Хіба ні?
— А того я не знаю, — відповів Крак. — Коли б правильно, то став би людиною, а не залишався круком.
— А як йому тоді було покарати короля? — не вгаває Данка.
— Можливо, на дуелі, на шаблях. Але хіба захотів би король битися у поєдинку з якимось простим козаком чи міщанином Купер'яном? — роздумував Крак.
— Ага, — не знала вже що казати Данка. Подумала трохи і запитала: — Ти знав того крука Купер'яна?
— А хто ж з львівських круків його не знав? — була відповідь на прощання.
Данці було над чим замислитися аж до приходу бабусі.
— Ти чому не піднімала трубки, коли я тобі телефонувала? — запитала вона.
— А я навіть не чула. Я бавилася, — відповіла не дуже переконливо Данка.
15. І знову сон
Звечора за вікном шелестів дощ — страшно хотілося спатки — і Данка, як убита, поринула в сон. Але не сама, а, як звичайно, разом з Мнявкою. Вона несла її на руках — звірятко зіщулилося, збилося у клубок — чути було, як теленькає її серденько. Та й у Данки воно затріпотіло, коли вчула скрегіт. Але це не була пила, а сорока — вона повідомляла досить виразно людською мовою про те, що відбудеться таємна нарада старійшин круків на тему про те, чи бути людиною крукові Купер'янові.
Добре то таємна, — подумала Данка, — як сорока її розголошує. Але чому мамуся не сказала, що сорока також може балакати людською мовою? Чи вона просто пересмішниця і без всякого розуміння мавпує чиїсь слова. Не так все просто у світі, як собі гадають старші люди. Навкруги ні душі, то ж, певно, тільки для мене це оголошення. Бо Мнявки не рахувати. Данка ще раз оглянулася — справді нема нікого. Ноги її самі запровадили на ту ж галявину, де недавно над нею відбувався суд. Знову довкруж сиділо чорне гайвороння, напевно, самі круки.
У центрі — у чорно-білій мантії чи то суддя, чи то якесь їхнє велике цабе.
— Підходь ближче, Данко, — сказав котрийсь із них — на лице вони всі були однакові. — Сьогодні ми хочемо запросити тебе на нашу раду. Вчора ти довідалася про одного з нас — про крука Купер'яна. Він ще не такий старий, але історія його таки дуже давня. І ми мусимо прийняти нарешті ухвалу. І хочемо, аби ти допомогла нам.
Дивно, подумала Данка, що вони запросили мене для поради. Ще недавно вони хотіли засудити мене за те, що бабуся вимовила "то не штука вбити крука...", ледве відпустили живою додому. А сьогодні то вже й у радники-порадники...
— Та я не вмію, — скромно відповіла Данка. Кицька сиділа тихенько, навіть не визираючи з Данчиних обіймів. О, ті круки могли би отак поклювати мої очі та й мене цілу, напевно думала Мнявка. Що тут між ними знайшла Данка? Що загубила? І не згубила, і не знайшла — відповіла би Данка, ніби зрозуміла мову Мнявки. Та ба! Мнявка ні розмовляти, ні навіть пересмішницею бути не могла. Але що я зможу? — міркувала Данка.
— Ти зможеш багато нам допомогти, — ніби відгадавши думки дівчинки, сказав той головний крук. — Отже, чи ти віриш, що Купер'ян дійсно щиро хотів помститися королю за смерть Підкови? — було перше запитання. Воно не було важким. До того ж Данка могла вільно говорити, а не як у попереднім сні. А, може, то і не сон? Може, то я їх чарами перенеслася сюди?
— Вірю, — відповіла вона.
— Тобто ти хочеш сказати, що він цілим серцем перейнявся долею страченого козака.
— Так, цілим серцем, — сказала Данка.
— І ніякої користі від того не чекав? — було наступне запитання.
— А яка ж користь? Ніхто його не намовляв і не підплачував, і нічого не обіцяв, — дуже розумно відповідала Данка.
— Чи добре зробив Купер'ян, що убив короля? — знову запитав головний.
Данка сама для себе не знала, чи добре, чи зле вчинив Купер'ян. Ніби помстився, та чи мав право доводити короля до смерті? Але чомусь їй стало шкода Купер'яна, який навічно став круком. І тому вона відповіла:
— А він не вбив короля, він тільки його налякав. А що той від ляку вмер, то не цілком винен Купер'ян.
— Ах так! — вигукнув головний. — Бач яка розумна! Він не проткнув шпагою, не підсипав отрути, не задушив, не виклював очей. Він тільки всього-на-всього налякав своїм пташиним видом нещасного короля, в якого слабке серце. Ти це хотіла сказати, га?
— Так, — відповіла Данка, — це.
— А, можливо, він все-таки трошки винен? — знову допитували Данку.
— Хіба трошки, — погодилася дівчинка. І тут як не дивно, випростувалася на Данчиних руках Мнявка і виразно людським голосом заявила:
— Хто ви такі, що допитуєте Данку? Хіба вона зробила щось лихого для короля чи для Крака? Чи вам усім? Отак ні з того, ні з сього зривати малу дівчинку з постелі до лісу і вчиняти допит чи суд?
Мнявка репетувала таким преразливим, неприємним котячим голосом, що годі було в ній пізнати ласкаву муркотливу кішечку. Данка оторопіла — дуже була подивована.
— Дякую тобі, Мнявко, — шепнула їй. — Але вони нічого поганого мені не зроблять.
Мнявка хотіла заперечити, мовляв, ще й як зроблять, але тут промовив головний, заспокоївши спочатку усе птаство, яке на мову Мнявки незадоволено закракало. Головний сказав таке:
— Тебе, кицько, ніхто не питається. Твоїй дівчинці жодна кривда не чиниться. Нам тільки треба вияснити деякі речі. Бо, якщо настане можливість визволити від чарів Купер'яна, мусимо знати, чи варто це робити.
— Варто! Навіть, якщо він винен, — тепер взяла слово Данка, — то він вже стільки сотень літ відкарався, що й вини немає.
— Як це нема? У всіх історіях написано, що король саме того дня помер. І ніхто тої події не змінить. Отож, Купер'ян завжди буде винен. А ще більша вина, що він з'явився перед королівські очі у подобі крука. І таким чином кинув тінь на нас усіх. То ціле щастя, що історики не написали, від чого помер король. А то б ми вже ніколи не могли відмитися від ганьби. І так бозна що про нас кажуть люди. Сама знаєш, "то не штука вбити крука".
— Відтоді минуло часу! Та й про короля усі давно забули, а от Купер'ян мучиться та й мучиться, — співчутливо сказала Данка. Видно, що крукам не дуже сподобалося це зауваження, бо трохи покракали, полопотіли крильми, а головний аж проказав:
— А чого це він мучиться? Тому, що став круком? То йому від того тільки щастя і шана! Бути круком — не мука, це дуже велика честь! Хіба ти інакше думаєш?
— Ні, не інакше. Я, наприклад, знайома з паном Краком. І я від того знайомства маю втіху. Він добрий приятель. Розповідає мені різні цікаві речі, бо багато знає.
— А чи ти бажаєш, щоб Купер'ян знову став людиною? — запитав головний крук.
— Звичайно, — відповіла Данка.
— А якщо він не хоче? — це знов її питають. — Якщо йому добре так?
— Ну, тоді як йому хочеться. І круком добре бути, і людиною.
— А тепер уважно послухай. Відчарувати його може тільки невинна душа дитини, яка має ім'я від Бога і полюбить Крака, — сказав головний. — Чи щось втямила?
— Ні, — призналася Данка.
— Ну, то подумай над тим. А пан Крак хай тобі допомагає. Повертайся тепер додому. Перрейтися ліском дуже прриємно. Щасливої дорроги!
Данка не пам'ятала, як вона йшла назад. Вона навіть не зауважувала, що кицька виплигнула з її рук — і біжить попереду, як провідник. Інколи Данці здавалося, що її ноги не торкаються землі, що вона летить, як птах. І це було так гарно, так лячно...
І коли вона розплющила очі, то як завжди, була на свому ліжечку, сонце кидало своє проміння на картину з Богданом Хмельницьким, щебету була ціла кімната, немов то гомонів люд у Києві, зустрічаючи гетьмана. Було наче свято. Данці навіть вчувалися дзвони. А може, то тут у нас, у місті, дзвонили у церквах і звуки доносилися сюди. Сьогодні Данка змолювала свою ранкову молитву дуже щиро. Чи ж не я маю Боже ім'я — Богдана? А раптом!.. — осяяла її думка.
Мнявка, що лежала у ногах, розплющила одне око на ту молитву і, здається, підморгнула Данці: мовляв, я також усе пам'ятаю, що було з нами цієї ночі. У відповідь Данка погладила густий кожушок Мнявки.
17. Знову телефонна розмова
Сказати чи не сказати про сон? — цілий день мучилася Данка. — Може, то допомогло б відчарувати Купер'яна? Ніхто ж бо не знає як. А я у сні довідалася — і мовчу. Але ж то сон — і мене засміють. А, може, у снах можна довідуватися якісь таємниці? Крак знає особисто Купер'яна, перекаже йому про дитину...
— Про невинну душу дитини, — відповіла Мнявка.
— Що-о?! Ти вже розмовляєш? Кінець світу.
"Ціла хата вар'ятів" — сказала б бабуся. — Данка навіть обурилася. Кицька не повинна говорити. Але нехай, хіба то мені заважає. Навпаки, допомагає. Скоро забалакає і Гавчик.
— Отож, Мнявко, — заспокоїлася Данка. — Крак перекаже Купер'янові про невинну душу дитини, яка має ім'я від Бога. Це могла бути і я — Богдана.
— Ну, невинна душа могла б з тебе бути. Але як з третьою умовою — полюбити крука Купер'яна, — додала Мнявка. — А ти ж його не бачила в вічі. Яка ж це може бути любов?
— Що ти розумієшся на любові? Не сміши людей, — сказала Данка.
Тут трохи невчасно увійшла бабуся. Кицька відізвалася на її прихід своїм звичайним "мняв" саме із тим відтінком, що мав означати "хочу їсти". Могла б уже сказати по-людськи, подумала Данка про Мнявку — лицемірна: то говорить, то мнявкає.
— Данко, є справа, — сказала бабуся. — Скоро Свято героїв. Чи пам'ятаєш, як було минулого року?
— Пам'ятаю, як довкола пам'ятника Шевченка марширували школярі і співали козацьких пісень. Чи то? — запитала Данка. — А потім ми ходили до театру на концерт.
— Так, це був дуже гарний концерт: діти співали патріотичні пісні, танцювали народні танці. Були і декламації віршів. Я розповіла керівникові цього фестивалю "Сурми звитяги" про те, що ти чудова декламаторка і тебе вписали у програму концерту.
— Але ж, бабусю, я боюся, — майже зі сльозами на очах просилася Данка. Але вчула, як до складу вийшло "бабусю-боюся", то й усміхнулася.
— Данко, ти вже не раз виступала на зібраннях Союзу українок — там буде трохи більше людей і більша сцена — тільки всього. До того ж будуть репетиції у театрі, звикнеш.
— Ой, не звикну. А що буду декламувати? Може, "Розриту могилу"? Я її добре знаю.
— А може, навчимося чогось нового? Ось тобі книжечка нашого знайомого "Ігорчик святкує" — там невеличкий віршик спеціально до Свята героїв. Спробуємо? — з надією запитала бабуся.
— Тебе, бабусю, не переконаєш, як каже наш татко. Спробуємо!
Мнявка сиділа розчарована — бабуся не збиралася кликати їсти.