Він також відслужився був у газди, бо у газди хоть можна виучитись господарства, та зате мала була платня. Максимові треба було грошей, бо кусень города і хатину, що лишив єму батько, взяв жид на п'ять літ за довги. Тож п'ять літ мусив він десь між людьми міститись, та кортіло єго за той час і який крейцар призбирати, бо хата була стара і треба було єї пересипати. У дворі давали 30 срібних, а за харч шість кірців ординарії. Біда з тим, правда, була Максимові, бо як то кажуть: "Одно стає у скарбі служити[10], а друге за ним їсти носити". Але він міг приміститися якось за той час у свого брата. Брат був дітний, та котресь з дітей завсігди могло відбігчи.
У газди більше на одежу постарався, а кілька левів, що мав, пороздавав між люди. Оден парубок, що пішов до Грабинців на роботу, позичив був від него вже давненько два срібні, та й не гадав віддавати. Тепер Максим мав час, бо хоть у дворі умовився, то доперва за тиждень мав ставати на службу; згадав, отже, піти до Грабинців, щоби парубка захопити при грошах.
Се було під осінь, коли уже зачинали ломити тютюн. Тож, коли Максим прийшов на грабинецький фільварок, багато робітників було у полі, де ломився тютюн, але більша часть, а найбільше дівок, лишилися на фільварку, де силяли привезений тютюн, кілька дівок пряло куделі, а від них брали повні веретена і спускали довгі, на чотири сажні швари, до котрих присилювали тонкі пласковаті іглиці. Робітники сиділи рядами на землі між купами зеленого тютюну і скоро проколювали іглицею о ден листок за другим та проволікали шварами. Високі купи листя зникали під їх руками, а довгі швари вились як великанські зелені вужі. Інші робітники забирали довгі швари і розвішували по плотах, стінах стодоли та інших господарських будинків, на повбиваних клинцях. Вози одні приїжджали, другі від'їжджали і все привозили свіже листе, котре уважно складали на землю, коло силяючих робітників. Катруся сиділа майже на самій середині подвір'я, в єї руках лиш мигали листки тютюну, але так само, як єї руки не дармували, не дармував і язик.
Губа єї і на хвилину не замикалась, до кождого щось приповіла, засміялась, не пропустила ні одного парубка, щоби єго не зачіпити.
Старший тютюнник Михайло ходив поміж усіх, як качор між качками, та поглядав, щоби усюди був лад і порядок.
— Чого так близько возом над'їжджаєш? Ей, я тебе научу, як маєш їздити! А ти чого спідсподу витягаєш та дреш листе! А ти знов стоїш, роботи не маєш? А той, щоби лиш шкірити зуби до дівок! —лунав єго міцний голос, як гуцульська трембіта.
Але, хоч так сварив на других, що шкірять зуби та не пильнують роботи, то коли сам переходив коло Катрусі, потягнув єї за стьонжки від ціток і ущипнув за плече. Катруся відвернулася і засміялась. У тій хвилі піднеслась з-за воза Михайлова жінка, ціла синя від злості, з обвислою фотою і перекрученою на голові хусткою, і кинула на Катрусю, гейби добре гарбузе, горнець з мазею. Горнець трафив у саму голову. Катруся схопилась на ноги, череп'є горшка розлетілось, ціле лице замазалось дьогтем, а чорні довгі струї спливали по білій сорочці. Михайло поблід і прискочив з кулаками до жінки, ухопив єї за шию і повалив на землю.
— Гвалту, ратуйте!—кричала нещаслива жінка. — Убиває мене, розбійник, злодій, волоцюга, б…
Михайло повалив єї на землю і зачав ногами толочити; ледви їх розірвали. Вона зачала утікати, але він взяв дрюк і побіг за нею на вулицю. В першій хвилині, як комедія зачалась, кождий лиш роззявив рота і не знав, звідки то все взялось. Багато не знало, за що Михайло бив жінку, та й хто кинув горшком, але потому зробився такий гамір, крик та й сміх, що одно другого не чуло.
— Отеє ти раз дівка! Отеє ти раз жінка! Ото помастила їй голову! Але ж дав, дав він їй за того, пришиб, як половик курку, та й бив, як циган зелізом!
Катруся все ще стояла на місці, а мазь стікала по білій сорочці; червоні обвиванки були цілком чорні, а на плечах стьонжки зліпились вкупу. Вона хотіла обтерти голову руками, але ще більше замазалась і зачорнила руки.
Навкруги регіт не переривався, а над усіх сміявся шафар. Се чогось найдужче розсердило Катрусю; вона зі злості пірвала розбитий горнець і кинула єму в очі. Шафар відхилився, а горнець відбився у двері від возівні і лишив довгий чорний знак.
— Се на те, щоби люди не забували, що на тім місці діялося! — договорював шафар, перегинаючись зо сміху, по чім ще більше заревів регіт.
— Бог би святий вас побив! — сказала Катруся майже крізь сльози і ухопила коновку, що стояла коло неї з водою, та й пішла до хати. Тут Катрусі пустилися сльози з очей цюрком. Але вона їм супротивилась, міцно обтерла кінчиком чистого рукава, порозвивала з обвиванок кіски, поскидала цітки і стала умиватись. Мазь не хотіла пускати від студеної води, тож Катруся пошукала трохи по горшках теплої, захопила з-під лавиці піску і зачала терти, що могла, лице і руки. Треба було також перебрати сорочку, але за сорочкою треба було йти аж на село, бо на фільварку не мож було удержати шматя, і більша часть робітників тримали шмате на селі по хатах. У хаті не було нікого; Катруся виглянула вікном. Недалеко від вікна стояв Максим. Вона бачила єго ще зранку, але ледви кілька слів з ним поговорила; тепер же вона утішилась, як богом, заковтала у вікно й махнула на него рукою.
Максим спершу, коли Катрусю обляла Михайлиха мазею, сміявся з другими, але потому стало єму якось ніяково; він зачув сльози в єї голосі, і жаль зробилося єму дівчини, тому ж то він навмисне підійшов до парубка, що тесав недалеко хати клинця на тютюн, і раз у раз споглядав у вікно. Тепер, коли вона махнула на него рукою, він скоренько підбіг.
— Іди-ко, Максиме, до Ярини, — просила Катруся, — та кажи їй, щоби пішла у село та принесла мені мою сорочку; лиш дивися, щоби шафар не видів, бо він їй не дасть лишати роботу.
Максим охітно пішов, відшукав Ярину та й сказав, щоб принесла Катрусі сорочку. Шафара не було між робітниками, Максим зазрів здалека, що він увійшов у хату, тож і він скоренько вернув до парубку, що тесав патички.
Катруся стала перебиратись.
— Зараз ми іди до роботи! — чути було голос шафара, що, взявши Катрусю за плече, тручав єї за двері.
Максимові зробилося гаряче. Він не спам'ятався, коли прискочив до жида і ухопив єго за оба пейса.
— А ти, бідо, що хочеш від мене?! — крикнув шафар. — А тобі що тут за рація?! — і трутив Максима, що той аж піткнувся. Але Максим знов схопився і кинувся до шафара, та той знов відкинув єго одною рукою. Шафар був хлоп годний, великий, а Максим малий і сухирлявий, а коли ще раз до него пустився, шафар зловив єго за ковнір і хотів замкнути до шпіхліра; втоді Максим вирвався і став утікати щосили.
Опинившись за Грабинцями, Максим став іти повільнійше, і Грабинці поволі губилися за ним в синявім помороці. Але Максим не оглядався. Він роздумовав, що єму сталося, що він, парубок тихий, спокійний, зроду не мав ніякої цікавості ні до сварки, ні до бійки, кинувся на шафара, гейби скажений, і якби не то, що той був дужчий від него, був би єго роздер на місці. "Проклятий жид залицяєся до неї та й береся збиткувати… Та що він з нею тепер робить?" — подумав далі Максим, і знов взяла єго злість. Єму нагадалась Катруся з сльозами в очах, коли ухопила коновку і бігла до хати, тогді він був би скочив за нею в огонь, хоть вона й не дивилась на него. Коли зранку прийшов, то й ледви кілька слів промовила. Але вона завсігди така: рідко коли у неї учуєш розумне слово. От тепер він став у дворі, бере 30 срібних, та коби вона така, як він, то би також зложила тоті гроші, що бере в Грабинцях, та і хату можна би пересипати. Але де вона! Вона, певне, і крейцара з Грабинців не принесе: десь пропустить, сама не буде знати куди.
Він ішов боком гостинця вузькою втоптаною стежкою; з купи каміння зсунувся камінь і упав єму під ноги. Максим піткнувся, закляв, та й тим і думка єго перервалась. Він сам з себе засміявся. Бо чи не робив він так, як циган, що бив сина, аби не заїжджав лоша, а лошати ще не було! Хто знає: може, вона з него тепер смієся, у неї того не купити, а він уже за єї гроші хату пересипає. Тьфу, щезай, бідо! Чого єму ся дівка лізе в голову? Чи нема інших дівок у селі? "Є того цвіту по божому світу!" До багацьких дівок ніяк було пхатись; багацька за него не піде, але все міг би собі таку взяти, що мала би щось більше від Катрусі. От хоть би і Ярина? Не посватати би єму Ярину? Дівка хоть куди; стара лиш їх дві має, меншу лишила би при собі у хаті з кусником города, а старшій була би за те більша половина города… Або Доця? Дівка тиха, супокійна, та і старий, може б, який кавалок поля за нею дав: небагато того усего є, але добре що-то. А Катруся що? Хіба як в тій співанці: "Очі чорні, брови рівні". Але ж бо то і очі гей-гей, а губи, як би хто кров'ю намастив.
Грабинці мали пізній термін віддавати тютюн до магазину, тож за ким робітники додому повернули, не одно в селі перемінилось. Одні повмирали, другі породились та поженились. Між тими, що поженилися, був також і війтів Іван.
Іванова жінка була страх гонорна. Як бувало іде селом, то так крутить головою, як кінь, коли єго тісно зазонбеляють, а ногами човгає, що аж до землі присідає.
— Хапайте бики, бо процесія іде! — сміялася Катруся, як уже здалека зазрить Іваниху, та й зачне показувати, як вона до церкви увійде, причекає, хреститься, б'є поклони. Се розповідали Іванисі, і вона дуже за те на Катрусю вороговала.
— Сердиться, — відказувала Іваниха, — що Іван єї не взяв. Не мав би кого брати, та таку голячку, що ледви одну сорочину має на хребті, — пустійку, жидівську помийницю, що не варта газдині порога замести, газдам свині пасти! Най дивиться, щоби знов яка їй. голову дьогтем не помастила та щоби кого болячками не обсадило, як дорогу перейде! Уже показуєсь на єї товаришках та й кумпанках, що разом до Грабинців ходили, та ще й на ній покажеся!..
Іваниха говорила се проти в того, що про Доцю так, як не варт, заговорили люди в селі.
— Се бо і є, — дивувались деякі, — що се найшло Доцю, з котрої ніякої ніколи не чути було пустоти, а не захопило Катрусю, що лиш за парубками літає!
— Не бійтеся, знає вона, що робити! — говорила Іваниха.