А тому уроки язику і укра?інської літератури виросли у ціні. І я, кстаті, не розумію, шо поганого у тому, шо Груша відразу давала Дімці два уроки: для голови і по тєлу...
ДІАНА: — По тєлу вона якраз і не давала... (Плаче.)
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Як не давала, це вона сама тобі сказала?
ДІАНА: — Дімка нам з Грішею признався.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — То він стісняється сказать. Шо ти хочеш, іще рибьонок.
ДІАНА: — Він би сказав, він мамці не бреше. Та й Гріша його три дні оцим мокрим рушником молотив. (Показує рукою на рушника, що на голові, і знову плаче.)
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Як можна бити дитину за укра?інську літературу!
ДІАНА: — Він не за укра?інську бив, він колотив за Грушу. Діма без неї жити не хоче. А Гріша Грушу прогнав. От Діма у своїй кімнаті сидить, голодає і не виходить. Уже другий день...
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Як не виходить?
ДІАНА: — Бо Гріша його на ключа замкнув!..
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Так завтра ж вступітєльні екзамени до унівєрсітєту!
ДІАНА: — А Діма сказав, шо для нього рідна людина, как... ой, як рідна мова, і шо він її нікода не зрадить! І шо йому на екзамени наплювать! Сидітиме до третьої мирової!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А ти хоч до нього у комнату заглядала?
ДІАНА: — Ні... Я тільки йому стукала... А він не одвіча, одні вірші уголос читає...
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А Гріша ж де?
ДІАНА: — У ванні, третій день одкисає од клею, шо йому Шпонька у пику цьворкнула!
БЕЗМИЛЬСЬКА несамохіть розглядає руку з залишками приклеєної до неї волосіні ДЯДІ ВАНІ.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — От стерво ця Джульєтта Шпонька. У мене коси з груді дяді Вані досі на долоні стирчать, як у вурдалаки... Ха-ха!
ДІАНА: — Не смішно, Ірка!.. І чого ти тут над моєю душею стоїш, очі муляєш?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А я й не муляю. (Відступає до вхідних дверей спиною.)
ДІАНА: — Наробила дєлов і смієшся!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Діано, вір, хотіла ж як лучче!..
ДІАНА: — ...А вийшло так, шо й на небі чути, як мухи наші кашляють!.. (Ридає, аж заходиться.)
БЕЗМИЛЬСЬКА, користаючись нестримними риданнями ДІАНИ, намагається швидко втекти, повертається до вхідних дверей обличчям і опиняється ніс до носу з ГРІШЕЮ, який замотаний одним великим рушником до пояса вийшов тільки но із ванни. Від гриму особи кавказької національності у нього залишилась одна велика і стирчаста брова, яку, вочевидячки, ГРІША ніяк не міг відклеїти після Шпоньчиного обливання клеєм.
ГРІША: — Ні, дорога Свєтофоровна, сьогодні ти просто так від нас не підеш!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А шо, буде яке-то угощеніє?
ГРІША: — Міряй рота по кишені!.. Ти шо моїй дитині підсунула, зміюка стара з вищипаними бровами?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Опитну женщіну з льогким повідєнієм і со знанієм родного язика!
ГРІША: — І де це тепер видано, шоб паплюга тіки одним родним язиком ворочала?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Так все ж познається в сравнєнії! І яка разниця, скіки у неї язиков, якщо Дімка став настоящим мужчиною?!
ГРІША: — Був би лошак, та хвіст не так! Ти скільки грошей у нас на рідну літературу вициндрила, га?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Разві ж це я? Це ж усе вчителька!
ГРІША: — Я з твоєю вчителькою вже поговорив! Їй байдуже, як та література зветься, аби порося!.. Он вона свою "кравчучку" з літературою у сінях кинула, забрала наші гроші і драла...
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Ти Гріша так зараз красіво говориш по-укра?інському, наче вона й тебе за долари чому-то навчила!
ДІАНА (з погордою): — Гріша ж мій, колишній інженєр сцени, і як свариться, то такою ж чистою мовою!..
Розгніваний ГРІША тим часом іде до вихідних дверей, викочує з передпокою "кравчучку" з багажною сумкою, наповненою підручниками з мови і літератури, витягає із сумки перший-ліпший підручник, крутить у руці і виходить з помешкання, як був, у рушнику на голе тіло, разом із "кравчучкою".
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Куди ето він?
ДІАНА: — Він у мене, як злиться, то такий барбос бєшений, шо аж очі рогом лізуть!
За дверима чути гуркіт сміттєгону. Через мить ГРІША повертається з візком-"кравчучкою" і спорожнілою багажною сумкою на ній.
ГРІША: — Зараза, "кравчучка" у мусоропровод не влазить!.. На! (Простягає "кравчучку" БЕЗМИЛЬСЬКІЙ.) Можеш подарить своїй учительниці тіре шльондрі... І скажи їй, хай не паскудить нашу мову своїм повідєнім і шо як грошей мені за сина не поверне, я з нею поговорю на тому язику, який понімають усі!
На цих словах ДМИТРО відчиняє двері своєї кімнати.
ДМИТРО: — Як вам не соромно тату!..
ДІАНА: — Дімочка!
ГРІША: — А як ти інтєресно двері одкрив, я ж їх закрив на ключ?
ДМИТРО: — Я копію ключа зробив ще, як у четвертий клас пішов... Я вже тоді знав, що живу на смітнику, серед брутальних, базарних і малопристойних людей... Але... Але я не бачив тоді інших... Не таких як ви.
ГРІША: — А зараз побачив?
ДМИТРО: — Так. І я вас прошу. Усіх. Припиніть промовляти свої лихі слова про цю чисту і прекрасну, красиву людину.
ГРІША: — Про цю шльондру укра?інського разливу?
ДМИТРО: — Вона не шльондра. Вона вчителька української мови і літератури. І шльондрою зробили її ви.
ГРІША і ДІАНА (одночасно): — Ми?!
ДМИТРО: — Ви. І ця безлична і похмура істота, що ховається за вашими спинами і живе підступом і шахрайством. (Вказує на БЕЗМИЛЬСЬКУ.)
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Я женщіна салідна і дітя войни! І я попрошу так на мене не виражаться!
ДІАНА: — Діма, схаменись! Ми ж тебе ростили! Ми ж тіки хароше тобі желаєм!
ДМИТРО: — Мені байдуже, що ви зараз кажете. І що ви про мене думаєте. Бо я йду від вас геть.
ДІАНА (схлипує): — Геть, від нас?.. Си?начка, не йди! Шо ж ми тобі поганого зробили?
ГРІША: — Та шо ти слухаєш цього молокососа?! То він тіки грозить. А саме воно внівощо!
ДМИТРО: — Даремно ви, батьку, мене так називаєте, бо ж самі не казна-що...
ДМИТРО спокійно підходить до ГРІШІ і довго дивиться йому у вічі.
ДМИТРО: — Ви прожили зі мною сімнадцять років і не знаєте мене. А вона пробула зі мною тиждень і знає про мене все. І я піду до неї, вона мене розуміє. І ви непотрібні мені. А у вісімнадцять років я перероблю свій паспорт і поміняю прізвище Широкопера на прізвище Груша.
ДІАНА: — Як це так, Дімочка? Вона ж старша за тебе на добрих десять год!
ГРІША: — Обіцянка — цяцянка, а цяця й досі в кишені!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Хе-хе!.. Налякали дурака розумом, а їжака гузном!
ДМИТРО: — Даремно ви мені не вірите!
ДМИТРО несподівано замахується щосили, ніби хоче вдарити батька. ГРІША аж сіпається від того замаху. Але ДМИТРО його не б'є. Він різким рухом зриває з батька рушника. І в цю мить гасне світло. Чути відкривання дверей, падіння предметів і галас ШИРОКОПЕР.
Голос ДМИТРА у темряві: — А тепер спробуйте мене впіймати!
Голос ДІАНИ у темряві: — Си?начка, вернись!
Голос ГРІШІ у темряві: — Чия це волохата лапа?
Голос БЕЗМИЛЬСЬКОЇ у темряві: — Це все, шо у мене осталось од дяді Вані!
Голос ДІАНИ у темряві: — Дімочка, вернись! І не гайсай у темряві! Я ж твоя мати!
Голос ДМИТРА здалеку: — Прощавай, мамо!.. Моя доро?га й уночі не спить!
Ява третя.
Світло спалахує у майже аскетичному помешканні ЛЯЛІ ГРУШІ. Під стіною ліжко схоже на дерев'яний щит, укритий вівняним різнокольоровим коцом. На стінах полиці з книгами, кілька фотографій родичів і репродукцій відомих картин. Сухі квіти у горщиках на вікні. Прялка і рубель у кутку. Скриня, вочевидячки, розмальована самою ЛЯЛЕЮ побіля стола, зробленого сільським майстром. Замість жирандолі шматок цупкого білого паперу з покрученими широкими берегами. Коли лунає дзвінок у двері, ГРУША сидить на скрині і щось пише у великому зошиті. Зачувши дзвоник, повільно ховає зошит у скриню і так само повільно йде відчиняти двері. Заходить ДМИТРО.
ДМИТРО: — Можна?
ГРУША: — Краще сказати — дозволь увійти... Чому ти не вітаєшся?
ДМИТРО: — А чого ти пішла, не прощаючись, і більше не приходиш?
ГРУША: — Ти ж усе знаєш.
ДМИТРО: — Так, вони мені все розповіли... Ти тільки не сердся. Це не мої батьки винні. Це Безмильська усе придумала.
ГРУША іде до скрині, відчиняє її і витягає звідти гроші.
ГРУША: — А мені байдуже хто. Віддай їм ці гроші. Це все, що я одержала від Безмильської за вірну службу.
ДМИТРО грошей не бере.
ДМИТРО: — Не кажи так. Бо й мені соромно... Я спочатку поводив себе, як дурень...
ГРУША: — Я не ремствую й не дорікаю тобі. Я розумію... Візьми ці гроші.
ДМИТРО: — Не можу.
ГРУША: — Чому?.. Віддай їх мамі.
ДМИТРО: — Не можу віддати... Я пішов із сім'ї.
ГРУША: — І далеко пішов?
ДМИТРО: — До тебе.
ГРУША (сміється): — Овва! Оце так пригода!
ДМИТРО: — А чого-чого ти смішки з мене строїш?
ГРУША: — Бо далеко пішов.
ДМИТРО: — Лялю, я не жартую... Я не можу без тебе... Без краплинки блаватного неба... у твоєму оці...
ГРУША: — Ти славно говориш, Дмитре. У тебе є стиль... А в мене є чоловік...
ДМИТРО: — Який чоловік?
ГРУША: — Старший за тебе.
ДМИТРО (хнюпиться): — То це його прізвище "Груша"?.. А я вже думав... я...
ГРУША: — Що ти думав, Дмитре... я не знаю... А прізвище Груша моє від батька. І чоловік мій давно зі мною не живе... І я не знаю, де він взагалі живе... Тому... (Замовкає.)
ДМИТРО (оживає): — Тому я тобі потрібен, так?..
ГРУША: — Не кажи дурниць. Я старша за тебе на десять років, це по-перше. А по-друге, я не можу мати справу із невігласом. Ти мусиш вивчитись і стати на ноги, оттоді...
ДМИТРО: — Ми поберемося?
ГРУША (сміється): — Дай спершу розлучитись із чоловіком. Я вже двічі подаю на суд, а його знайти неможливо...
ДМИТРО: — Мені така розмова вже подобається!
ГРУША: — А мені — ні. Завтра ж вступні іспити. І ти мусиш їх скласти на "відмінно". Інакше втратиш усі шанси у моїх очах.
ДМИТРО: — Я складу іспит, обіцяю!
ГРУША: — От як складеш іспит, тоді й поговоримо про все решта...
ДМИТРО (раптом вагаючись): — А раптом я провалюсь і тоді справа наша погублена?
ГРУША: — Який же ти щиросердий, Дмитре!.. Ні, ти усе зробиш, як слід. І справа наша від того ще більш зміцнішає...
Посміхається і йде до скрині, звідки витягає ще якийсь підручник і нишком вкладає у нього гроші.
ГРУША: — Ось маєш! (Дає підручника ДМИТРОВІ.) Це підручник з тестами з української мови і літератури, які вже були на вступних іспитах. Переглянь про всяк випадок ізранку.
ДМИТРО бере підручник, кладе його на стіл і починає знімати із себе футболку.
ГРУША: — Що це ти надумав?
ДМИТРО: — Я хочу вмитись і лягти спати. Де тут у тебе... вигоди?
ГРУША: — Не вигадуй, Дмитрику. Іди додому. Бо як не повернешся, твої родичі прийдуть сюди...
ДМИТРО: — А ми їх не пустимо! Або міліцію викличемо!
ГРУША (сміється): — Я такого зуха зроду-віку не бачила.
ДМИТРО: — Кажи де ванна й інші зручності! У мене наміри серйозні!
ГРУША: — Та в мене ж тільки одне ліжко!
ДМИТРО: — А ми на ньому спатимемо удвох!
ГРУША: — Удвох з пошлюбленою жінкою?..