Звісно, згодом я теж полюбила їх усіх: Нехаму — як матір, а її синів — як братів.
Коли Урія відпочивав вдома від воєнних справ, за трапезою він завжди садив мене собі на коліна і годував мене руками зі своєї тарілки та поїв зі своєї чаші. Не знаю, що він собі думав, але поводився він зі мною тоді як батько зі своєю улюбленою дитиною, був дуже ласкавим, ніжним і добрим до мене. Тож і я полюбила його як батька і спала в нього на грудях, коли він брав мене на ніч до себе в ліжко. Ніяких сексуальних домагань до мене з його боку тоді не було. Цілував і обіймав мене він як дитину — і це задовольняло мою дитячу потребу в батьківській ніжності.
Коли пройшло шість років, через які Урія збирався почати насолоджуватися мною як жінкою, він не став цього робити, мабуть, через те що в реальності він був не таким збоченцем, як у своїх планах і фантазіях, а мабуть, завдяки тому, що Нехама, яка, попри прогнози Урії, у свої сорок років ще геть не втратила жіночої привабливості, робила все можливе, щоб переводити його сексуальні бажання на себе, поводячися з ним дуже грайливо та звабливо, тоді як я тиснула на його батьківські почуття, які створювали конфлікт з його хіттю до мене і змушували його відчувати її недоречність.
Така ситуація тривала два роки, допоки не сталося біди. Час від часу Нехама відвідувала своїх батьків та інших близьких родичів, які жили в Єрихоні. Для цього вона завжди обирала час, коли Урія був відсутній через воєнні справи. Тож, коли він знову відправився воювати разом зі своїми трьома синами, які всі теж стали солдатами, Нехама відвідала Єрихон. Під час її перебування в Єрихоні, там сталася пошесть, від якої вона померла. Звістка про це була для мене сильним ударом: я вдруге втратила матір.
Єдиним, що тоді підтримувало мене в житті, було моє кохання і моя мрія. Я була закохана в тебе, Давиде, і мріяла стати твоєю дружиною. З нашого двору було видно дах царського дому, яким ти любиш гуляти після того, як спекотне єрусалимське сонце заходить за обрій. Впродовж багатьох років я регулярно бачила тебе під час цих твоїх вечірніх прогулянок і покохала тебе. І попри абсурдність навіть самої думки, що я можу стати дружиною царя, я не могла про це не мріяти. І не могла нічого не робити для здійснення своєї мрії.
Тими днями, коли я залишалася вдома сама після того, як спекотне єрусалимське сонце заходило за обрій, я знімала з себе весь одяг і довго потрошечку поливалася водою в тому боці двору, який якнайкраще мав проглядатися з даху твого палацу. Думка, що в будь-яку мить ти побачиш моє вродливе тіло, призначенням якого я вважала твоє щастя, приводила мене в захват. Саме це було змістом мого життя всі ті роки.
Коли Урія та його сини повернулися додому і дізналися від мене про смерть Нехами, вони занурилися в печаль. Ця печаль на якийсь короткий час відволікла Урію від спроб здійснити врешті свій план стосовно мене.
Але однієї ночі він постукався до моєї кімнати. Я прокинулася і, почувши його прохання відчинити двері, зрозуміла, чого він хоче. Підійшовши до дверей і не відчиняючи їх, я сказала Урії:
— Ти завжди був добрим до мене, ти вигодував, виростив, виховав і випестив мене, як рідний батько рідну доньку. Невже тепер ти раптом все це перекреслиш, скривдивши мене?!
— Я не збираюся кривдити тебе, Вірсавіє, я збираюся тебе кохати. Ти — моя жінка. І ти знала про це з самого початку, — відповів Урія, потужним ударом зламав засувку і, схопивши мене, почав стягувати з мене одяг.
Тоді я гукнула хлопців, які вже прокинулися від шуму і питали один одного, що відбувається в домі.
— Любі брати, врятуйте мене, будь ласка, мене ґвалтують! — голосила я в розпачі.
І брати мене захистили. Троє молодих здоровенних вояків відтягнули від мене Урію і сказали йому, що вони не можуть дозволити скривдити їхню сестру навіть рідному батькові.
— Вона ніяка вам не сестра! Вона — моя жінка! Я купив її, заплативши за неї солідну суму грошей, і маю право робити з нею все, що хочу! — кричав розлючений Урія, намагаючися вирватися з міцних рук своїх синів.
— Батьку, мабуть, ти правий, мабуть, ти маєш право робити з Вірсавією все, що ти хочеш, але ми неспроможні не захищати від насильства ту, кого ми неспроможні вважати ніким іншим, як нашою сестрою, бо так вже склалося, даруй нам. Доки ми живі і доки вона сама цього не захоче, ти не зробиш з нею того, що ти збираєшся зробити, або, якщо зробиш, коли нас не буде з нею поруч, ми покараємо тебе як ґвалтівника нашої сестри, — відповіли йому хлопці впевнено і невблаганно.
Наступного дня Урія заявив, що відмовляється далі утримувати мене і сказав, щоб я забиралася з його дому. Але брати відповіли йому, що я тепер буду на їхньому утриманні і що, якщо він мене вижене, вони підуть з дому разом зі мною, щоб опікуватися мною і мене захищати. Після суворої чоловічої розмови, під час якої вони посилалися на етичні та релігійні засади, було домовлено, що я залишуся вдома, продовжуючи ходити на базар за продуктами, куховарити, прибирати, прати і займатися всім тим, що раніше я робила вдвох з Нехамою.
Так продовжувалося моє життя в домі Урії. Коли під командуванням Йоава Урія та його сини відправилися у воєнний похід проти аммонітів, я поблагословила їх знищити клятих ворогів, які наругалися наді мною та убили всю мою родину, і проводила їх до околиці Єрусалима. Знову залишившися вдома сама, я щовечора знімала з себе весь одяг і довго потрошечку поливалася водою в тому боці двору, який якнайкраще мав проглядатися з даху твого палацу. Знову я приходила в захват від думки, що в будь-яку мить ти побачиш моє вродливе тіло, призначенням якого я вважала твоє щастя.
І одного разу ти врешті помітив мене. Ти стояв на даху царського дому і дивився на мене. Серце затріпотіло в моїх грудях від щастя. Я відчувала твій погляд усім своїм тілом, і від цього мене охопило блаженство. Тієї ж ночі твої слуги прийшли до мене, постукали в двері і сказали, що ти наказав їм привести мене до твоїх покоїв. Мої мрії здійснювалися одна за одною. Я прийшла до тебе, коханий, і стала твоєю.
Кожна жінка мріє народити дитину від коханого чоловіка. Тож коли виявилося, що я вагітна, моє несказанне щастя зросло ще більше. Я хотіла поділитися ним з тобою і передала тобі цю новину. Тоді я навіть сподіватися не могла, що наша з тобою дитина народиться у твоєму палаці, а я стану твоєю царицею. Шкода, що наш первісточок помер немовлям.
Саме тоді, як сказали мені люди, Урія приїздив в Єрусалим як гонець від Йоава з повідомленням тобі про хід битви і ночував разом з твоїми слугами. Я знаю, що це завдяки моїм братам він не наважувався прийти додому, коли я там була сама. А невдовзі прийшла звістка, що Урія загинув при штурмі Равви. І я плакала, бо, як би то не було, я любила його, як батька. Я пам'ятаю все добро, яке я від нього бачила. А поганого він мені нічого не зробив, бо не зміг, тож про це можна й забути.
А потім твої слуги прийшли за мною і привели мене до тебе назавжди, коханий. І я стала твоєю дружиною, твоєю царицею. Коли мені кажуть, що я — цариця Ізраїлю, я не дуже розумію, що це означає, бо воно мені непотрібне. Але я дуже добре розумію, що таке бути твоєю царицею, мій Давиде, що таке бути твоїм коханням, що таке бути твоїм щастям. І що таке бути матір'ю нашого Соломона. Я знаю, що таке бути найщасливішою жінкою в Ізраїлі.
Коли Вірсавія промуркотіла останні фрази своєї розповіді і поцілувала свого царя в його мужні губи, вона не могла уявити, який великий камінь звалився з його серця. Факти можуть мати несподівані зворотні боки.
В 11-12 главах Другої книги Царств, що описують історію Вірсавії та Давида, яку не припиняють обговорювати богослови, за якою знімають фільми кінематографісти, пишуть романи письменники і малюють картини художники, я завжди помічав кілька пунктів, які не вписуються в її загальноприйняту інтерпретацію. Тож я написав свою, яка влаштовує мене набагато більше.
СУФІРАФФЕЛЬ
"Вони дають себе гладити і тицяють вологою мордочкою тобі в долоні. І ти думаєш, що приручив їх. Що вберіг їх від незнаної скорботи, від якої газелі згасають так тихо і покірно... Та одного дня приходиш і бачиш, що у тому кінці загороди вони впираються ріжками в сітку, за якою починається пустеля. Їх тягне туди, ніби магнітом. Вони випили молоко, яке ти приніс. Вони ще дають себе пестити і ще ніжніше сунуться мордочкою тобі в долоні... Але тільки-но їх залишиш, вони біжать, ніби навіть весело, і ось уже знову застаєш їх на тому ж місці в кінці загороди. І, якщо ти не втрутишся, вони так і лишаються там, понуривши голови і впершись ріжками в сітку, просто стоятимуть собі, доки не помруть... Ти знаєш, чого вони шукають: простору, без якого газель — це не газель. Вони хочуть стати газелями й танцювати свої танці". (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей")
Того дня в школі нашого вчителя ми відпрацьовували бій на мечах верхи. Мій гнідий чорногривий Балахак, який відчував і миттєво виконував все, що я від нього хотів, був радий, що цілий день я знов тренувався разом з ним. Після закінчення чергового блоку вправ я побачив, що вчитель знаком кличе мене до себе. Поруч з ним стояв один зі слуг мого батька, який привітав мене, склавши руки перед своїм обличчям, коли я під'їхав.
— Твій батько цар Вішвасен Сінг має для тебе завдання, Рамачандре, — сказав учитель. — З ашраму гуру Шрідара йому передали прохання убити тигра-людожера, який з'явився в їхньому лісі і за тиждень з'їв трьох учнів гуру. Цар доручає цю справу тобі. Після того як ти вб'єш в поєдинку тигра, твоє ім'я стане Рамачандр Сінг і ти отримаєш право успадкувати царський трон. Вітаю тебе з чудовою нагодою проявити свою силу й доблесть, мій хлопчику.
Ось через що я потрапив у південні джунглі. Там, залишивши Балахака в ашрамі мудреця Шрідара і отримавши необхідну інформацію про особливості тамтешньої місцевості, я відправився в ліс на пошуки тигра. І я вже взяв тигрячий слід, коли раптом з хащ джунглів почув далеку, ледь чутну, але неймовірно чарівну ритмічну мелодію срібних кастаньєт. Звісно, мені дуже захотілося подивитися на джерело цих прекрасних звуків, які змушували моє тіло рухатися в такт з ними.