Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.
— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зі школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.
"Еге ж, повезеш, — думав я. — Знала б ти правду — не те говорила б!"
Мама пройшлася вздовж рядків, зупинилася над тим, де я "воював". Я похолов.
На щастя, вона не нагнулася і не спробувала смикнути рослину...
Увечері, прибігши додому, я знову пригадав помідори і тихцем майнув на город. Листочки на них уже помітно прив'яли.
"Треба полити, — подумав я. — Може, ще приймуться". Наступного дня я прокинувся разом із сонцем. Тихенько встав, дістав кухоль і цеберку.
— Ти куди це? — здивовано запитала мама.
— Та... поливати.
— Що поливати?
— Та... помідори.
— Ти ж учора поливав.
— Я ще й сьогодні...
Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливість здалася їй підозрілою. Але в моїх руках, крім кухля й цеберки, нічого не було, дивився я на неї ясними та відвертими очима, і вона нічого більше не сказала.
Набравши, води, я поніс цеберку на город. Помідори прив'яли зовсім, ще нижче осіли, аж поприпадали до землі.
"Може, саме приймаються", — утішав я себе і шпарко взявся до роботи.
Полив помідори раз. Потім, подумавши, став поливати і вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути біди.
— А чого це ти зсередини почав? — поцікавилась мама, що зненацька підійшла до мене. — І навіщо стільки води? Вони позамокають...
Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у воді, і воно вільно висмикнулося з землі.
Вона ще не встигла розігнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не міг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!
ДВА ЛІТРИ
Сталося це в першому класі, в другій половині навчального року.
Учителька задала нам додому отаку задачку: "Господиня надоїла від корови 16 літрів молока, а від кози — 2 літри. Скільки всього літрів молока вона надоїла?"
Списуючи з дошки задачку, я навіть не підозрював, скільки клопоту завдасть вона мені.
Прийшовши додому, я сів за стіл, розкрив зошит і почав рішати задачку.
Уявив собі корову: велику, червоної масті, з спокійними очима, з довгими рогами — точнісінько таку, як у Миколи.
Коза ж була в Соньки — шкідлива та розбишакувата, як і її маленька господарка.
Не любив я кози!
— Отже, так, — почав я рахувати, схилившись над зошитом. — Корова — велика, коза — маленька. Від корови Миколина мати надоює 16 літрів молока, а від кози Соньчина мати надоює 2 літри... Хм...
Послужлива уява поставила поруч Миколину корову і Соньчину козу.
"Для молока з-під корови треба он яке відрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде..."
І я виразно бачу два літри: один для молока з-під корови, другий — для молока з-під кози. І звичайно ж, той літр, що для корови, набагато більший, ніж той, що для кози!
Як же їх тепер додавати, горенько моє!..
Я аж упрів, намагаючись злити оте молоко. Зливалося воно то легко, але скільки всього буде літрів — от задача! І якими літрами його треба міряти — коров'ячими чи козячими?
Біда мені з цим молоком!..
Під кінець у мене зовсім уже замакітрилося в голові. Мелькали великі корови й малі кози, валилися на мою бідну голову то одні, то другі літри, і щедро лилось молоко, яке конче треба було виміряти, бодай воно скисло!
Зневірившись, я взяв зошит і почимчикував до Ванька. Ванько мусив-таки вирахувати, адже він уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповідалося, що один господар мав три барани і чотири кози. "То скільки ж всього було голів?" — запитувалося під кінець.
Ванько, що саме стояв біля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звівся навшпиньки і вивів на дошці: 3 барани додати 4 кози — буде 1 голова.
— Як одна? — здивувалася вчителька. — Ану порахуй: три додати чотири, то скільки буде?
Наморщивши лоба, Ванько почав рахувати на пальцях.
— Буде сім.
— От бачиш!.. То скільки буде всього голів, коли до трьох баранів додати чотирьох кіз?
— Один голова!
Як не билася з ним учителька, вона так і не могла втовкмачити, що худобу можна рахувати на голови. Ванько знав лише одного голову — сільради і не хотів поступатися цим, хоч у ступі товчи.
Повертаючи зі мною додому, він все бубонів:
— Хіба ж у баранів голови бувають?.. То тільки в нашому селі є голова — дядько Никифор... І який дурень триматиме у себе аж три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? — хазяйновито запитував він. — Двох баранів і чотирьох кіз треба продати, а натомість купити овець. Отоді вже й зводити їх докупи...
Тож я й пішов до Ванька як до людини, що вже мала справу з отакими химерними задачками.
Ванько довго зітхав та шморгав носом над зошитом. Врешті підвів голову і запитав:
— А знаєш, чого в кози молоко холодне?
— Чого?
— Бо в неї хвіст задертий. Вітер туди дує і молоко студить.
Я погодився, але від того вирішення нашої задачки не просунулося вперед.
— Треба до Соньки йти, — сказав згодом Ванько. — Вона, мабуть, знає: у неї ж коза є.
— Пхі, я вже давно вирішила! — сказала нам Сонька.
— Ану, покажи!
Сонька розгорнула зошит, і ми побачили: 16 літрів + 2 літри = 18 літрів.
— Тю, дурна, так їх же так не можна додавати!
— А то чому?
— Бо в кози ж літри менші. Коза ж менша від корови, то й літри менші!
Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки мусила погодитися з нами.
І вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою.
— Знаєте що, — сказав очманілий Ванько, — давайте спіймаємо козу, подоїмо її та подивимось, скільки ж буде того молока.
Сказано — зроблено. Сонька взяла невелике горнятко, а я і Ванько метнулися до кози. Ми таки подоїли б козу, бо уже встигли схопити її за роги, а Сонька вчепилася в дійки, коли б не тітка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тоді, коли її найменше ждуть.
— А що ото ви, песиголовці, затіяли?! — закричала вона, хапаючи лозину. — А нащо ото над твариною ізнущаєтесь?! Чи вам нікуди руки прикласти, щоб вони вам повсихали?!
Так і не вирішили ми задачки про корову та козу. І довго ще вчителька не могла нас переконати, що літр молока з-під корови аніскільки не більший від літра молока з-під кози.
БІЛЯ ЯЛИНКИ
Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе і запитала:
— Діти, ви пам'ятаєте Ганну Григорівну, оту, що приїжджала до нас минулого року з міста? Так от, цього року в неї буде ялинка. Ганна Григорівна запрошує нас до себе...
Гой-га! В нестримному захваті ми застрибали по хаті, здіймаючи куряву, і мама відразу ж мусила нас охолодити:
— Але дивіться мені, не пустуйте! Ти чуєш, Толю?
Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.
Мама щось не дуже йняла мені віри, бо додала:
— Дивися ж, як тільки Сергійко хоч раз поскаржиться мені, що ти його кривдиш, — не візьму на ялинку.
Це вже справа складніша. Не бити Сергійка я ніяк не міг. З тієї простої причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, відколи й земля стоїть.
— Ти ж дивися тепер мені, не бігай до мами, — застеріг я його. — Ти чув, що мама сказала: як тільки поскаржишся, так і не поїдемо на ялинку до міста...
Чи то Сергійко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тільки ми витримали до Нового року, і ось уже сидимо в санях, закутані ковдрою, притулившись одне до одного.
Сани скриплять і погойдуються, коні весело трюхикають, візник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаємо крізь невелику щілину у ковдрі в білий світ, де спалахують холодні іскринки, танцюють понад засніженими полями. Нам затишно й весело, невідоме місто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всі наші думки, і ми тільки сопемо від повноти почуттів.
Час від часу мама нахиляється до нас веселим почервонілим на морозі обличчям в опушеній білою памороззю вовняній хустці і турботливо питає:
— Не померзли, дітки?
Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.
Аж ось і місто. Під'їжджаємо до великого, під залізним дахом будинку з високим ганком, вступаємо поперед мами спершу в коридор, а потім у кімнату і застигаємо, вражені, приголомшені, зачаровані: прямо перед нами, гордовито підіймаючись до стелі, стоїть ялинка.
Відразу неможливо й роздивитися всі іграшки на ній. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що іскриться сріблом і злотом, спалахує червоними, зеленими, синіми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнює наші душі. Ми стоїмо, онімілі, нічого не чуючи й не бачачи, крім оцієї ялинки, яка, немов казкова царівна, прилетіла з-за глибоких морів та високих гір, з-за тридев'яти земель, прилетіла та й стала, чекаючи нас.
— Ну, знайомтеся ж, діти! — наче з-за рожевого туману, долинає до мене мамин голос.
Обережно зітхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я відриваю зачаровані очі од ялинки і бачу перед собою хлопця мого віку в красивій матросочці з білим відкладним комірцем.
— Оце Юрась, Ганни Григорівни синок, — пояснює нам мама. — А це, Юрасю, Толя і Сергійко.
— Подайте один одному руки, — говорить Ганна Григорівна, що стоїть поруч у розкішній темно-вишневій сукні.
Та ми упираємося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги мої немов приросли до підлоги, мені соромно й дуже незручно.
Дорослі ж тихенько підштовхують нас одне до одного, і врешті наші руки стикаються.
— Ось і гаразд. Тепер ми з вашою мамою підемо в ту хату, а ви залишайтесь біля ялинки. Приймай своїх гостей, Юрасику!
І дорослі пішли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, і уважно дивився на мене.
— Ви з села? — запитав він раптом.
— А то ж звідки! — не досить привітно відповів я. Мені вже здавалося, що він насміхається з нас, селюків.
Ми знову замовкли.
— Це ваша ялинка? — запитав згодом Сергійко.
Він уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, і в очах його виграють всі оті святкові вогники, все срібло і злото.
— Це — моя ялинка, — поправив Юрась. — Це мама і папа для мене зробили.
"Папа"? Я ледве не пирснув від сміху, що він називає тата папою, наче хліб.
— Хочете, я вам її покажу.
Ще б не хотіти! Ми аж горіли бажанням підійти до неї ближче.
За якісь півгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинкові багаті прикраси, вони так і просилися до моїх рук.
Особливо причарували мене великі сріблясті пряники, що звисали на нижніх гілках майже до самої підлоги.