Я знову на АТО, в добровольчому батальйоні. Мені тут добре...".
Страх перед життям
Кахляна грубка пульсувала у бік Данила щирим і ненав'язливим теплом. Він утонув у старому кріслі, випростав у її бік ноги, відкрив улюбленого Маркеса і втягнув у себе першу фразу, ніби хмарку солодкого диму мариуханни. Справжній кайф! Ніхто не заважатиме, мати, фельдшер "швидкої допомоги", — на нічному чергуванні. Тож не гримітимуть каструлі, не торохкотітиме телевізор. Він насолоджуватиметься тишею, самотністю і соковитою мовою великого письменника. Він філолог— недоучка. Провчився два роки, а коли помер батько, вимушений був кинути навчання і піти працювати. Вступив до вільної бригади будівельників, яку очолював його дядько Максим. Шабашили на садибах дачників. Іноді замовлень було, хоч — відбавляй, а траплялися часи, що доводилося, як мовиться, лапу смоктати. Саме випав такий період — ну хоч плач, хоч вовком вий — жодного клієнта. "Не буде тут діла, ти ба, що робиться, війна на носі, матері його ковінька, "крутелики" поховали гроші під матраци, чекають кращих часів, треба рвати кігті до Росії— матушки, там роботи море", — бурчав бугор. Данило відмовився: як він залишить матір саму? Тим паче в неї постійно хапає серце. А Інна? "Ну, як надумаєш, телефонуй", — сказали і одного дня здиміли.
Оте все, що відбувалося в країні, якось пройшло повз нього, не зачепивши жодної струночки в серці. Стукало, але не змогло пробитися крізь його книжковий світ та навушники плеєра. Іноді виринав на поверхню, спостерігав за подіями, що відбувалися в Києві і в Криму, розгублено роззиравсь навкруги і знову пірнав у черепашку, складену з образів і музики. Він не розумів Майдану, точніше, розумів, але до певної межі. Поки він був мирним, усе схвалював проте, коли переріс у революцію — жахнувся. Мало нам революцій? Хіба не від них усі біди? Революція — прірва, яка назавжди поглине країну. Він із жалем дивився на хлопців, які запекло билися з "беркутівцями", і готові були плюнути в обличчя будь-кому, хто висловив би сумнів у тому, що вони роблять. Боже ж ти мій, які велетенські діри у суспільній свідомості, молодь не знає елементарних законів людської історії, як легко ними маніпулювати! Але коли країна заціпеніла, очікуючи нападу Росії, твердо вирішив: якщо треба буде, піде воювати. Це рішення далося в пекельних муках. Кілька ночей не стулив очей, удень ходив, як мара, нервував, почав курити. Аж почорнів. Приборкував страх і малодушність. Сто разів уявляв себе то мертвим, то зраненим, то з відірваною ногою, намагався навіть відчути, як входить у нього розпечене залізо, чув, як побивається мати і ридає його дівчина Інна, бачив, як його опускають у могилу, як падають перші грудки землі на віко домовини... В такі хвилини судомами перехоплювало горло, він плакав. Здригався, коли хтось стукав у двері, — то могла бути листоноша із повісткою з військкомату.
Старі дерев'яні сходи, що вели на веранду, заскрипіли під чиїмись поспішними і знайомими кроками. "Бабуся", — подумав тепло. Підвівся їй назустріч. Якась вона стривожена. Що сталося? Вона стала на порозі, відхекалася.
— Данилку, в село прийшли повістки... Максиму Васильченку, Вітьку Онищенку, Петру Скибі.
Його кинуло в жар. Ось воно, значить, уже виписано повістку і для нього.
— Ну що ж., — промимрив, відчуваючи, як розпечені мурахи добираються до коміра.
— Синку, ти не розумієш, війна — це страхіття, вона тобі не потрібна, ти книжна людина, до того ж один залишивсь із нашого роду, батько мій не повернувся з тієї світової бійні і три його брати. З нас вистачить, навоювалися, я хочу правнука дочекатися. Їдь до своїх хлопців у Москву. Негайно.
— Я. не можу, мушу бути там, де всі, та й що люди скажуть.
Вона впала перед ним на коліна.
— Їдь, благаю тебе.
Данило більше не опирався, швидко зібрав речі і уже через дві години стояв на трасі й семафорив попуткам. Уранці був у Києві й незабаром лежав на верхній полиці поїзда Київ — Москва, кусаючи кулаки від сорому. Мабуть, він уві сні стогнав, бо його розбудив сусід. "Злізай, лікувати буду", — і показав на столик, на якому підтанцьовувала пляшка самогонки, ніби напрошуючись у гості.
Познайомилися.
— Сергій.
— Данило.
— Ну, що там у тебе? Любов? — показав на Данилове серце.
Той мотнув своїми кучерями.
— Може, вбив когось?
— Слава Богу, ще ні... — закотив свої циганські очі під лоба.
— Може, заборгував?
— Та ні, — відмахнувся хлопець.
— Щось страшніше? — і подивився пильно Данилові в очі.
— Так.
Дзенькнули склянки.
— Ну, давай ще. — по якомусь часі припросив сусід.
З'ясувалося, що він колишній десантник, підполковник. П'ятнадцять років відтрубив по гарячих точках — служив у миротворчих батальйонах у Косово, Ліберії, Іраку, а власного гнізда й досі не має, ось їде на заробітки, щоб наскладати грошей на хатину в селі. Але душа болить за Україну, таке розворушили.
— Ну, вже легше?
— Набагато.
— Я від свого сумління теж іноді намагаюся втекти у такий спосіб, але ще ні разу не вдавалось, і ти не втечеш...Йому треба підкоритися, інакше., — Сергій провів ребром долоні по горлу.
Данило знову заліз на полицю, біль у грудях трохи вщух, проте рій думок втихомирити не вдалося. Став подумки шукати в голові кнопку, яка вимкнула б її, наче комп'ютер. Не знайшов. "У всьому винувата твоя вошива напівінтелігентність, був би ти звичайним трактористом чи теслею, пішов би і вмер за Україну без зайвої гризоти..."
Своїх він знайшов швидко. Прийняли радо, як рідного. "Нам тебе не вистачало." Починали о шостій, закінчували о дев'ятій. Їли, що доведеться: "мівіну", дешеву ковбасу, смажені яйця. Спали покотом у дерев'яному вагончику на смердючих матрацах. Зводили московському вельможі палац. Сам він на будові не з'являвся. Керував ними якийсь Жора — молодик із бичачою шиєю, виряченими очима, стриженою головою і великою бородавкою на носі. "Носоріг", — прозвали його хлопці. "Давай, давай, хохлы.", — підганяв.
О-о, це були справжні ліки, куди тій горілці. Праця не лише зробила з мавпи людину, а й завжди рятувала від голоду, холоду і дурних думок. Ноги, руки, плечі, спина — все тіло наприкінці дня перетворювалося на дзвінку деревину. Якщо раніше, коли лягав у ліжко, його миттєво обплутували яскраві образи і видіння, породжені бурхливою уявою, через що опинявся ніби в різнобарвному коконі, який не впускав у його свідомість сон, то тепер утома відключала організм, ніби пострілом у голову. Навіть нічого не снилося. Нехай би так і було постійно, вічно. Він панічно боявся перспективи будь-якої тривалої перерви в роботі. Бо тоді довелося б думати. Але через два тижні й це ка— торжанство не допомогло. Коли він утягнувся у виснажливий ритм праці, а м'язи зміцніли, погані думки стали його наздоганяти, де б не був: у підвалі, на риштуваннях... скрізь. А груди розпирало, ніби хотіло вирватися на волю. щось. Що ж воно таке? Мабуть, це була совість. Данило спробував уявити цю субстанцію то у вигляді вогню, то хмари ядучої кислоти, то жмуту колючого дроту, то спрута, що обплутав серце. Цю потвору треба було чимсь задовольнити, аби припинила терзати його душу. Чим? Він знав, яку жертву мав принести, але все зволікав, ніби перед стрибком у безодню. Була ще одна перешкода — треба було дочекатися першої зарплати: гроші потрібні на бронежилет та інші обладунки.
— Не можу, хлопці, більше, поїду.., — сказав своїм побратимам, коли Носоріг нарешті з ними розрахувався за перший місяць.
Дядько Максим обійняв його міцно, те саме зробили інші роботяги, кожен сунув йому в кишеню по кілька папірців: "Згодиться, тримайся там."
Через два дні стояв на порозі райвійськкомату. Переступав з ноги на ногу. Там починався інший світ. "Хух!" — видихнув, перехрестивсь і штовхнув двері.
— Тобі що? — підняв на нього очі капітан.
— Я Данило Мацібура, мене викликали повісткою.
— Та-ак, — офіцер став гортати свій кондуїт. — Рік народження? Звідки?
— 1991-й...Із Соснівки.
— Не виписували на тебе повістку.
— Не може бути! — обсипало жаром хлопця.
— Їдь додому, юначе, викличемо, коли треба буде.
— Ні-ні, мені не можна додому, я хочу зараз, — забелькотів Данило.
— Зараз не вийде, пройдеш комісію і — вперед.
Три тижні муштрували його у центрі "Десна", і ось він під Слов'янськом. Страшно було першого тижня. А потім Данило став іншим. Перетворився на бойового робота. Людину-інстинкт. Якимсь товстошкурим, із негнучкими, ніби арматура, мізками. Думки про високе не могли пробитися крізь його ківларову каску. Колись вважався на своєму курсі дотепником, гумористом, який миттєво і влучно міг відреагувати на будь-яку ситуацію. А тепер не здатен був "розкуватися" навіть під час солдатських вечірок, які іноді траплялися в години затишшя. Підтакував, угукав, як немовля, мекав, наче ягня, та більше мовчав. Ніщо не видавало в ньому людину з неза— кінченою вищою, філолога, поета. Деградація чи глибоке заморожування особистості? А може, й не було ніякої особистості? Іноді телефонувала його Інна. Вона і досі була переконана, що він у Москві на заробітках. Знаходив сили говорити з нею лагідно, але із жахом усвідомлював, що вона йому... байдужа. Любов захлинулася брудом війни. Мабуть, оте "Жди меня." — велика брехня, міф, тут такого бути не може. Дівчина щось відчувала і все допитувалася: "Що сталося, коханий, тобі зле? Що б там не було, я чекаю на тебе.".
А потім несподівано гнійник на його серці прорвало. Хтось із волонтерів подарував йому "рідер" — електронну книжку, в якій записано кілька тисяч романів. Він почав читати. Було враження, наче його хтось уколов шпилькою під час летаргічного сну. Так ось у чому ключ до його пробудження! Потрібен був поштовх, привіт із іншого, рідного для нього світу. Хоча хтозна, який із цих світів йому тепер рідніший. Хай йому грець! Ніби полуда враз із очей спала, ніби прорвало греблю слів. Він раптом згадав про своє кохання до Інни. Хіба може таке бути? Адже в романах і віршах стверджувалося, що воно вічне, безперервне, велике, якщо, звичайно, комусь випадає таке щастя. Але ж там писалося, що є і пам'ять серця. Він зателефонував дівчині і говорив довго, пристрасно, істерично, поки не скінчилися гроші на рахунку.