З таким нетерпінням перекидав-прочитував списані аркуші, аж руки тряслися. Врешті знайшов потрібне. Група крові, виявлена експертом на лопаті, збігалася з групою крові вбитої в аварії дівчини. Знайдене визвало порив нестриманих емоцій. "Є! От воно, те що треба! От воно те, за чим я так давно ганявся. Є! Тепер потягнеться ниточка за клубочком, тепер діло техніки! Є! Знайшов таки! Ура!".
Хоча на другий день, коли емоції вляглися й гарячковість пройшла, стали брати сумніви. "А може це тільки збіг – одна й та ж група крові?.. А може лопата не має жодного відношення до злочину?.. Та й автомобіль... теж тільки моє припущення, що безпосередньо на ньому була скоєна аварія… Питання-питання… відволікаєте ви мене… Так, не піддаватися, головне йти далі… Потрібно негайно щось робити зі знайденими частинками землі, хтось має сказати, дати оцінку, де може бути така порода, де може бути таке незвичне поєднання. Треба придумати спосіб офіційно, за протоколом, оглянути багажник машини Миргородського. Якщо у ньому дійсно перевозили тіло Оксани Іваненко, то там теж мають залишитися сліди – ті ж часточки землі від лопати і дуже ймовірно – кров загиблої. Головне ж питання: хто міг їздити на цьому автомобілі, кому Миргородський передав ключі від нього?..".
Наближались новорічні свята. Цього року кияни про них ледь не забули, встигли звикнути до зими – вже цілий місяць товклися кучугурами снігу, падали-гепалися на обледенілих тротуарах. Нагадали їм про свята житомирські й волинські лісники – заставили місто ялинковими базарами, поширили стійкий хвойний запах біля кожної станції метро, майже біля кожної тролейбусної зупинки. Від того свіжого-лісового-казкового запаху столичні жителі раптово зупинилися-схаменулися й кинулися займати довжелезні черги за ялинками, новорічний дух рознесли майже у кожну домівку.
Університетський аспірант-математик Сєня Голубович в останній передноворічний тиждень додому ночувати не приходив. Вдень не покидав наукової бібліотеки – закінчував дисертацію, а вночі подавався сторожувати дитячий садок, відробляв за себе та за напарника-сторожа, який захворів горлом-носом-вухами, коли облизував льодяники— бурульки, які падали під ноги з балконів. Тридцять першого грудня Сєня нарешті повернувся в свою кімнату сімейного гуртожитку. На порозі зустріла молода дружина. За руку тримала їхню п'ятирічну дочку Катю. В один голос зупинили-вистрілили в батька-чоловіка: "А ялинка наша де?".
Голубович, вискочив з гуртожитку, наче мав під собою мотоцикл "Ява" чи "Панонія". Понісся, гнаний почуттям вини, каяттям за свою забудькуватість і неорганізованість до першого ялинкового базару. Його чекало велике розчарування: від базару не залишилось і жмені хвої, мовби й не було ніколи. Очевидно, лісники давно спродалися, поїхали відмічати вдалу торгівлю у свої далекі ліси. Сєня кинувся до іншого базару, потім ще до іншого, ще і ще... Скрізь те саме – тільки вітер зі снігом. В розпачі добіг до останнього, найбільшого, того що біля ЦУМу, але й там – нічого, майже геть нічого, бо в сніговій кучі хтось приткнув кілька ялинових гілок – все що залишилось від колишнього ялинкового розмаїття. Від безвиході, Голубович схватив у оберемок зелені гілки, понуро подався додому. Через десять хвилин у ньому спрацював математик. Сєня виламав рівну палку з тополі, яка росла біля магазину "Все для дому", зайшов до гуртожитського столяра й випросив свердло. У комірчині столяра прокрутив у палці дірочки й повтикав туди соснові гілки. Аби вони не випадали, прибив їх гвіздками. Добра вийшла ялинка. Катя раділа, ледь не до стелі стрибала.
Коли Сєня Голубович, про якого ні сном ні духом не відали наші герої, як майже і всі інші жителі країни, встановив останню в столиці новорічну ялинку, забемкав великий годинник на Будинку Профспілок – відбивав дванадцяту й прихід нового року.
На новорічне святкування Лєна Вовченко запросила до себе друзів, серед них Юру Сунта з дівчиною і Колю Степаненка. Його запрошувала особливо, мала на те певні плани.
Коля приїхав зарання. Вирішив скористатися поїздкою до Києва й спробувати зустрітися з Ліною, адже відповіді на свій лист він не дочекався.
В гуртожитку, де дівчина проживала, було порожньо, більшість студентів роз'їхалися по домівках. Лінина група вирушила в Карпати – там збирались святкувати й кататися на лижах. Поїздку організував Влад, добився безкоштовних путівок у студентському профкомі. Ліну довго вговорювали всією групою, ледь вмовили.
Тож Степаненко Ліни не застав, чим дуже засмутився. Однак ще дужче засмутила його Лінина подружка по кімнаті, яка залишилась у гуртожитку, аби здати "хвости", яких назбирала за семестр цілу купу. Вона приголомшила Колю неприємним повідомленням:
– Якщо ви до Ліни, то радила б вам не шукати її більше. Хлопець у неї є, наш староста Влад. Дуже гарний хлопець! З них така чудова пара вийде, всі заздрити будуть. Так, що не мішайте, не лізьте у їхні справи, хай у них все вдало складеться!
Чому таке сказала подружка, навіщо взяла на себе гріх? Ніхто не знає. Може дійсно щиро бажала Ліні щастя, може кращого від Влада не бачила-не знала.
Коля пішов з гуртожитку приголомшеним, з таким тягарем на серці, немов туди, в те серце, свинцю напустили. Стало так прикро-прикро, так сумно й важко, не хотілося на білий світ дивитися. Він до цього часу надіявся, що Ліна скоро буде поруч з ним, що вони обов'язково будуть разом, що їхні дороги ніколи більше не розійдуться. Тепер гірко каявся, що не поспішив знайти дівчину, що не приклав усіх зусиль для цього, що так недбало згаяв час.
У такому стані Колі не хотілося новорічних веселощів. Краще було б забитися-сховатися в якусь нору й поскиглити наодинці. Проте звик виконувати обіцянки, триматися слова. Раз Лєна чекає, раз згодився на її запрошення – мусить іти. Вона готувалась, напевно, старалась. Не прийти – образити її, зробити неприємно, а вона цього не заслужила. З такою приязню-теплотою приймала, коли востаннє зустрічалися, так переймалася його проблемами, допомагала, що образити чи бути невдячним геть не годилося.
Лєна Вовченко помітила Колін похмурий настрій, ледь глянувши на нього. Виду не подала, не заставила відчитуватись-розповідати, де настрій згубив, чого похмурим прийшов, наче побитий, але стала так опікуватися, так легко-лагідно поводитися з ним, мовби з хворим. Під таким чутким піклуванням хлопця через якийсь час трохи попустило. Ще більше відволікло, коли випив кілька чарок коньяку й захмелів.
Зібрана ж компанія веселилась від душі. Вітались-пригощались-танцювали-співали, проголошували тости-побажання на новий рік, пили шампанське, дивилися по телевізору новорічний концерт, палили бенгальські вогні, сп'янілі виходили на вулицю повалятися в снігу й покидатися сніжками, ліпили бабу снігову. З холоду радісно верталися-заскакували в теплу хату, аби знову сідати за стіл.
Господиня була окрасою свята. Чудова вишукана сукня, елегантні туфлі, бірюзове намисто доповнювали й так привабливу зовнішність. Її усмішка й грайлива поведінка зачаровували. Лєна притягувала до себе погляди гостей. Коля теж милувався нею й відзначав її чарівність. Він добряче сп'янів, найбільш за всіх. В цьому, в його сп'янінні, доклали зусиль і дуже старалися Юрка та хазяйка, немов зговорилися, а може бачили, що хлопцеві треба вхмеліти-забутися, позбавитися чогось важкого на душі. Наливали раз за разом. З незвички Коля був, наче в тумані.
В розквіт гулянки Лєна знайшла Колю в м'якому кріслі й всілася до нього на коліна, по-дружньому прихилилася. Хоча тільки спочатку по-дружньому, згодом – звабливо-пестливо, притулившись усім тілом. Не прогнав, не відштовхнув, мабуть дуже хотів тепла, хотів забутися в лагідних обіймах. Це було ніби, як до лікаря, в якого шукаєш полегшення болю. І разом з тим відчував, що Лєна вже не чужа йому, що йому хороше з нею.
На ранок Коля проснувся від того, що його обіймала чиясь рука. Поряд втомлено сопіло, всміхалось у сні обличчя Лєни. Хлопець знову закрив очі й довго прокручував те, що відбулося цієї ночі. Згадував кожен рух, кожен звук, стогін, шепіт, все те нове-незвідане, з яким зустрівся в постелі з Лєною. Коля не противився цьому, не відчував нічого неприємного, усвідомлював, що зазнав насолоди. Вчорашнє неначе трохи притупилося, сховалося десь глибше, не вилізало так гостро наперед.
Микола Іванович став більше приділяти уваги справі Івана Безпалого, правда, таївся ще від прокурора Рубана, проте вважав, що той після дзвінка з області палок в колеса ставити не буде, або хоча б не буде робити явних провокацій.
Аби визначити, звідки може походити на лопаті земля з її незвичними домішками, Степаненко звернувся за порадою до головного агронома місцевого колгоспу. Той заявив, що знає поблизу лише декілька місць, які характерні наявністю торфу, але не міг зрозуміти чому торф має бути змішаним із кінським гноєм, попелом та сажею. Сумнівами ділився з Миколою Івановичем:
– Торф'яна земля може бути лише коло болотистих місць. Вони займають невелику площу. Люди туди рідко заходять – немає чого там робити. Ні риби, ні грибів, ні так, щоб посидіти-відпочити… Навіть не знаю, що вам сказати.
– Може мисливці бувають, або хтось коні випасає й багаття палив? – пробував підкинути версії Степаненко.
– Допускаю… цілком ймовірно... Бачите, ви краще мене можете придумати причину, мабуть професія ваша своє робить. Тоді, вибачайте, чим міг, як то кажуть.
Микола Іванович вже відійшов од агронома, коли здумав ще запитати:
– Постійте, шановний, а може згадаєте: чи не було в якомусь із тих, вказаних вами місцях, пожежі?.. Хтось очерет спалював, чи сміття?
– Щось не пам'ятаю такого… Хоча… Згадав дещо… Пожежі наче не було, а от залишки згорілою старої конюшні кудись вивозили. Коли згарище зачищали, все те, що не згоріло на причеп завантажили та вивезли. По-моєму на Качине болото. Точно, згадав, саме туди. Спробуйте там побувати, скоріш за все – те, що шукаєте.
– Дякую вам!
Степаненко не полінувався з'їздити на вказане агрономом болото. Залишки згорілої конюшні відшукав легко. Набрав у хустинку трохи землі, яка дійсно була змішана з сажею та попелом, хоча явних слідів кінського гною не помітив.