Сварила, гнівалась, плакала – вибачався, обіцяв, приводив Еда – власника автомийки, де мав підробіток, той хвалив хлопця.
Коли в Джамбо Хауз обікрали номер якогось мзунґу, до Мерсі завітала поліція – буцімто бачили як у день крадіжки біля готелю підозріло отирався Гарун. Не маючи прямих доказів стражі правопорядку пішли, дівчина ж накинулась на нерозумного брата, почала вимагати правди:
– Ти там був, ти вже опустився до готельних крадіжок? Боже, якби це бачили тато з мамою!
Хлопчак усе заперечував, але супився й відводив очі. Мерсі пішла до Еда й усе йому розказала. Розважливий бізнесмен хитав головою, цокав язиком і обіцяв наглядати за Гаруном.
А за кілька місяців хтось напав на двох альпіністів, які надумали вештатись вечірнім Наньюкі. В них відібрали гроші, один з вазунґу опирався і його жорстоко поранили ножем – у місцевому шпиталі за життя чоловіка змагалися лікарі. Гаруна затримали, три дні хлопець просидів у відділку, та потім неповнолітнього відпустили – прямих доказів його участі в нападі знову забракло. Цього разу Мерсі надавала братові ще й ляпасів. Він знову категорично все заперечував, божився іменем покійних батьків, та сестра не вірила.
– Добре! – сказала вона. – Тоді завтра відвідаємо достойного Мгамбу й ти повториш свої божби в його присутності!
– Хоч би й у присутності самого Господа! – запально вигукнув хлопець.
Тоді Сілас Ндіку вже орендував у місцевої транспортної компанії просторі апартаменти з високою стелею й великими вікнами в самісінькому середмісті Наньюкі. Там була світла вітальня для прийому відвідувачів, покої для сну й відпочинку правдовидця, відносно скромний закапелок для перекладача й санітарна кімната, ознайомлення з таємницями якої зайняло в дитяти бушу добрих півдня.
Сам достойний Мгамба з'являвся перед очима спраглих за правдою в новенькій картатій шуцці довкруж стану, дивовижній, прикрашеній довжелезною страусиною пір'їною, діадемі на голові, з розкішним, складеним із яскравих бісерних мережив, підвісок, монет, ланцюжків і намистин коміром на шиї, з витіюватими браслетами на руках і з масивним нікельованим годинником на зап'ястку – подарунком вдячного правдошукача.
Серед відвідувачів фантастичного самбурійського правдозная траплялися вже не лише колоритні посланці тутешніх племен, а й білі – спершу теж кенійці, а згодом і туристи. Мгамба до всіх усміхався, тис руку, Сілас Ндіку монотонно приказував при цьому, що достойний бажає відвідувачу більше ніколи не брехати. Було весело.
Завдяки моїм репортажам та славі, яку розносили місцеві правдошукачі Мгамба стрімко входив до переліку найвідоміших туристичних об'єктів міста і ось-ось мав випередити в ньому гору Кенія…
Гарун обіцяв сестрі, що на іспит до Мгамби вони підуть завтра, але завтра в нього з'являлися нагальні справи, похід переносили на наступний день, а тоді ще на наступний і ще. Хлопець крутився наче спіймана в сильце гадюка, та Мерсі була гідною сестрою свого впертого брата й не відступала. Врешті підліток здався.
– Так, сестро! – признався Гарун. – Я був там – і біля готелю й коли грабували тих вазунґу, хоча ножа в руках не тримав! Не треба йти до Мгамби, не треба щоб чужий знав про нашу таємницю! Коли вони поранили мзунґу, я дуже злякався. Я ніколи більше не піду до тих дряпіжників, обіцяю! Справді!
Цього разу в очах брата Мерсі побачила сльози. І повірила.
Назавтра вона купила на ринку бананове гроно й великого продовгуватого кавуна, взяла сто шилінгів і пішла до правдовидця – дякувати за візит, що не відбувся.
– Вистачило лише згадки про вас, мхашимівва Мгамбо, щоб брат зізнався в брехні й пообіцяв ніколи більше не чинити негарних речей! Асантене сана[43] вам за це, ви дивовижний! І прийміть будь ласка від мене ці дари!
– Але ж я нічого не зробив! – здивувався Мгамба.
– Ви повернули мені брата!
Через день у шпиталі, не приходячи до тями, вмер поранений грабіжниками альпініст, а наступного ранку на березі місцевої річечки Лайкі знайшли мертве тіло бідолашної Мерсі. Гарун зник.
З такою новиною свіжого листопадового вечора засмучений Мгамба та стривожений Сілас Ндіку прийшли до мене в готель на раду.
На той час, аби гранично наблизитись до епіцентру подій, королівські апартаменти в Фермонт Маунт Кенія Сафарі Клабі я не без жалю поміняв на скромну келію в Наньюкі Рівер Лоджі, що в двох кроках від резиденції правдовидця. Я потоваришував з чаклуном та його перекладачем-антрепренером, відзняв і відправив ненажерливому Шуману кілька репортажів про Мгамбу, змонтував посереднє відео про Наньюкі та довколишні краєвиди й навіть умовив правдозная показати мені свою рідну єнкангу.
Півтори години бездоріжжя орендованою Тойотою. Позаду залишились висохлі річкові русла, колючі чагарники й "місячні" пейзажі лавових нагромаджень, а ми ніби опинилися в іншому тисячолітті. Плескуваті халупи, схожі на ті, які я бачив мандруючи з Найробі до Наньюкі, замурзана малеча в драних сорочечках по коліна, жінки топлес, кілька старців з обличчями в глибоких зморшках, кізяки, мухи…
У вбогому поселенні я докладав чимало зусиль, щоб у кадри про дорогі серцю Мгамби місця не потрапляли відверті картини їх жалюгідного вигляду. Поза тим старійшину тут зустрічали як величного вождя, дивилися на свого просунутого родака, як на людину, котра неначе злітала в космос, дітвора при цьому неймовірно лементувала. Правдовидець відрекомендував мене своїй мамі Еуніс, сестрі Маурін, іншим родичам, а з красунею Сайною я познайомився ще в місті. Єдині, кого Мгамба не схотів мені показувати, була Нйамбуру та їх маленький Камая. Поки татусь бавився з малям у курені дружини, я, зрозуміло – через посередництво Сіласа Ндіку, розговорився з поважним Кіпсанґом – було помітно, що приїзд Мгамби жодних ознак піднесення в нього не спричинив. Беззубе шамкотіння авторитетного самбуру перекладач витлумачував так:
– Лайбони, мганґи й головні старійшини племені давно мали б зібратися на баразу[44], щоб осудити молодого самбуру й заборонити нерозумному чинити те, що він чинить! Адже Мгамба заявляє, буцімто викривати брехунів його особисто благословив сам доброзичливий Нкай – володар небес і дощів, яке зухвальство! Але баразу не скликають, бо деякі з нестійких мхашимівва сумніваються чи не має він рації!
– Отже може то й не зухвальство? – чемно припустив я.
– Самбуру переживали й не такі струси! – гнівно вигукнув Кіпсанґ. – Переживемо й божевілля Мгамби! Але доки я головний старійшина – тут він чаклувати не буде! Наші прабатьки пасли худобу, зводили єнканги, захищали своїх корів та своїх рідних від ворогів і пили кров з молоком! Так завжди було й так буде, і не Мгамбі порушувати плин речей!
Іноді я запрошував їх до себе в готель. Блаженно попиваючи Ерл Ґрей[45], Мгамба розказував мені на камеру про своє дитинство в товаристві сухоребрих корів і прудконогих кіз, про парубоцькі пустощі моранів, про стосунки з обома дружинами, про те, як уперше запідозрив у собі здатність відрізняти брехню від правди. Але того вечора блаженства в безрадісному погляді Мгамби я не спостеріг, навіть від чаю правдовидець відмовився.
– Я маю приятеля в місцевій поліції, — стурбовано походжав із кутка в куток за таких обставин особливо схожий на чорного пуделя Сілас Ндіку. – І якщо хтось почне патякати, що перед загибеллю дівчина приходила до достойного, гадаю ми зможемо пояснити балакуну, що його велемовність недоречна. Але поки що мовчім – ану про Мгамбу ніхто не згадає! Та на якийсь час прийом правдошукачів краще припинити.
– Вона дивилася на мене такими вдячними, такими щирими очима! – розпачливо хитав головою Мгамба. – Тут, у великій бомі, я майже не зустрічав таких поглядів! Чому в місті люди брешуть частіше, ніж у єнканзі? Чому вони такі непривітні? Чому вони не радіють? Чому вони її вбили?
– Може нам взагалі переїхати, як гадаєш? – ігноруючи Мгамбу Сілас Ндіку давав зрозуміти, що в непривітних міських справах зиску з того не рясно. – Щоб не мозолити очі. Адже варто комусь хоча б раз пов'язати імена Мгамби й загиблої дівчини, як репутація правдовидця неабияк постраждає. А лайбони? Вони тільки й чекають нагоди, щоб утовкти Мгамбу в кізяки!
Я подумав, що з Сіласа Ндіку вийшов би пристойний політтехнолог, але сказав інше:
– Ти справді маєш у поліції приятеля?
– Так… знайомого.
– Скажи йому, що достойний Мгамба вражений смертю дівчини й хоче допомогти в розслідуванні. Нехай вони приводять до правдовидця підозрюваних, а він умить визначатиме, брешуть ті чи ні.
"Чорний пудель" аж підстрибнув:
– Дідько! Чому я сам про таке не подумав!? Адже якщо Мгамба допоможе викрити вбивців, це піднесе його авторитет до небес!
– Я ладен вислуховувати їх день і ніч! – запально вигукнув Мгамба, коли Сілас Ндіку переклав йому мої слова. – Я сам піду в ту поліцію!
– Ну от, – промовив я подумки, коли вони вже залишили мене самого. – Тепер у Мгамби буде своя Мерсі. В кожного з нас є своя Мерсі, і в тебе, Тоні, є своя Мерсі!
Поліція справді приводила до Мгамби кількох підозрюваних, але ні вбивці дівчини, ні причетних до зникнення її брата, ні того, хто завдав смертельного удару нерозважливому альпіністу, правдовидець серед них не виявив. Хтозна – можливо приводили не тих. А десь за місяць після подій у місцевій газетці Екватор за підписом такого собі Дантея Ландіґо з'явилася стаття з інтригуючою назвою "Хто вбив Мерсі Кіпруто?"
Схоже, добре ознайомлений з ходом розсліду автор аналізував офіційні версії, висував власні, критикував непоспішливість слідчих, детально й доволі мальовничо описував життя бідолашних сиріт після наглої смерті батьків. А наприкінці статті, спричинивши панічний переполох Сіласа Ндіку, доскіпливий журналіст зауважив, що можливо, вірогідно, не напряму, а лише дотично, до смерті Мерсі й до інших, пов'язаних із цією трагедією подій, певним чином причетний достойний правдовидець Мгамба, який останнім часом набув у Наньюкі неабиякої популярності, про що, до речі, Екватор якось уже писав. Мерсі відвідувала правдовидця напередодні своєї смерті, – повідомляв Ландіґо, – і відомо, що відвідувала з приводу причетності свого брата Гаруна до нападу на альпіністів.
Далі журналіст припустив наступне: хлопець зізнається комусь невідомому, що вибовкав сестрі те, чого вибовкувати було не варто, невідомий полохається й після смерті альпініста, тобто коли виникає загроза кари за вбивство, прибирає і дівчину і її брата.