!..
— Не лізь! – не оглядаючись, вдарив його Чамро.
Карпо відлетів прямо в куток між рогачі, прошепотів, шукаючи шапку :
— Сказився, гад...
Чамро розпрямився.
Стояв, хитаючись.
Утер рукавом кров.
Пішов до мисника, взяв відро з водою, з розмаху вилив його Володі на голову. Видихнув:
— Тягніть до саней! –
Взяв сулію зі столу. Перехилив і жадібно пив. Довго. Рука трусилася, горілка текла по бороді, мішалася з кровʼю, капала на груди, додолу. Вдарив сулію об долівку.
Білими очима втупився в Антоню, що чіплялася ослаблими руками за ліжко, намагаючись підвестись. Підійшов, вхопив і стиснув за плечі, аж затріщало на ній все:
— Щоб до ранку духу твого не було! Вернусь – потрощу!!.
Вдарив двері ногою.
Завалувала пара через поріг.
Ворушила столочену солому.
Біля столу валялась шапка Володіна...
Карпо вийшов на ганок з колишньої сільради.
Прихилив карабін до одвірка.
Позіхнув. Помочився прямо униз, на сходи.
Підсмикнув штани.
Село сурмило в рожеве небо високими стовпами рожевого диму.
Вітер не шерхне.
Мороз !
Сріблиться іній в пекучому повітрі.
Хтось воду тягнув з колодязя.
Журавель скрипів так пронизливо, неначе хтось Землю повертав на немазаній осі.
Карпо покрутив головою /після вчорашньої ночі була вона йому, ніби чужа/. Обережно спустився слизькими сходами в льох і відсунув засув.
— Живий? – гукнув хрипко.
Володя сидів у кутку, прихилився до вогкої кам'яної стіни. Карпо поступово звикаючи до темряви, підійшов ближче, присів навпочіпки, карабіна прихилив до стіни, як палицю.
— Може тобі випить принести? Там у мене трохи лишилось.
Володя не відповів.
Промовчав і Карпо. Тілько важко з хрипом дихав. Потім дістав з-за пазухи велику жовту пачку тютюну, одірвав шматок газети і заходився скручувати товстенну цигарку. Показав тютюн Володі:
— Це нам дають... Дві пачки на місяць – пайок. Гівно гівном. Ну а дим іде...
Помітив, що кисть лівої руки у Володі висіла, неприродньо повернувшись почорнілими пальцями назовні.
— Перебив? – щиро жахнувся, перелякано дивлячись на руку.